«БИЙ, ХЛОПЦі, іМПЕРіАЛіСТіВ!»
Наступ армії КНДР почався о четвертій ранку 25 червня 1950 року. Спочатку вона діяла успішно. Проте після того, як, відповідно до мандата ООН, на боці Південної Кореї у воєнні дії вступили американські війська, ситуація стала різко змінюватися. Корейська народна армія відступала. Важке становище на фронті змусило Кім Ір Сена звернутися по допомогу до Москви та Пекіна. 19 жовтня 1950 року півмільйонна армія китайських народних добровольців перейшла у трьох напрямах річку Ялуцзян і вступила на територію Північної Кореї.
Недовго від подій, що розгорілися на півострові, стояв осторонь і СРСР. 1 листопада 1950 року в повітряну війну негласно вступили радянські льотчики. Спочатку це була одна авіадивізія, але невдовзі Москва направила в зону конфлікту нові з’єднання, що організаційно входили до складу 64-го Окремого винищувального авіаційного корпусу ППО.
До вересня 1950 року авіація США (повітряні сили ООН на 98 відсотків складалися з неї) практично цілком знищила північнокорейські літаки й цілковито запанувала в повітрі. А зі вступом у воєнні дії радянських, а згодом і китайських льотчиків, ситуація почала кардинально змінюватися. Невдовзі американці стали називати район південніше ріки Ялуцзян «алеєю МіГів». Через невдачі в повітряних боях командування ВПС США вимушені були внести зміни в тактику дій, поліпшити підготовку пілотів, застосовувати в районі конфлікту досконаліші типи та модифікації літаків. Бої в повітрі ставали дедалі драматичнішими. Велика частина радянських втрат особового складу й техніки припала на останні півтора року воєнних дій. І хоча противники продовжували нарощувати зусилля, щоб досягти перемоги, очевидної переваги жодній зі сторін досягти не вдалося.
Корейська війна стала першою, під час якої ворогуючі сторони широко застосовували реактивну авіатехніку, і це надало повітряним боям особливо жорстокого характеру. Справедливість вимагає вшанувати мужність усіх, хто воював у небі над півостровом.
За даними, зібраними українським дослідником Олександром Котлобовським, 22 радянських льотчики, що брали участь у корейській війні, визнано гідними звання Героя Радянського Союзу. За неофіційною класифікацією тих років, за п’ять і більше перемог льотчикові надавалося звання «ас». Серед радянських пілотів таких було 54. Рекордсменами серед них стали капітан Н.Сутягін (22 перемоги) і полковник Е.Пепеляєв (20 збитих літаків противника). По 15 перемог здобули три радянські аси. Загалом же авіатори 64 ОВАК ППО здійснили майже 64 тис. бойових вильотів, провели 1872 повітряні бої, у яких збито 1106 літаків ворога.
Згодом і серед китайських пілотів теж з’явилися свої аси: Ван Хай і Чжао Баотун здобули по дев’ять перемог, Чі Хань, Лу Мінь і Фан Ванчжоу — по вісім, Сунь Шеньку — шість. Воюючи в складі Об’єднаної повітряної армії, китайські та корейські льотчики здійснили 22 тис. бойових вильотів, провели 366 повітряних боїв, у яких збили 271 літак противника.
Наприкінці 1952 року реактивні літаки з’явилися і на озброєнні північнокорейскої армії. За офіційними даними, ВПС КНДР збили за війну 164 літаки ворога. Найвідважніший корейський ас Кам Ден Дек здобув на МіГ-15 вісім перемог. Були серед північнокорейских льотчиків і жінки-пілоти. Одна з них, командир ескадрильї Тхя Сінний Хі, стала Героєм КНДР.
Американська авіація здійснила в Кореї понад мільйон вильотів (майже стільки ж, скільки й за всі роки Другої світової війни). 16 перемог у повітрі здобув заступник командира ескадрильї Джозеф Макконел-молодший. На один літак менше збив Джеймс Джабара. Усього ж на рахунку 50-ти асів ВПС США майже стільки ж збитих літаків, скільки й у 22-х радянських Героїв.
За існуючою тоді в СРСР практикою, за 30 бойових вильотів льотчиків нагороджували орденом Червоного Прапора, за 120 — представляли до ордена Леніна, за 3-4 збитих літака — до звання Героя. Але в період корейської війни з цього правила було зроблено чимало винятків. Серед десятків льотчиків, яких несправедливо не удостоїли Золотої Зірки, і киянин, підполковник запасу Микола Костянтинович Шеламонов. Відвоювавши в Кореї, багато років випробовував винищувальну техніку. Загалом налітав 13500 годин.
Майже через півстоліття після своїх бойових дій у тій війні льотчик-ас розповідає:
— Наша 324-а винищувальна дивізія дислокувалася в Підмосков’ї. Вона вважалася елітною, не раз брала участь у парадах над Червоною площею. Наш полк перший у СРСР освоїв реактивні літаки МіГ-15, і як заохочення 28 льотчиків, серед яких був і я, зараховано було до пілотів 1-го класу. Це було в першій половині 1950 року, а в грудні поступила команда: «Терміново відбути до Китаю!». Літаки завантажили на залізничні платформи, самі сіли в пасажирські вагони — і вперед! Мчалися цілодобово, майже без зупинок. У новорічну ніч перетнули радянсько-китайський кордон й у перших числах січня прибули в Китай, на аеродром Аньдун. Наказ був такий: «Бої вести тільки над Північної Кореєю! Південніше 38-ої паралелі і над морем ні в якому разі не літати!». Це, звичайно, обмежувало нас у маневрі, але наказ є наказ — треба виконувати...
Разом із нами на аеродромі стояв й авіаполк КНР. Китайських льотчиків навчали наші радянські інструктори. І треба сказати, що китайці були здібними і дуже старанними учнями, справжніми бійцями. Запам’яталося, як один із них повернувся з бойового вильоту, підрулив на стоянку і закричав із кабіни ламаною російською: «Я збив американо! Комісара, фотографуй мене!». І поки його не сфотографували — не виліз із машини. У них була така традиція — фотографувати тих, що відзначилися, в кабіні винищувача. Оглянули його літак — 101 пробоїна! МіГ-15 хоч і живучий, але з цією машиною техніки морочилися, морочилися, а відновити її так і не змогли...
У мене ж жодної фронтової фотографії немає — знімати на аеродромі суворо заборонялося. У полку було кому за цим стежити, та й пізніше, коли поверталися додому, усі наші речі старанно перевіряли під час перетину радянського кордону. У одного з моїх попутників виявилося декілька китайських платівок із піснями Вертинського (він раніш вважався білоемігрантом), так прикордонники знайшли їх і намагалися вилучити. Хлопець образився і викинув платівки з віконця купе просто на рейки...
Наша участь у бойових діях старанно приховувалася. Офіційно вважалося, що на радянській техніці воюють тільки корейські та китайські льотчики. На літаки були нанесені відповідні пізнавальні знаки. Більш того, спочатку нас навіть почали навчати корейської мови. У кожного була планшетка з записом основних команд корейською. Поки на землі — все начебто нормально, а під час бою вже не до планшетки: видаєш російською. Попервах за це лаяли, навіть карали, але потім бачать: багато непорозумінь виникає, люди безглуздо гинуть — дозволили виходити в ефір російською. Комдив наш — легендарний тричі Герой Радянського Союзу генерал Іван Микитович Кожедуб — проводжає, бувало, нас у політ, кричить у мікрофон радіостанції: «Бий, хлопці, імперіалістів!». Самому йому Москва літати не дозволяла. Для льотчика це як покарання. Зате мій командир полку Євген Григорович Пепеляєв літав постійно, збив два десятки американських літаків. На моєму рахунку 120 бойових вильотів, 28 повітряних боїв, п’ять перемог.
Бойовий досвід ми здобували, що називається, із кров’ю і потом. Шкода, що пізніше, у Радянському Союзі його не можна було передати молодим льотчикам — нам тоді заборонили навіть згадувати про свою участь у тій війні. Тому стільки років про неї і мовчали. А що було приховувати? І від кого? Американці й так усе знали... Вже в 70-і роки, після звільнення в запас, відпочивав якось у Криму, поїхав на екскурсію в Лівадійський палац. Стою, роздивляюся експонати і раптом чую за спиною знайому мову. Озирнувся — неподалік стоять дві дівчини і хлопець типової східної зовнішності. Я не втримався, підійшов до них, запитую: «Ви звідкіля?». Виявилося, із КНДР. Говорю: «Я там воював. Льотчик». Що тут почалося! Обступили мене, цілують, обіймають. Я навіть просльозився: там, у Кореї, виходить, про нас пам’ятають! А в нас?..
Тепер от визнали мене учасником бойових дій, щороку запрошують на державні свята в китайське і корейське посольства. А років чотири тому й зовсім дивна історія сталася. Приїхав до нас в Україну колишній американський військовий льотчик полковник Гарольд Фішер. Розшукав мене, інших учасників тієї війни (нас, льотчиків, у Києві четверо залишилося), зібрав усіх разом. Посиділи в ресторані, пригадали ті часи. Сам він — у той час капітан — літав на F-86 «Сейбр». Двічі ас — на його рахунку десять перемог. У квітні 53-го року його збив льотчик 224-го полку Григорій Берелідзе. 27 місяців Фішер провів у китайському полоні (літак упав на території КНР). Після звільнення він ще й у В’єтнамі воював. Отож цей американський льотчик — спасибі йому — дав грошей на видання книги про участь радянських льотчиків у тій війні. Називається вона «Червоні дияволи на 38-й паралелі». Правда, тираж у неї вийшов мізерний — 240 примірників, але хоч така пам’ять про нас, «корейців», залишиться. Автори книги — киянин, що був військовим льотчиком, учасник Корейської війни Аскольд Андрійович Герман (помер позаторік, через місяць після виходу книги у світ) і суто цивільна людина, житель Туркменистану Ігор Атайович Сеїдов, телеінженер за фахом. Вісім років вони збирали архівні матеріали, спогади ветеранів, фотографії. Коли не було тієї зустрічі з Гарольдом Фішером — ця книга, напевно, і сьогодні залишалася б у рукопису...
«БАТЬКіВЩИНА НАКАЗАЛА — БУДЕМО ВОЮВАТИ!»
Хоча Москва і приховувала факт радянської військової присутності на Корейському півострові, в СРСР про це з часом дізналося багато людей. Одне з непрямих свідчень того — анекдоти, що ходили країною, про «відважних пілотів КНДР» із слов’янськими прізвищами Лі Сі Цин і Ван Ю Шин. Про льотчиків згадують і тепер, коли починають розмови про радянську участь у тій війні. Адже поряд з авіаційними в район бойових дій були відправлені й чотири зенітно-артилерійські дивізії ППО СРСР. Їхніми силами було збито 153 літаки противника. І якщо в авіаполках у протиборство з «Сейбрами» і «Літаючими фортецями» вступали винятково офіцери, то в зенітників ситуація була іншою: велику частину артилерійських дивізіонів складали солдати і сержанти термінової служби. Як було їм, учорашнім школярам, опинитися в зоні бойових дій, за тисячі кілометрів від рідного дому?
Колишній сержант військ ППО Анатолій Михайлович Гаєв згадує:
— Навесні 1951 року наш Хабаровський полк зенітної артилерії виїхав на полігон. Там проводили звичайну бойову підготовку, про майбутній від’їзд до Кореї нам — солдатам і сержантам — навіть не натякали. І от якось уночі полк підняли по тривозі і привезли на залізничну станцію. Там нас вже чекав ешелон. Тільки розмістилися по вагонах — відразу ж у дорогу. Техніка, зброя, майно — все це залишилося на полігоні. Куди і навіщо ми їдемо — командири мовчали. Тієї ж ночі прибули на кордон з Китаєм. У невеличкому пристанційному будинку здали свої військові квитки (ніяких особистих документів у наступні два роки в мене не було) і одержали китайську військову форму без погонів і розпізнавальних знаків. У офіцерів вона була полотняною, в інших — бавовняною. Відразу ж в око впав якийсь напис ієрогліфами на нагрудних кишенях курток. Пізніше нам пояснили, що він означає: «Китайський доброволець». Зрозуміло, ніхто моєї згоди на участь у бойових діях тоді не запитував, а нас так виховували, що я навіть не замислювався: «А чи треба це робити?». Вітчизна наказала — будемо воювати!..
Состав ходив тільки ночами, удень стояв у тупиках, виходити з вагонів категорично заборонялося. Через декілька діб, уночі, вивантажилися на китайсько- корейському кордоні, неподалік від моста через річку Ялуцзян. З китайської сторони він був майже неушкоджений, із корейської — повністю зруйнований. Поромом нас переправили на територію Північної Кореї і відразу ж розкидали по розташованих на схилах сопок позиціях зенітної артилерії.
Перед нашим полком висунули завдання охороняти від нальотів американських літаків електростанцію й аеродром. Під час бою ми взаємодіяли з китайськими і північнокорейськими зенітниками — вони розміщувалися на сусідніх сопках. Ніяких особистих контактів із союзниками в нас, солдатів, спочатку не було: солдатам дуже суворо заборонялося залишати позицію, і це, повірте, чітко виконувалося. Дисципліна у військах тоді була залізна. Я, приміром, не пам’ятаю випадку, щоб рядовий насмілився заперечити сержанту. А вже про суперечки з офіцерами — отут і зовсім говорити нема про що. Часи були суворі, сталінські. Восени мені доручили вчити китайських солдатів — я був командиром гармати. Перекладачів на всі обслуги не вистачало, і спілкування з китайцями було, як мовиться, на пальцях. Про що тут з ними поговориш?
Судячи з усього, нашим офіцерам дали установку не завантажувати солдат «зайвою» інформацією. Скажімо, поки я під час нальоту з біноклем у руках вів спостереження за обстановкою і коригував вогонь, у мої дії ніхто з командирів не втручався. Але не встигнуть було американські літаки відлетіти вбік, як по позиціях уже бігають командири: «Біноклі прибрати! Усім по землянках!». А я ж зовсім хлопчиськом був, дуже хотілося побачити, що там коїться навколо, але...
Спочатку ми затято, будь-якою ціною, намагалися збити американців. Як нас і вчили, ми підпускали літаки якнайближче і вже тоді били по них напевно. Декілька разів полк досягав цілі, але при цьому гинули наші хлопці: американці починали скидати бомби прямо на позиції полку. Спочатку було дуже страшно: здавалося, ну все, кінець — зараз накриє. А потім нічого — звик. Та й тактика дій нашого полку незабаром змінилася: замість стрільби на ураження ми стали вести загороджувальний вогонь. Тепер головним завданням стало не стільки знищити, скільки «відігнати» американців від об’єктів.
Біля гармати збігло півтора року моєї служби. Правда, якось надійшла команда терміново зібрати свої речі і залишити позиції. Майже на добу нас повели в сопки, за декілька кілометрів від місця постійної дислокації, а наше місце відразу зайняли китайські солдати. Пізніше стало відомо, що того дня інспекція ООН перевіряла, чи не беруть участь у бойових діях радянські військовослужбовці.
У перервах між нальотами (а вони, якщо не було дощів, траплялися і вдень, і вночі, часом до 5-6 разів на добу), проводилися заняття з бойової і стройової підготовки. Так-так, — і зі стройової теж. А от політичного навчання, як не дивно, не було. Навіщо ми втрутилися в ту війну, ніхто нам особливо не пояснював, а ми й не запитували. Політзаняття стали проводити пізніше, коли полк вивели на територію Китаю. Це було вже в лютому 53-го. Там ми простояли до літа, поки не було оголошене перемир’я, і вже тоді повернулися до Хабаровська. Всі ці півроку відбувалося звичайне навчання. У місто випускали дуже рідко, по одному-двоє, обов’язково з офіцером, усі при зброї. У ті місяці в нас, строковиків, виникла проблема: як витратити заощаджені гроші. Зарплату нам сплачували регулярно, а витрачати їх у Кореї було абсолютно нікуди. У кожного з нас набралося ледве не по половині речового мішка юанів. Зрештою, мені вдалося купити на ці заощадження подарунки рідним. Листування з ними йшло через польову пошту. Де я — вони спочатку не здогадувалися. Коли ж наш полк зазнав перших втрат, я подумав: «А якщо й зі мною щось трапиться? Ніхто з моїх і знати не буде, у яких краях я поклав свою голову». Хоча і побоювався за наслідки, однак почав проставляти на полях кожного листа по одній букві з назви країни: К-О-Р-Е-Я. Мої відразу здогадалися, що до чого, і згодом уже знали, де проходить моя служба...
Ще до початку воєнних дій нам зачитали наказ про кримінальну відповідальність за розголошення військової таємниці. Я розписався за нього й у подальшому ніколи не згадував про свою службу в КНДР. Навіть тоді, коли в партію мене приймали: покрутив, покрутив у руках анкету, і так і не наважився написати про Корею. А вже в горбачовські часи обмовився якось племіннику (він у мене військовий). Той здивувався: «Тридцять років вас, дядьку Анатолію, знаю, а про таке чую вперше. Адже за сьогоднішніми законами ви вважаєтеся учасником бойових дій». Дружина порадила: «Піди до військкомату, дізнайся!». Приходжу — точно, є така постанова. Правда, з’ясувалося, що наша частина серед тих, які воювали, не значиться. Але, спасибі, не відмахнулися, надіслали запит до Центрального військового архіву. Відтіля прийшов документ: «Воював». У 92- му одержав посвідчення.
«ВіЙНА Є ВіЙНА...»
Статистика будь-якого воєнного конфлікту грішить неточностями. Не виняток у цьому відношенні й корейський. Дані ворогуючих сторін про кількість перемог і втрат у ньому помітно відрізняються. І причина не лише в пропагандистських викрутасах. Існували розходження в критеріях класифікації втрат (бойові — небойові), відрізнялися методики обліку знищення цілей, далеко не одинаковими були можливості, щоб зібрати дані. Американці, наприклад, до числа бойових втрат відносили тільки літаки, збиті в повітряних боях. Радянське ж командування враховувало всі втрати, у тому числі й небойові, а також літаки, знищені на аеродромах. Уточнення даних, відомостей про долі конкретних людей продовжується і сьогодні. Так, на початку червня цього року США і КНДР відновили переговори з проблеми американських солдатів, що пропали безвісти в Кореї майже півстоліття тому.
За даними західних істориків під час бойових дій було вбито, поранено або пропало безвісти близько трьох мільйонів громадян Півночі та Півдня. Майже 10 мільйонів корейських сімей виявилися розділені 38-ою паралеллю. Результати недавньої зустрічі лідерів двох Корей дають підстави сподіватися, що в числі перших буде розв’язано саме цю проблему.
У боях на Корейському півострові загинуло п’ятсот тисяч військових із складу армії Китайських народних добровольців.
США втратили у війні понад 54 тисячі чоловік (безповоротні втрати — 36914 військових, 1144 з них — льотчики). 249 пілотів потрапили в полон, 27 із нього не повернулися, 40 пропали безвісти.
У Кореї обірвалося життя трьох тисяч військових з інших 15 держав, що воювали на боці Південної Кореї під прапором ООН.
За офіційними радянськими даними, у бойових діях на Корейському півострові брали участь близько 26 тисяч радянських військових. Безповоротні втрати СРСР становили 316 чоловік (із них 125 льотчиків) і 335 літаків. На думку ряду дослідників і учасників тієї війни, у ці дані не включені зведення про тих, хто помер від ран у госпіталях на території СРСР і Китаю. Не згадується в офіційній статистиці і про санітарні втрати.
От що розповідає генерал-майор у відставці, заслужений військовий льотчик СРСР Микола Іванович Шкодін (близько 170 бойових вильотів над Північною Кореєю, 70 повітряних боїв, 5 збитих американських літаків):
— Війна є війна: били ми, били нас. За ті півтора року, поки полк був у Кореї, нас двічі поповнювали льотним складом. Четверо наших хлопців загинули, декілька одержали поранення, були і такі, котрих підвело здоров’я. Адже навантаження величезні. Ми виїжджали на аеродром ще до світанку, поверталися присмерком. Якщо погода льотна, майже весь час проводили в кабіні літака — або в повітрі, або сидиш у ній, чекаєш команди на виліт. Американці могли з’явитися будь-якої хвилини. Згодом вони приноровилися бомбити і вдень, і вночі, так що ми постійно перебували у напрузі. Звичайно по два-три вильоти на добу, але траплялося, що й чотири, і п’ять разів піднімаєшся в повітря. За «земними» мірками, політ тривав недовго — у середньому хвилин 30 — 40, але ж це бойова обстановка: якщо ти не зіб’єш американця, то значить — він тебе. На аеродром повертаєшся — куртка мокра від поту. Адже все на нервах. А я, до того ж, азартний був: якщо в бою вчепився — то все, не відпущу. Американці, я вам скажу, були серйозним противником. Добре навчені, зухвалі. При підготовці льотчиків у нас норма нальоту 80 — 90 годин, у них — 230! І при цьому вони і стрільби проводили, і навчальні бої. У нас це було поставлено гірше. А якщо говорити про літаки, то максимальна швид- кість «Сейбра» була більша, ніж у нашого МіГ-15 — на пікіруванні він робив переворот і йшов. І приціл у них стояв досконаліший — радіолокаційний: якщо потрапив «Сейбру» в перехрестя — все. Зате наш винищувач був кращий на вертикалі (потужніші двигуни), і озброєння мав сильніше від американського — три гармати. Якщо вже «зачепив», то «зачепив»...
Особливо значних втрат ми зазнавали спочатку — адже бойового досвіду в більшості з нас не було. Командир нашого полку майор Юрков через це дуже переживав. А тут ще після одного з боїв хтось із льотчиків, спересердя, йому дорікнув за втрати. Знаєте, як це часом трапляється. Не зозла було сказано, але, очевидно, у душу командирові запало. А Юрков був людиною совісною. Таким скрізь не легко, а на війні особливо. Минає кілька днів, і якось уранці будить мене замполіт: «Біда, Миколо, —командир збожеволів!». Приходимо до будиночка, у якому Юрков жив, а він зачинився зсередини і нікого не пускає. Кричить: «Семенівці! Семенівці! Займай оборону!»...
Відвезли командира в госпіталь, комдив говорить: «Ти, Шкодін, найдосвідченіший комеск — приймай полк!». Серйозна посада. Адже десятки машин треба вести в бій. Отут важливо тактикою добре володіти, голову не втрачати. Ви, напевно, чули байки, що, мовляв, льотчики тверезими в бій не літали. Це все брехня. Свого часу я це перевірив — зір помітно погіршується, реакція знижується. А в бою, без усякого перебільшення, інколи все вирішують секунди. Не до пиятики...
Повертаєшся з завдання — комдив і начальник політвідділу зустрічають: «Як? Що?». Мені щастило — обходилися без втрат. Півроку полком командував. А якось прокидаюся вранці: що таке? — не можу підвестися з ліжка. Ноги не слухають. Лікарі потім пояснили, що це через нерви. Злякався — думав узагалі з льотної роботи спишуть. Але нічого: полежав декілька тижнів у госпіталі — відпустило...
Свій перший американський літак я збив у другому бою. Усього на моєму рахунку їх сім, хоча офіційно зарахували лише п’ять. Враховували тільки ті літаки, знищення яких підтверджувалося не тільки фотоконтролем, а й наземними спостерігачами... Ненавидів я тоді американців люто! Як німців у Вітчизняну (воювати починав під Москвою, дійшов до Берліна, у мене три збитих фашистських літаки). Чимало вони наших хлопців підбили. Загиблих старших офіцерів відвозили ховати в Уссурійськ, до капітана включно — у Порт-Артур. Прикро, що про цих хлопців довгі роки ніде не було сказано ні слова... Так склалися обставини, що родина мого загиблого однополчанина старшого лейтенанта Проніна залишилася без квартири (Івана в травні 53-го підбили, я бачив, як падав його літак). Його дружина куди тільки не зверталася по допомогу — усюди відмовляли. Дійшла до приймальні Булганіна (він тоді був міністром оборони). Начальник приймальні її вислухав і суворо так каже: «Жінко! Те, що ваш чоловік воював у Кореї, чув тільки я й оці стіни. Не подумайте ще комусь про це розповідати!». І відмовив. Їй потім Фурцева допомогла — вона в ті роки була головою Мосради. Посприяла. А так би... У нас це вміють: коли треба, то «давай, давай», а потім «я вас туди не посилав»... А американці, ті і про живих, і про загиблих своїх пам’ятають. Років три тому приїжджали до мене із самої Америки. У них там є комісія, що займається пошуком військових, які зникли безвісти. Запитують: «От ви збивали американські літаки, а де ховали загиблих льотчиків, куди відвозили полонених?». Відкіля ж мені знати? Моя справа була перемогти, а як там було далі — у це я не вникав... Мені цій комісії допомогти було нічим. Де вони раніш були? Коли я сьомий американський літак збив, він упав на території КНР, і наші техніки, як звичайно, поїхали його оглядати. Китайці тіло льотчика вже забрали, а в кабіні лишилося його фото: він із якоюсь дівчиною на березі моря. Пальми, пісок. Хлопці цю фотографію мені привезли: «Візьми на пам’ять — твій!». Знімок кольоровий, гарний. У нас тоді таких не було. Я його довго беріг. А потім — вже в 70-х роках — укотре переїжджав із гарнізону в гарнізон, пакував речі, і він трапився мені на очі. Я його покрутив, покрутив у руках, думаю: «Краще прибрати від гріха подалі», і порвав. Хто ж тоді знав, що буде ця зустріч з американцями? Я їм, звичайно, нічого про цю фотографію розповідати не став. Адже тепер вже все одно нічим не зарадиш. Навіщо людей дарма засмучувати?..
* * *
27 липня 1953 року була підписана угода про перемир’я в Кореї. Хто переміг у тій війні? Радянська оцінка результатів трирічних боїв була однозначна: «...Трудящі КНДР, спираючись на підтримку СРСР і всього прогресивного людства, відстояли незалежність батьківщини і змусили агресорів укласти угоду про перемир’я в Кореї». Про те, які форми мала ця підтримка, відкрито заговорили лише з настанням перебудови. Тоді ж згадали і про радянських військових, що воювали на боці КНДР. І не тільки про них. У червні 1989 року Рада Міністрів СРСР поширила «афганські» пільги на тих учасників бойових дій, котрі виконували так званий інтернаціональний обов’язок за межами Радянського Союзу. Підпали під цю постанову й «корейці». Правда, з огляду на середню тривалість життя в СРСР, дочекалися перемін і скористалися належними пільгами лише деякі з них. І вже зовсім одиницям випало три роки тому одержати з рук посла КНДР в Україні медаль «За бойові заслуги». У списку нагороджених того дня значилося вісімдесят ветеранів Корейської війни.