UA / RU
Підтримати ZN.ua

НАМ ШЛЯХИ ВОЄННІ НЕ ЗАБУТЬ ПОВІК

Ця книжка з невигадливою назвою — «Дорогами войны», приверне увагу не тільки військових істориків і любителів мемуаристики...

Автор: Родіон Нещерет

Ця книжка з невигадливою назвою — «Дорогами войны», приверне увагу не тільки військових істориків і любителів мемуаристики. І причина не в тому, що розповідає вона про бойові будні ветеринарної служби, яка висвітлювалася дуже мало. Певне, не менш важливим є саме документальне свідчення безпосереднього учасника війни, офіцера-фронтовика середньої ланки. Бо так уже в нас повелося, що з сержантів, лейтенантів і майорів виходили поети й письменники, режисери та драматурги, тоді як документальне оповідання про війну було гідним пера маршала або, в найгіршому випадку, генерала.

Останню кавалерійську дивізію було розформовано майже півстоліття тому. Виросло не одне покоління, що бачило атаки відважних вершників лише в кіно. Але в тій найтяжчій із воєн кінь заслужив ніяк не меншу вдячність фронтовиків, ніж танк, штурмовик або гармата. Навіть якщо не враховувати 48 кавалерійських дивізій, що воювали на фронтах, коні, особливо в перші роки війни, були основною тягловою силою і в артилерійських, і в стрілецьких частинах. І те, що ратний труд військових ветеринарів відзначався високими бойовими нагородами — заслужено й закономірно. Адже за час війни через ветлазарети пройшло понад три мільйони коней. Завдяки чіткій організації роботи, самовідданим і професійним діям лікарів ветеринарної служби тільки протягом останнього року війни у стрій повернулося 93 відсотки коней, що дістали бойові поранення, і 97 відсотків — з експлуатаційними ушкодженнями.

Про це та про багато чого іншого розповідає автор, котрий пройшов шлях від молодшого ветлікаря артилерійського полку до начальника ветслужби стрілецької дивізії. Навіть якби В.Науменко обмежився спогадами про свій фронтовий шлях, його завдання було б виконано. Але крім них у книжці є чимало яскравих сторінок із міркуваннями на тему «людина і війна», про поневіряння родини, першу звісточку від якої одержав через 13 довгих фронтових місяців.

«Навіть погане чорнило надійніше від хорошої пам’яті»... Не відступити від правди життя, бути надійним свідком описуваних подій автору допомагає фронтовий щоденник, використання великого масиву документів, глибоке знання мемуарної літератури.

Як і в своїй фронтовій роботі, над книжкою спогадів В.Науменко трудився чесно й гідно. У ній знайшлося місце як пафосу, щирому захвату мужністю рядових бійців і командирів, фронтовій дружбі та взаємовиручці, так і гірким сторінкам — розповідям про зрадництво, пихатість і душевну черствість.

Спогади воїна-ветерана вдало доповнює добірка публікацій про нього в засобах масової інформації, багатий ілюстративний матеріал.

Книжка, безсумнівно, знайде своє місце на книжкових полицях не тільки воїнів-ветеранів, а й молодих читачів. Адже саме молодим — студентам Національного аграрного університету — і присвятив свою працю автор — доктор біологічних наук, професор, заслужений працівник освіти України, полковник ветеринарної служби Володимир Васильович Науменко, котрий підготував за без малого 50 років роботи в цьому вузі тисячі й тисячі ветеринарів і зоотехніків.

Напередодні дня народження воїна-ветерана, хочу від імені всіх вдячних читачів його книжки щиро поздоровити Володимира Васильовича й побажати йому міцного здоров’я, легкого й мудрого пера для написання обіцяного продовження книжки спогадів. Адже недарма епіграфом до своєї книжки він обрав справедливу думку: «Не знаючи минулого, не можна успішно будувати майбутнє».