Як свідчить статистика, дедалі менше злочинів у країнах Європи, включно з нашою країною, чиниться за статтями, об’єднаними поняттям «образа честі та гідності» (ст. 129, 130 УК України). Не тому, що в цій сфері більше не порушують закон, — порушують, але менше скаржаться; гідність перестає бути предметом судових розглядів. Років сім-вісім тому країною промчав вихор громадянських позовів, які відстоювали честь і ділову репутацію. Тепер такий тип судового захисту поглинула ширша категорія справ — про «компенсацію моральної шкоди». У певному сенсі це одна з форм демократизації честі та гідності, що наводить на деякі думки.
Хотілося б поговорити про роль приниження в сучасному світі. Здається, дуже багато що в суспільстві замішане саме на особистому досвіді приниження. Це як приводний ремінь, чи що. Набагато частіше у зв’язку з цим згадують страх, що впікся з часів дії тоталітарної машини. Але я впевнений: соціум «тримає» людей уже не страхом. Так, звісно, гроші й повага, соціальні сходинки як позитивний стимул. Але якщо взяти до уваги, що негативні методи часто дійовіші, — батогом, який ляскає за спиною сучасної людини, в окремих ситуаціях виступає приниження.
Цей досвід в усіх різний, і принизливим вважається різне. Особисто мені, наприклад, видаються принизливими, мало того — такими, що культивують приниження, телевізійні шоу, в яких на сцені танцюють або співають звичайні люди, чию недоладність підсвічено й посилено «ефектом рампи», а над ними вкупі з глядачами потішаються судді, котрі нібито шукають таланти, а насправді відбирають хліб у психіатра. Телебачення робить видовище приниження звичним, як звичною була на міських майданах середньовіччя публічна страта. Бог із ним, із ТБ... Але процедурі приниження, інколи неусвідомлено, піддаються щокроку. Комусь, щоб влаштуватися на роботу або втриматися на ній, потрібно пройти крізь «очисний вогонь» корпоративного тренінгу, принизливого вже тим, що так званий позитивний лад, на який він налаштовує, не сумісний із багатством інтелектуального та емоційного життя — основою гідності. Людина, зобов’язана бути свідомою настільки, щоб не виникала потреба в третіх особах, має вважати образливим тотальний контроль робочого часу. Когось ображає офісний дрес-код, когось — низька зарплата — при тому що він готовий надівати на роботу хоч водолазний костюм, лиш би вчасно й добре платили... Комусь видаються принизливими кинуте впоперек слово, недоречний спогад, — а для інших приниження в сімейному житті — алкоголізм і безгрошів’я. Жінки й чоловіки нечасто сходяться на думці, яке принизливе тотальне споживання. І так далі. Ми розплачуємося приниженням за кожен поворот життя, за кожен цент, за дрібку комфорту. І якщо страх, що панував ще в не такі далекі часи, був відчутним і предметним, то приниження, навпаки, безоб’єктне й невловиме, воно скрізь і ніде, воно заповнює простір між предметами, як вода чи повітря, ми його п’ємо, ми ним дихаємо.
У становому суспільстві минулого приниження в чистому вигляді важко пробиралося крізь щільні параграфи табеля про ранги з його обов’язковим і негласним зводом правил. Переплутати «його величність» із «його превосходительством» — не приниження, а образа. Коли дворянинові дають ляпас, його ще не принизили, — адже завжди залишаються пістолети, які вирішують результат; інша річ, коли, як у «Маскараді» Лермонтова, кривдника не можна викликати на дуель. Таким чином, приниження — це образа, яка нічим не компенсується. І якщо в суспільстві немає чіткої ієрархії, то виникає безліч не усталених неформальних градацій, і завжди можна знайти точку зору, яка вводить людину в становище нижче, ніж їй би хотілося. Триста, п’ятсот, тисячу років тому мільйони пригноблених були не так принижені, як позбавлені відчуття власної гідності — з самого початку. Отже, ескалація принижень тепер — зворотний бік зростання власної значимості (наче якби дворянську честь поділили й роздали порівну), і цей пухир, граючись і жартуючи, проколює реальність.
Давно минула доба вищого світу і правил честі, немає станів, натомість прийшло розмаїття ситуацій, більш особисті й глибоко приховані мотиви для образи. І труднощі пояснення, які примушують мовчати, — у визнанні самого факту принизливості того, що інший розцінює абсолютно інакше, інколи — протилежним чином. Поступово це стає особистою темою, що нікого не стосується. Але це зовсім не окрема тема, яка нікого не стосується. Як кількість убивств, згвалтувань слугує чітким показником рівня громадського неблагополуччя, так і ширший досвід найрізноманітніших принижень є детонатором і індикатором людських дій. Найчастіше, зазнаючи приниження, людина діє потай. Звільняється або підкоряється. Каже: «Це ще нічого» або «Так жити не можна». Розлучається або, навпаки, одружується. Відмовчується або виступає. Виправдовується: «Ви ще смаженого вовка не бачили» або... Варіантів може бути безліч.
Певні кроки у розв’язанні цих проблем стали вже тривіальними. Багато пишуть про націоналізм, расизм, ксенофобію. Феміністки в подробицях досліджують факти несправедливості й насильства стосовно жінок. На Заході існує таке поняття як «харасмент», що означає недопустимість вторгнення у приватне життя. Гори статей, досліджень, безліч опитувань, статистика; тут уже приблизно зрозуміло, який стан речей. А ось що робити з цією «дрібницею», з приниженням? Адже за однією не дуже великою й не конче найважливішою деталлю криється решта проблем. Безліч випадків, до яких не підійдеш із сухою мовою дослідника. Тим часом відчуття приниження — один із регуляторів у суспільстві, що визначає, як працюють люди, як ставляться одне до одного в сім’ї, чи ладять у транспорті, на дорозі й навіть наодинці з собою, у спогадах і мріях. Більше того, якщо приниження протягом тривалого часу неподолане, згідно з класичною теорією Макса Шелера, настає ресентимент, мазохістське прийняття ситуації з усіма супутніми змінами у психіці.
Джерело приниження — невідповідність виховання (або, кажучи ширше, історії формування особистості) та реальності. Приниження — це зустріч із дійсністю, до якої людина не підготовлена. Тому в приниженні завжди є момент раптовості (не очікував, що мене так зустрінуть, так назвуть, таким вважатимуть), а кількість принижень залежить від контрастності соціуму, від можливості зіштовхнутися з незнайомим, чужим середовищем.
Принизливими — саме тому, що цим відчуттям неможливо поділитися й отримати компенсацію у вигляді розуміння — виявляються порушення установок, для конкретної людини звичних і очевидних. Припустімо, когось навчили в дитинстві, що за жодних обставин не можна не повернути борг, брехати про любов, вимагати грошей за роботу, яку зробиш і безплатно, тощо. Доти, доки ці максими не будуть піддані внутрішньому перегляду, кожна сутичка з реальним світом, для якого твої табу й заборони не такі категоричні, викликає пекуче відчуття приниження. Принизливо бачити, як спокійно живе й усміхається людина, котра позичила в тебе гроші й забула про це; принизливо, коли в очі брешуть про любов, тощо. Можна переглянути установки: а що, ніхто не «париться» з приводу боргів, усі навколо брешуть тощо, — і тоді ситуація переходить із насущно життєвої у звичайну житейську категорію. Вже не принизливо вимагати повернення боргу або дати хабара. Інакше кажучи, відчуття приниження — це реакція на обмануті очікування. І оскільки в нашому соціумі немає загальних табу, немає й розуміння того, що саме принижує, а принижений залишається сам на сам зі своєю прихованою образою.
Якщо ми приймаємо як правильне, що джерело приниження — у невідповідності виховання й реальності, в різниці культурних форматів, то кількість принижених прямо пропорційна частоті зміни культурних парадигм. Чим швидше змінюються життя, принцип спілкування людей, технічні навички, мода тощо, тим більше людей бувають приниженими. «Суспільство приниження» виникає, коли зміни в культурі, економіці, соціумі випереджають оптимальний середній темп, коли зміни, що відбуваються в людині, не встигають за середовищем, яке щогодини оновлюється, або картиною світу. Тим самим розвиток будь-яких галузей, котрі змінюють соціальний формат, — від мови до техніки, від політики до економіки — зобов’язаний супроводжуватися заходами проти «падіння моральності», що страхували б від прикрих наслідків, які в суспільстві приниження — неминучі. Власне, це і є мораль. У різний час різні соціуми намагалися демпфірувати виникнення суспільства приниження певними засобами. Тепер вони, звісно, не годяться, — суспільству сучасного типу потрібні нові рішення, причому з появою нових інститутів устрій суспільства муситиме змінитися. Це буде інший соціум, чий прагматичний сенс у тому, що він виявиться здатним із мінімальними втратами витримувати високий, швидкісний темп змін, ним самим породжений.
Постає запитання: чи можна зафіксувати певний незнижуваний рівень свободи, конгруентний незнижуваному рівню гідності, забезпечивши при цьому нормальне існування і функціонування суспільства? Для того, щоб на це запитання знайшлася хороша відповідь, приниження має стати помітним. Воно має виділитися із тла. Людина принижена схильна сприймати ситуацію приниження як нормальну, продукуючи такі ж рецепти порятунку: не звертай уваги, буває гірше, ця твоя приватна справа, так живуть тепер усі тощо. Людина згнітивши серце починає терпіти. Адже так живуть усі, а отже, у приниженні немає нічого особливого, та й не приниження це зовсім, так, дрібниці, житейська річ, буває й гірше. І коли говорять про прозорість кордонів, доступність інформації, свободу сала і слова, — про приниження вже не згадують, чи не так? Ніби підштовхуючи до думки мудреця, який сказав, що почуття, в яких вас образили, ніколи не бувають найкращими.