Сьогодні природним середовищем формування української національної культури є насамперед місто. Саме воно гарантує необхідну для її розвитку концентрацію інтелектуальних і фінансових ресурсів. Та все ж таки протягом століть, у «сиву давнину», основна людська маса проживала на селі, а отже, саме село було колискою творців фольклору і майстрів рукоділля, творіннями яких понині захоплюється кожний чутливий до краси городянин. Візуально найпомітнішою спадщиною давнини є сакральна архітектура — спільний витвір теслярів, іконописців і майстрів іконостасів.
Зазвичай людині властиво виокремлювати все, що можна означити як «най-най-най». У царині архітектури безліч таких українських «най» можна знайти... у Польщі! Звісно, не під Краковом чи Варшавою, а на землях над Сяном і Бугом — Лемківщині, Надсянні, Холмщині, Підляшші, де до 1940-х років проживало близько 700 тисяч українців-автохтонів (у 1944—1946 рр. півмільйона з них, переважно насильно, переселено в Радянську Україну). Попри всі навмисні руйнування церков, яких у 1920—1930-х роках зазнали Холмщина і Південне Підляшшя (за влади Другої Речі Посполитої), а після виселень у 1944—1947 роках — і Надсяння та Лемківщина (загалом фізично знищено кожну другу церкву, а то й більше), тут збереглося ще чимало справжніх перлин.
Богоявленська церква в Корчмині (1658 р.), після реконструкції передана греко- католицькій парафії Любліна |
До цього найархаїчнішого кола архітектурних шедеврів Надсяння належать передусім церкви в Радружі та Горайці (Любачівський повіт Підкарпатського воєводства). Їх можна зарахувати до найстаріших пам’яток цього типу в загальноукраїнському масштабі (збудовані приблизно 1585 року). Як стверджують автори найновішої академічної «Історії українського мистецтва» (том 2-й), автентичних зразків дерев’яного церковного зодчества до середини XVI ст. до нас не дійшло. А усталені в літературі 1502—1510 роки як дати спорудження церков у Дрогобичі, Ковелі і, знову ж таки, надсянському Улючі не можуть сприйматися інакше, як апокрифічні. Не набагато молодші і церква в Кругелі Великому під Перемишлем (збудована на початку XVII ст.) та ще дві церкви зі зламу XVII—XVIII ст. — у Рудці Ярославського повіту (1693 р.) та Лукавці, що неподалік Любачева (1701 р.).
Для цих церков характерні три окремі квадратні зруби, з яких вирізняється своєю висотою неф із так само квадратним куполом. Подібну архітектурну форму має дещо старша мурована церква в селі Посада Риботицька над притоком Сяну Вігром, архітектурний ансамбль якої сформувався наприкінці XIV—початку XVI ст. Продовження цієї середньовічної архітектурної традиції — по ХІХ ст. включно — бачимо в церковному будівництві Бойківщини. На території сучасної Польщі її зразком є побудована 1791 року церква у Смільнику — колишніх Устриках Горішніх (ця територія до зміни в 1951 р. радянсько-польського кордону була в межах України).
Згодом — можна гадати, під впливом барокової мурованої архітектури — квадратний купол заступає восьмибічний (звісно, критий ґонтом). Зразки церков цього архітектурного типу на Надсянні збереглися в Хотинці (1600 р.), Улючі (1658 р.), Корчмині (1658 р.), Гребенному (1685 р.), Рівні (поч. XVIII ст.), П’ятковій-Руській (1732 р.), Поздячі (1737 р.) та Чертежі (1742 р.).
Церква на честь Дмитрія Солунського в Лукавці |
Але попри все ці старовинні церкви, навіть в «урізаному» вигляді, дають можливість відчути українське минуле цієї землі не лише її уродженцям та їхнім нащадкам, а й мандрівникам
з-над Дніпра. Як слушно написав у своїх роздумах, навіяних прогулянкою надсянськими просторами, молодий мешканець Броварів Олександр Бобко: «Давнина — не те, що зникло і вже нікому не потрібне, а те, що з’єднує нас із предками... Доки стоїть на Закерзонні те, що створювалося нашими предками, доки ще можна відчути запах дерев’яних церков, доки старі написи промовляють до нас, ці землі є частиною духовного простору України».