З приводу порушеної в статті О.Смирнова теми редакція звернулася за коментарем до Івана ЮЩУКА, професора Київського міжнародного університету.
Мова — явище об’єктивне. У ній за певними словоформами, словами й висловами закріплене саме таке, а не інше значення, і воно не залежать від волі окремих людей, від їхніх уподобань. Інакше мова не могла б виконувати свою комунікативну функцію, не забезпечувала б порозуміння між людьми.
Що ж до конструкцій із прийменниками «в» і «на», то про різницю в їхніх значеннях, яка існує об’єктивно, дуже добре й цілком переконливо висловився ще 1935 року видатний український учений Іван Огієнко:
«Коли говоримо про докладно окреслену територію як закінчене ціле або про самостійну державу, тоді завжди вживаємо прийменник «в» чи «у» (а не «на»): в Австрії, в Америці, в Румунії, у Франції, в Польщі, в Росії та ін. Що ж до прийменника «на» з місцевим відмінком, то його вживаємо при географічних назвах на питання «де?» тільки тоді, коли територія, що про неї йдеться, не окреслена докладно, не самостійне ціле, тільки складова частина якоїсь держави: на Поділлі, на Полтавщині, на Київщині, на Волині, на Буковині...
Цілі віки ми чули то «nа Ukrаіnіе» (польське), то «на Украине» (російське), а тому й защепили собі це на Україні як своє власне, зовсім забувши про його історичне походження й не відчуваючи, що це власне «на» — болюча й зневажлива ознака нашого колишнього поневолення...
Стара наша Русь, чи Малоросія, складалася з кількох частин: Галичина, Волинь, Поділля, Україна (головно Київщина). Хто слова Русь чи Малоросія вживав на означення цілого народу, для того Україна була тільки частиною; це, скажімо, завжди бачимо в XVII—XVIII століттях, наприклад, в універсалах Богдана Хмельницького або в літопису Величка й ін. Україна мислилась тоді частиною цілого народу, Русі, а тому вислів «на Україні» був нормальний...
Але вже за старих часів дехто розумів Україну значно ширше, а тому й писав «в Україні»... Шевченко у своїх творах звичайно мислив Україну як назву для всього нашого народу, а тому й уживав на питання «де?» місцевого відмінка з прийменником «в»: «У нас в Україні старий Котляревський отак щебетав. Було колись в Україні лихо танцювало. На весь світ почули, що діялось в Україні. Сю ніч будуть в Україні родитись близнята. Мені однаково, чи буду я жить в Україні чи ні»; а також на питання «куди?»: «В Україну ідіть, діти, в нашу Україну. Сини мої, летіть в Україну. Линуть в свою Україну» тощо... Але звичайний традиційний погляд, що Україна — то частина іншої держави, несвідомо захоплював і Шевченка, чому й він нерідко писав «на Україні», «на Україну».
Коли ж так, то мусимо змінити стару граматичну форму й уживати тільки «в Україні», «в Україну», викинувши остаточно з нашого вжитку граматичну ознаку нашого колишнього поневолення».
Мова відбиває певну історичну реальність. Ще донедавна слова й словосполучення «самостійна Україна», «українська держава», «жовто-блакитний прапор», «герб», «тризуб» були офіційно неприйнятні, крамольні. Тепер ці поняття закріплені в нашій Конституції як найбільші національні цінності. Така реальність — подобається це кому чи ні.
На жаль, в Україні не так багато потужних мовних служб, а передачі про те, як правильно говорити українською, йдуть далеко не в прайм-тайм. Але якщо виникають питання щодо української мови, то можна зателефонувати до мене у прямий ефір. На Національному радіо я веду передачу «Мова про мову» щовівторка з 13.00 до 13.45. А по обіді на каналах УТ-1, УТ-2 та ТВ Табачук іде програма «Мовна вітальня».
Активно працює інтернет-портал «Нова мова»: www.novamova.com.ua Це освітньо-інформаційний проект оновлення української мови. Відвідувачам там постійно надають консультації кандидати філологічних наук. До того ж, в Інституті української мови НАН України працює «гаряча лінія» швидкої лінгвістичної допомоги з української.
***
«ДТ» спробувало більше дізнатися про «гарячу лінію». Її було організовано близько року тому в рамках програми «Українська мова в українській столиці» за ініціативою Управління з питань внутрішньої політики Київської міськдержадміністрації. Проте керівник відділу стилістики і культури мови Світлана Яківна Єрмоленко, у якому, власне, й консультують по телефону, відмовилася спілкуватися з «ДТ». Мовляв, журналісти вже зробили небажану рекламу: телефон просто червоний від дзвінків. Вони б і раді допомогти всім допитливим, якби столична держадміністрація виділила для таких консультацій окрему лінію...