Почну з тексту статті («ДТ» від 12.10.96): «Глава адміністрації президента — здібний психолог. Таку суто людську якість президента, як помисливість, було взято главою його адміністрації за основу конструювання взаємовідносин із президентом. Глава адміністрації переконав президента в особистій відданості і у результаті свої здібності він спрямував не на вирішення державних проблем, а на інформування шефа про будь-яку реальну і нереальну загрозу, яка виходить від так званих ворогів президента. Створюючи навколо президента затхлу атмосферу підозрілості, глава його адміністрації обмежив доступ на Банкову носіїв об’єктивної інформації. Сьогодні в адміністрації насамперед займаються зовсім не країною. А це проблема не тільки президента. Це біда і його, і всієї країни».
Уважний читач подумає, що я наплутав (вік!), і ці рядки узято з торішньої газети. Хочу запевнити, що старанно все перевіряю (знову ж таки — вік!), і цитата правильна, бо йшлося в статті про главу адміністрації Дмитра Табачника і президента Леоніда Кучму. Виявляється, все вже було, було...
Кучмі теж здавалося, що мало влади. «Не пізніше понеділка-вівторка Леонід Кучма має намір скористатися правом законодавчої ініціативи і подати в парламент свій перший «Закон про владу»... Він насамперед посилює президентську владу в двох площинах: «нагорі» він особисто формує Кабінет міністрів і виносить на парламент разом із ним свою програму дій; «унизу» він керує роботою «губернаторів» у частині управління державною власністю і впроваджує через них державні програми» («ДТ» від 28.11.94).
Через місяць газета писала: «Кучма всіх обкрутив кругом пальця. Коли його обрали, назвався реформатором, українським патріотом і діячем міжнародного масштабу. Виявилося — не те» («ДТ» від 31.12.94).
Відомо, що поганому президентові завжди прем’єр заважає. От фрагмент із статті Юлії Мостової: «Хто перший сказав: «Це — війна», — я не знаю. Відомо лише те, що це визначення нинішніх взаємин прем’єра і президента стало дедалі частіше зустрічатися в кулуарних розмовах. Заметалися бізнесмени, рознервувалися посли, вичікувальну позицію обрали глави областей, заквапилися з візитами на Банкову і Грушевського лідери партій, поплювали на долоні журналісти... Про те, що Євген Марчук може стати (підкреслюю — може, а не стане) третім президентом України, рік тому почали писати московські журналісти. Через півроку такого висновку дійшли і в Україні. Тобто основний претендент вималювався, і це стало ясно усім. Що ж у цій ситуації мав робити нинішній президент, і не стільки він, скільки його команда? Укласти договір «про ненапад» терміном до 1999 року... Леонід Кучма має два недоліки: президент надзвичайно недовірливий і схильний до навіювання. Знайшлися в його оточенні люди, котрі змогли переконати главу держави в тому, що Марчук небезпечний. Невдоволення роботою Кабміну Леонід Кучма уже висловив...» («ДТ» від 16.12.95).
Ще рядки Ю.Мостової: «Безперечно, найширшу, майже стовідсоткову аудиторію президент України отримує раз на 365 днів — за 10—15 хвилин до Нового року. Саме в цей час, провівши старий рік з боєм кремлівських курантів, народонаселення, наповнивши келихи, впускає в кожен дім високопоставленого гостя в надії зарядитися оптимізмом щодо майбутнього. У результаті за кілька хвилин до світлого моменту в наші будинки входить похмура, втомлена людина, яка навіть не дивиться на тих, хто зібрався біля екрана, косячись кудись убік, нудним голосом, монотонно читає чи то привітання, чи то вирок. Дякувати, на столі хоч новорічна ікебана стояла — запорука того, що йдеться не про оголошення ГКЧП...» («ДТ» від 6.01.95).
Напередодні 8 Березня газета провела опитування серед жінок-журналістів. «Лермонтов якось єхидно зауважив: поети стільки казали жінкам, що вони ангели, що ті з простоти душевної цьому повірили. Наші політики клялися і клянуться, ніби тільки те й роблять, що піклуються про народ, а отже, і про його прекрасну половину — жінок. Цікаво, чи вірять цьому наші дами? Запитання: кого з українських політиків ви могли б уявити у ролі свого чоловіка? У лідери вийшли Марчук, Кравчук, Ющенко... А замикав список найжаданіших чоловіків — Кучма» («ДТ» від 7.03.96).
Йшов 1996-й, до президентських виборів залишалося цілих три роки. Але Кучма заявив, що піде на другий термін. Газета з гнівом писала: «Тепер нікому не дозволено буде і критикувати дії президента, навіть з поточних незначних питань... Якщо якісь сили вагалися, кого б їм на виборах підтримати, щоб укотре «підкачати» власні кволі «політичні м’язи», — ласкаво просимо під прапори Л.Кучми. Якщо ж якимсь комерційним структурам не зовсім ясно, через які фонди ще можна прокачати гроші, — то через фонди на підтримку Л.Кучми. Дозволимо собі лише зазначити, що в демократичному світі претендентові на другий термін слід продемонструвати електорату досягнуті результати... Втім, в інтерв’ю Леоніда Даниловича слово «вибори» узагалі не пролунало. «Я піду на другий термін». От і все» («ДТ» від 16.09.96).
Наприкінці 1997 року газета провела серед журналістів нове опитування. Фіаско року більшість назвала Л.Кучму. Ось думка одного політолога: «Л.Кучма, як і раніше, і ще більше, ніж колись, довів, що не тільки не має державного мислення, але й ніколи не претендував на таку здібність. Презирство до країни і навіть її «еліти», повернуте йому багаторазово помноженим, він здатний у вигляді помсти обрушити на державу» («ДТ» від 27.12.97).
Ще стаття з «Дзеркала»: «Коротко пригадаємо віхи відносин ЗМІ і Л.Кучми. Спочатку він легко зустрічався з журналістами, були щомісячні обов’язкові прес-конференції, на брифінгах в адміністрації не виправдувалися і не обвинувачували журналістів, а розповідали їм про райдужні плани. Але закінчилося все навіть швидше, ніж це було з Л.Кравчуком. Той, до його честі, до кінця спілкувався з пресою. Натомість тут ледь помітні контури парканчика дуже швидко перетворилися на потужний мур відчуженості, через який проникала тільки вигідна інформація і найчастіше тільки своїм. А апаратні «вовки» були кинуті на придушення інакомислячих» («ДТ» від 6.09.97).
Влади у влади завжди мало. От заява радника президента України Анатолія Гальчинського: «Президент мав призупинити діяльність Верховної Ради, яка цілком себе дискредитувала, і встановити на два-три роки президентську форму правління» («ДТ» від 24.01.98).
Політики люблять писати книжки, в яких відповідають на глибоко особисті запитання: чого це вони такі розумні, прозорливі і безкорисливі. У цьому сенсі Л.Кучма — політик. Але в його першій книжці «Про найголовніше» цього самого головного і не виявилося. Потім була «Україна — не Росія», що все-таки пояснила: наша країна — вона таки наша, і нехай усі це знають. Потім вийшло «Після Майдану», де колишній глава держави ще за інерцією розповідає про все хороше, що він хотів зробити, і пропускає все погане, що він усе ж таки зробив. Взагалі-то Кучма не історик і не літератор, а радянський технократ. Пам’ятаєте його гасло «Що добре для «Південмашу», те добре для країни!» («ДТ» від 21.01.95). Зрозуміло, що завжди можна знайти журналістів і літераторів, котрі за гарні гроші готові написати будь-яку лабуду. І кожна така книжка самозабутньо і пророче розповідає про демократію, про народ і, звісно, про автора, завдяки діяльності якого сонце над Україною досі ще сходить. Найбільше, звичайно, запам’яталася кучмівська книжка «Україна — не Росія». Принаймні тим, що видатні українські історики — один академік і сім докторів наук — звернулися в Комітет з Шевченківських премій з пропозицією присудити Леонідові Кучмі за цю книжку високу нагороду. Думали, напевно, що Кучма піде на третій термін...
Політичні небіжчики бувають надзвичайно живучими. Нещодавно Леонід Кучма заявив, що знову не проти стати главою Української держави. А що ви думаєте? Відразу знайдуться «досвідчені» кадри, котрі вигадають легкі шляхи розв’язання найскладніших проблем, і допишуть, як колись, пару нуликів до шуканої цифри. І вже начебто подолано кризу, ліквідовано безробіття, запрацював вітчизняний товаровиробник... Виявилося, Кучмі після «помаранчевих» подій вистачило чотири роки, щоб цілком позбутися страху перед відповідальністю за свої діяння.