Свого часу найпривілейованіший клас в СРСР, як полюбляла запевняти партійна пропаганда (і багато в чому це було так!), сьогодні залишився на узбіччі нашої нової історії: дитячі садки та ясла повсюди закриваються, з літніми базами відпочинку — піонерськими таборами — поспішили розпрощатися «з ідеологічних мотивів», батьки, зайняті справами насущними, дедалі менше уваги приділяють своїм синам і донькам. А школи...
Мені здається, у нинішній системі освіти є лише видимість змін і бурхливої діяльності, які маскують найбезнадійніший застій. А школяру залишається одне: сумирно відсидіти свої роки в напруженій позі єгипетського раба — руки на парту, спина пряма. «Цілковита тиша у класі, я кому сказала!» По 8—9 уроків на день. І ось чадо, вичавлене як лимон, у темряві повертається зі школи. Попереду друга зміна: домашнє завдання. Сумлінні учні сидять за уроками інколи до першої години ночі! Зрештою треба вирішити, що все-таки для нас важливіше — комп’ютерні мізки чи людська душа? Не бачать дитинства, не дихають повітрям, не спілкуються з однолітками і тому найбільше страждають під гнітом нинішньої системи освіти найрозумніші та найталановитіші, найсумлінніші. Ті, хто ніколи не прийде до школи з невивченими уроками.
Зайдіть до звичайної української школи, особливо в глибинці. Ось вона, «гвинтик» і опора освітньої системи! Ось він, казенний заклад із рутинними порядками й заповідними куточками (на кшталт туалетів із дірками в підлозі), що збереглися в недоторканості з радянських часів. Нинішня школа абсолютно байдужа до долі, здоров’я і благополуччя своїх вихованців, своїх безправних підданих, котрі мають лише один обов’язок — штурмувати рівновіддалені від життя і вузу теоретичні курси. Володар найвищого бала з фізики не може полагодити рутинний вимикач, а щоб вступити до жаданого вузу, доводиться наймати відмінникові репетиторів! Школа, при всьому велетенському перевантаженні, не дає випускникові потрібних для вступу знань. Не хочу образити тих безкорисливих ентузіастів, добрих і грамотних учителів, котрі, дякувати Богові, у нас не перевелися навіть під гусеницями залізних реформ. Але в цілому освітня система до дитини байдужа. Це її визначальна якість.
Що може бути гірше, ніж навчання у сільській школі? Якщо вона лежить кілометрів за десять від міста при нерегулярному русі транспорту, то має мало шансів на вибір педагогів. Тому часто колектив такої школи — це вчителі— жителі самого селища і кілька міських, котрі виявилися незатребуваними за місцем проживання. За таких умов навчальні дисципліни іноді викладають нефахівці. Особливо страждають так звані другорядні предмети, без яких, проте, неможливо виховати гармонійну особистість. Музику найчастіше веде вчитель географії, образотворче мистецтво — фізик, а трудове навчання отримує в навантаження вчитель хімії. Про які знання в такому разі може йтися?
Назва цієї статті не випадкова. У 60-ті роки (я тоді також був безнадійно молодим) усі зачитувалися дивовижною книжкою Джерома Селінджера «Над прірвою у житі». Героєм її був п’ятнадцятирічний Холден Колфілд, який збунтувався проти суспільства дорослих. Ось лише одна з його сповідей: «Господи, як я все це ненавиджу. Ненавиджу жити в Нью-Йорку. Ненавиджу школу. Вічно прикидаються, що їм дуже важливо, програє їхня футбольна команда чи ні. А впродовж дня тільки й розмов, що про випивку, дівчаток і секс. Спробуй із ким-небудь поговорити по-справжньому. І вчаться лише для того, аби стати якимись пронозами, заробити на який-небудь триклятий «Каділлак». Ненавиджу машини. Краще я завів би собі коня. У конях є бодай щось людське. Із конем хоч поговорити можна».
Холден мріє втекти з міста й оселитися серед природної краси, біля чистого струмка, — а поки що змінює школи, марно сподіваючись знайти таку, де його не оточувала б «суцільна липа».
Гадаю, сьогодні ця книжка та її герой у сто разів ближчі нашим юнакам і дівчатам, ніж тоді, у 60-ті. Бо сьогоднішні Холдени потребують душевного тепла, турботи й уваги з боку дорослих більше, ніж підлітки 60-х. Адже тоді була бодай якась, але налагоджена система роботи з підлітками, хай традиційна, навіть кондова, але все-таки система. Приміром, 1972 року було запроваджено Правила для учнів середньої загальноосвітньої школи УРСР. Тоді ще діяла «дитяча комендантська година» і проблеми «обліко морале» школярів дуже хвилювали суспільство. Відповідно до правил, учні 1—3 класів повинні були: «Зразково поводитися в школі, удома, громадських місцях і на вулиці. Виявляти повагу до старшого, поступатися їм дорогою і місцем. Дотримуватися правил дорожнього руху». Від учнів 4—8 класів вимагалося: «Бути скромним, чемним у взаєминах із дорослими і ровесниками. Берегти народне добро, акуратно поводитися з речами, дотримуватися чистоти. Берегти й охороняти природу». А старшокласники зобов’язані: «Виконувати норми соціалістичного співжиття. Зразково поводитися, подавати гідний приклад культури поведінки молодшим товаришам. Бути непримиренним до аморальних і антигромадських вчинків».
Чи потрібні сьогодні такі правила? У такому вигляді, ясна річ, ні. Але ж без моральних орієнтирів також не можна. Ось і вийшло, що діти наші повністю занурилися в доросле життя, розчиняються в ньому й переносять його жорстокі правила у свій дитячий світ.
Яким має бути самовираження школяра через його зовнішній вигляд? Дорослі відповіли на це відверто філософське запитання легко та швидко: відмовилися від мудрої, перевіреної життям обов’язкової учнівської форми. І хлопчики та дівчатка, маніпулюючи батьківською любов’ю й матеріальними можливостями, перетворили шкільні класи на арену «класової» боротьби між нащадками крутих, крутіших і бідних. Ось і вийшло, що переважна більшість учнів, до того ж усіх вікових категорій, розпочинає день сакраментальним: «А що я вдягну сьогодні до школи?» Соціальна нерівність робить атмосферу в класах напруженою, багатьом дітям постійно допікає гидка заздрість, і вони гірко ображаються на своїх батьків. «Ну чому Олені купили, а мені ні?»
Школа була й залишається точним зліпком суспільства, його дзеркалом і його надією. Хтось влучно зауважив: сьогодні це — діти, а завтра — народ. Так, завтрашній день підростає за шкільною партою. Але сьогодні за партою сидять діти, котрі здебільшого не вміють дружити, бо їм ніколи спілкуватися одне з одним — уроки і комп’ютер забирають весь вільний від навчання час. Це ми, дорослі, не прищепили юним громадянам повагу до літньої людини, до вчителя. Ще недавно при зустрічі з учителем кожен школяр кланявся, знімав шапку. А нині вчителя, погано одягненого, понурого, з погаслим поглядом, швидше за все, не помітять. А то й просто відвернуться... Але ж це ми, дорослі, а зовсім не діти, опустили вчителя на найнижчий соціальний щабель. Може, справді зарплата вчителя — це помста політиків за їхнє отруєне дитинство?
Наші діти зростають і зрештою проходять тією самою дорогою, якою до них ішли всі. Досвід Ромео і Джульєтти універсальний, хоча щоразу одиничний. У мінливих обставинах, у різноликих епохах однак для кожного настає час виховання почуттів, час кохати й бути коханим (коханою). Сьогодні саме «ромео-джульєтне» покоління заповнює кінозали, не відривається від екранів телевізорів. Тим часом нинішній екран учить не любити, а вбивати.
А ігри? Переважна більшість комп’ютерних ігор, навіть для найменших, побудована на вбивствах, на перемозі одних героїв над іншими. І в хлопчика поступово, поволі виробляється цілком доросле життєве кредо: «Якщо хочу стати щасливим, хочу бути кращим за інших — треба вбивати якнайбільше!»
Діти повністю занурилися в наш дорослий світ і живуть за його законами. Ось лише одне спостереження. Два хлопчики, не бачачи мене, зупинилися під вікном. Один — тихий, худенький, майже прозорий, другий — вгодований, із широкою потилицею, серйозний. «Граємо, — вирішив другий. — Наказуватиму, а ти — виконуй». І він, сівши на лавку, з солідним виглядом, голосно почав наказувати: «Біжи туди, швидше, віднеси це, принеси те». Худенький хлопчик покірно виконував усі накази. «Я втомився», — нарешті сором’язливо зізнався він. Видно було, що гра йому не подобалася. «Гаразд, відпочивай, — великодушно погодився вгодований із широкою потилицею. — Увечері ще пограємося. Я знову наказуватиму, а ти — виконуй». Він уже знайшов своє місце в житті.
А як перевернув світ дитинства Інтернет! Діти часто сприймають віртуальний простір як справжнє, справжнісіньке життя. «Синку! Скільки разів тобі можна казати, що я тебе народила, а не скачала з Інтернету!»
Бути підлітку самим собою у нашому дорослому, наскрізь брехливому й нещирому світі не просто. Молодь — жертва суспільства. Навіть якщо її представники самі стають злодіями, грабіжниками, гвалтівниками чи вбивцями.
Їх потрібно рятувати, їм потрібно допомагати. Чи (бодай!) їх треба розуміти, а не дзуміти з дорослою впертістю: «Ось я в твої роки...» А головне — їх треба любити й берегти. Як це робив герой книжки Селінджера «Над прірвою у житі»: «Маленькі дітки граються ввечері у величезному полі, у житі. Тисячі малюків, і навколо — ані душі, жодного дорослого, крім мене. А я стою на самісінькому краю скелі, над прірвою, розумієш? І моя справа — ловити діточок, щоб вони не зірвалися в прірву. Розумієш, вони граються й не бачать, куди біжать... Ось і вся моя робота. Стерегти дітей над прірвою у житі».