Не зачіпаючи вад усієї системи державних нагород, створеної у незалежній Україні, зупинімося лише на одному її елементі — почесному званні «народний», що його було перебрано з радянської системи нагород.
Слово «народний» у нашій мові вживається для визначення якості узагальненої, об’єктивно приналежної всьому народу: народна творчість, народна пісня, народні звичаї тощо.
Підкреслення народності окремої особи — це нісенітниця тому, що термін «народний» до окремої особи може бути застосований виключно у значенні приналежності її до певного народу. А це визначається з появою людини в світі Божому і додаткового рішення якогось державного органу (президії Верховної Ради — за радянських часів) або високої посадової особи (Президента — як нині) жодною мірою не потребує.
Надання людині звання «народний» вирізняє її із загалу, ніби надає цим вищого ступеня природно народності. А які то можуть бути ступені народності? Чи варто, взагалі, когось офіційно проголошувати «народним»? Решта — що, не народні?
Невже не ясно, що звання «народний» було встановлено в радянській державі з ідеологічних міркувань за рішенням партійних «вождів народу», які самочинно перебрали на себе виключне право бути речниками народу і визначати, що саме народові потрібно. І зроблено це було насамперед для того, щоби було легше маніпулювати антитерміном — «ворог народу».
У практиці вживання назви «народний» виникають інколи кумедні ситуації. Протягом певного часу знаний український поет Дмитро Павличко був чотири рази народний: народний депутат України, народний депутат СРСР, член Народного руху, член парламентської фракції, яку створила група народних депутатів і нарекла Народною Радою. А з часом поет усі ці титули втратив. То що виходить: був він народним тимчасово, чи оті гучні назви є штучними і до носія їх притягнуто за вуха? Чи все ж Павличко був і залишається народним, але з огляду на своє походження, якого він не цурався?
Або, скажімо, народний архітектор — це знаний своїми досягненнями фахівець, чи той, хто ставить людям хати, а народний лікар — професіонал вищого гатунку, чи той, хто користується засобами народної медицини?
Колись прикметник «народний» почав вживати у своїй назві Рух, потім це слово з’явилося в назвах інших партій, а застосування його в назві НДП робить цю партію «двічі народною». Народність певної партії визначається не її назвою, а кількістю прихильників. Навіть маючи у назві слово «народна», партія може бути відірваною від народу за суттю своєї діяльності.
Чи не час припинити суб’єктивні спекуляції на народному імені, прикриватися ним, а окремим особам хизуватися званням «народного»? Мабуть, слід-таки позбутися вживання цього класово-комуністичного за змістом терміна в державі, Конституція якої, на відміну від Конституції СРСР, не відзначається ідеологічною спрямованістю певного забарвлення.
Хай буде так, як воно має бути: народне — те, що належить народові, характеризує його надбання. Епітет не має служити за прикрасу на візитівках окремих представників народу, навіть тих, хто чимось дійсно вирізняється з пересічного загалу.
А для відзначення окремих осіб є слушні назви: заслужений, почесний, лауреат тощо.
Принагідно, слід сказати ще одне. Президент України і члени парламенту України стають такими згідно з волею народу — громадян України. Проте Президент, обраний більшістю народного загалу, до свого титулу прикметник «народний» (народний Президент України) не отримує. У той же час депутати Верховної Ради, обрані за підтримки лише певної частки народу, титулуються «народними», хоча жодна партія не здобула більшості голосів у загальнодержавному окрузі, а депутати-мажоритарники, навіть отримавши переконливу більшість у конкретному окрузі, здобули підтримку незначної частини народу (пересічний електорат мажоритарного округу становить лише 0,45% загальноукраїнського електорату).
Чи знайдеться серед 450 народних обранців хоча б один, хто спромігся б довести, що вищенаведена ситуація зі вживанням прикметника «народний» не є абсурдною? Передбачаючи посилання на наявність терміна «народний депутат України» в Конституції України, мушу зазначити, що вона (наявність) є необхідною підставою для вживання терміна, але не є логічно достатньою, щоб вважати цей термін коректним на понятійному рівні.
У титулі парламентаріїв України мала б бути відображена саме приналежність їх до органу законодавчої влади держави (депутати Верховної Ради України), а не до народу, до якого вони рівною мірою належать як до обрання, так і після нього. До слова, той самий електорат (народ) обирає й депутатів інших рад, проте останні «народними» не стають.