Лібералізм охороняє свою паству не менш ревно, ніж колись церква або наукова картина світу. З цього погляду, будь-яка думка — приречена: вона лише одна в довгому переліку думок настільки ж вагомих, як і егоїстичних. Одна, але не єдина. Справді, якщо всі однаково вільні й рівні, то авторитетів немає. Усе відносне, немає єдиної істини. Істина — довгий ряд думок, суджень, який іде в нікуди. Падають останні бастіони — державність, політика, на їх місце приходять ринок і технології; останній підкоп відбувається під дитину та сім’ю. Дитину на Заході (а скоро і в нас) намагаються визначити як незалежного суб’єкта. Це робить ювенальна юстиція. Згідно з логікою, незалежним можна бути від будь-чого, що ти можеш вибирати самостійно. Але в нашому випадку відбувається істотна підміна — дитину намагаються виставити незалежною насамперед від батьків, від тих, кого не вибирають. І водночас вона, дитина, повністю залежна від держави, навіть не від держави, а від спеціального механізму, єзуїтськи-кафкіанської по суті системи.
У нинішній Росії перебіг ювенальної юстиції максимально закритий від суспільства — в офіційних ЗМІ майже немає згадувань про ці процеси. Зате вже є перші жертви, чиї скарги наповнюють Інтернет... Від хорошого, здавалося б, почину до маразматичних крайнощів — рукою подати, особливо в суспільстві, яке у своїй податливій зашореності готове бути керованим. Так, у системі європейської ювенальної юстиції не такі вже й поодинокі скарги дітей на своїх батьків із найбільш безглуздих приводів. У відносно благополучній Франції понад мільйон (!) дітей уже перебувають у притулках і прийомних сім’ях. Причому трапляється, що працівники соціальних служб, так звані омбудсмени, забирають дітей за анонімними дзвінками — кричущий перегин, який межує із безвідповідальністю і беззаконням! Сам президент країни безсилий перед розгулом макабричних ювеналій (за яким стоїть звичайне людське низькопоклонство). Втім, це не скасовує цікавої деталі: арабські, африканські сім’ї практично не підлягають пильному вивченню з боку омбудсменів. Тут хвиля ювенальної юстиції розбивається об політкоректність. Щоб не розбудити лихо, омбудсмени цураються мусульман, іудеїв — неєвропейців, які дотримуються традиції й виховують дітей у суворих рамках автентики та Закону. А ось із католиками і православними можна не церемонитися: солодкі ліберальні пігулки давно вибили з них будь-який правий дух, і навіть начал здорового консерватизму практично не залишилося. Усі чудово знають, що ювенальна юстиція недвозначно зазіхає на Божу заповідь про повагу до батька та матері, але, через незрячу злочинну совість, саме серед «білих людей» і дітей — нібито носіїв християнської етики — заохочуються доноси та ябедництво на ближніх. Учитель під загрозою звільнення не сміє підвищувати голос у класі. Матері (у Франції, Швеції) абсолютно недопустимо шльопнути дитину. За це батько повинен подати на неї в суд. Правда, тоді за логікою симетрії, батьки повинні мати право подавати в суд і на дитину. Справді, якщо дитина може бути постраждалою стороною, то чому вона не може бути винною? Якщо немає різниці між дитиною і дорослим, якщо не можна виховувати традиційним способом за типом «старший — молодший», якщо дитина більше не «молодший», а «рівний», то виховання потрібно скасувати зовсім. Батьків теж можна скасувати, з таким підходом вони не потрібні зовсім. Якось надто вже «ювенально» виходить, вам не здається?
Схоже, західні ліберали насправді будують комунізм, хоча на словах цього не визнають. Достаток товарів при повній інфантильності робочого тонусу, дикі уявлення про роботу та її мету. Проблема дозвілля. Тотальний контроль. І — виховання павликів морозових із власних дітей... Якщо ми згадаємо історії комуністичних держав, то легко переконаємося в тому, що їхні долі неодмінно містять у собі феномен загального, колективного виховання нащадка. Домогтися цього за один день неможливо, тому поступово виховання переходить із рук сім’ї в руки суспільства: школи, соціальні служби, суди. Ринкова комуна — така реальна тенденція сучасного Заходу. Досить очевидно, що західне суспільство дуже подрібнене й рухається до дедалі більшого розпилення. На рівні сім’ї це представлено дуже наочно. Зовсім недавно родини були великі. Побутувало навіть таке поняття, яке вже майже в минулому: велика традиційна сім’я з кількох поколінь, як це можна бачити на потрісканих чорно-білих фотокартках початку та середини минулого століття. І ось вони перетворюються на крихітні бездітні сім’ї, на сім’ї, котрі живуть у контрах із батьками обох сторін, а потім і ці крихітні розпадаються до неповних. Мати, яка сама виховує дитину, надто очевидно залежить від суспільства, яке натомість отримує право легкого втручання. Нарешті, певні рухи спрямовані на зниження статусу шлюбу в суспільстві з далеким прицілом на його повну ліквідацію. Працює помилкова установка на професіоналізм: оскільки у вихованні батьки непрофесіонали і не можуть такими бути, треба вилучити дітей із сім’ї і доручити фахівцям: учителям чи законникам — не так важливо.
Незримими каналами міф про ювенальну незалежність і свободу пов’язаний з іншим небезпечним міфом — про втрату цілей освіти, про особливу культуру підлітків, рівноправну з культурою дорослих. Якщо мета освіти — не залучення, не причащання до найкращого зі спадщини, а всього лише передача інформації, вироблення корисних навичок, — то освіта стає просто одним із видів послуг. Зараз у країнах Європи так прямо й кажуть, що школа надає «освітні послуги». Безглузде словосполучення! Водночас різко падає авторитет батьків, оскільки мало хто може заробити стільки, щоб виглядати в очах дитини комільфо; а ідея про всесилля грошей прищеплюється дітям постійно, і дуже інтенсивно. І не тільки дітям. Деякі дорослі думають, що в освіту досить вкласти певну суму — і всі проблеми вирішаться самі собою. Вкрай глибока помилка! Якщо в нас на очах ситуація зайде так далеко, що діти писатимуть (з помилками) доноси на батьків, близькі люди подаватимуть одне на одного репліки у вигляді дошкульних кляуз, які закінчуватимуться судом, як уже відбувається в Європі, — значить, процес перейшов в об’єктивну стадію. Тепер його жодними діями не зміниш, чи то буде організація гучних акцій обурення, чи тихий протест удома.
Зрозуміло одне: ця річка вже розлилася, і тепер, очевидно, треба споруджувати дамби у вигляді інших законів, щоб протистояти затопленню. Абсолютно кафкіанська ситуація. Втім, кафкіанським був сам початок цього наміру. Річка ювенальної юстиції започатковується у верхів’ях ООН — це Конвенція про права дитини від 20 листопада 1989 року. Цікавий документ, з якого корисно навести деякі витяги. Ось, скажімо, стаття 13.1: «Дитина має право вільно висловлювати свою думку; це право включає свободу шукати, отримувати й передавати інформацію та ідеї будь-якого роду, незалежно від кордонів, в усній, письмовій або друкованій формі, у формі творів мистецтва або з допомогою інших засобів на вибір дитини». Напевно, таке ставлення до дитини добре окупається, якщо в ній уже бачать досвідченого споживача... Трохи далі стаття 14.1: «Держави-учасниці поважають право дитини на свободу думки, совісті і релігії». Хто розуміє, що визначення «совість дитини» лягає на нашу совість?
Якщо відмотати час ще назад, варто сказати кілька слів про те, що рівно за 90 років до конвенції, у 1899-му, в Чикаго створили перший суд у справах неповнолітніх (його необхідність була викликана різким сплеском дитячої та підліткової злочинності). За прикладом США, такі суди з’являлися і в інших країнах. Перший ювенальний суд у Франції виник 1914 року і спочатку ставив перед собою аналогічну мету — обмеження дитячої злочинності. У 1917 році створювалися суди для неповнолітніх у Києві, Харкові, Одесі… Але всі ті установи докорінно відрізнялися від юстиції новітнього розливу: розслідувалися саме дитячі та юнацькі злочини, а не вбачалися такі з боку батьків. Поки що можна говорити про те, що західний досвід ювенальної юстиції, швидше, сумний: молодіжна злочинність не знижується, тоді як авторитет сім’ї падає. Формально ювенальна юстиція передбачає захист дітей від сваволі батьків; насправді ж вона ламає ту виховну модель, яка століттями традиційно складалася на території європейських держав.
З якого саме віку дитина починає «мати право», а отже — перестає бути дитиною і входить у підзаконний світ дорослих? З моменту набуття зв’язного мовлення, в якому першим буде поняття про право, а зовсім не про обов’язки? Світ тоне в правах, а про обов’язки не говорить ніхто!
Тим часом одна з головних особливостей людини полягає в тому, що в неї є дитинство, впродовж якого вона встигає багато чого дізнатися, навчитися, всотати враження, які виявлятимуться, заявлятимуть про себе й відлунюватимуть усе подальше життя. Дитинство — це феномен, властивий людині; тваринний світ, позбавлений дитинства. Але дитинства не знало й Середньовіччя, коли вважали, що діти — це маленькі, недорозвинені дорослі. Та все ж поняття ці — дитинство, сім’я, дитина — прийшли до нас із давньої культури. Поруч із культурою, що відходить, будується нова, молода культура, в якій цінність людського життя, порівняно з попередніми поколіннями, зросла неймовірно. З колишніми поняттями виникають певні труднощі... Можна говорити про перенесення цінностей зі сфери ірраціонального у сферу раціонального, до якого вочевидь належать право, норма, розраховані вже, зокрема, й на дітей.
Чому справді могло б допомогти впровадження ювенальної юстиції, то це свідомості батьків. Можливо, батьки більше думатимуть, що вони відповідають за дитину й відповідальні за неї. Любов, милосердя, співчуття не можна відрегулювати законодавчо, але можна відрегулювати міру відповідальності.
Тут важливо зрозуміти просту річ. Кількість розлучень, дітовбивств тощо у Європі набагато нижча, ніж у нас. За даними 2008 року (а за два роки ситуація навряд чи змінилася на краще), в Україні 52% шлюбів закінчувалися розлученням — більше половини! Для нас ювенальна юстиція була б хороша бодай тим, що деякі батьки отримали б можливість замислитися... У плані струсу, острашки, думаю, запровадження ювенальної юстиції в Україні зіграло б свою виховну для батьківських голів роль.
Так, це випробування на суспільну зрілість. Нам воно не загрожує поки що, адже 2009 року Партія регіонів, яка зараз перебуває при владі, сприяла вилученню із законопроекту «Про загальнодержавну програму «Національний план дій з реалізації Конвенції ООН про права дитини» на період до 2016 року» ідею створення ювенальної юстиції в Україні. А тим часом у проекті того закону передбачалося створення державного органу, що мав би величезні повноваження в позбавленні батьківських прав, соціального нагляду над сім’ями, жорсткого контролю не тільки над вихованням дітей у школі, а й над діями батьків у сім’ї.
Хіба що через «вікно» в Європу, через північного сусіда ювенальна юстиція продовжує загрожувати Україні. Загрожувати чи обіцяти порятунок? Здається, відповідь десь посередині. Хочеться сказати: якщо ваша дитина готова доносити на вас, якщо вона потенційно готова шукати серед залізних законів залізної держави порятунок, — то річ тільки у вас, у вашій особистості, вашому прикладі, вашому вихованні. Й інших точок зору бути не може: ювенальна юстиція — це така вага, що дозволяє батькам побачити на власні очі, скільки важать їхні чесноти.