Це вперше митники в Бориспільському аеропорту так підняли мені настрій. Пляшку смачнючого лікеру, куплену в duty free, але надпиту перед посадкою на літак до Мюнхена, не пускали з нами в ручній поклажі.
«Що тут його допити?» — щиро дивувався пузатенький митник, вимагаючи, щоб ми з колегою швиденько врізали півлітра. З розпачу, на очах в ошелешеної черги, ми прикінчили пляшку і бадьоро ввалились у літак...
Суботнім ранком біля Музею кіно купа народу. Люди стискають у руках квитки на перший показ Мюнхенського міжнародного фестивалю кіношкіл. Треба сказати, що кіноманство у тутешньої публіки в крові. Саме у Мюнхені розташувалася найвідоміша німецька кіностудія Баварія-фільм, де Альфред Хічкок зняв свій перший фільм. Нині туди натовпами ходять туристи. Більшою мірою — аби побачити розрекламоване шоу каскадерів, що у вогні не горять, а падаючи з екстремальної висоти, лишаються цілими й неушкодженими.
Кінофестивалі у столиці Баварії проводять щосезону. Вони органічно вливаються в тутешнє культурне життя і не потребують додаткової реклами. Мюнхенці звикли, що вже багато років сюди привозять лише досить пристойні фільми. І фестиваль кіношкіл — не виняток.
Загалом альтернатива кінотеатрам навряд чи й є, коли над містом сідає сонце, останнього відвідувача «виганяють» з музею, а на крамнички вішають замки. Хоча ні — ще залишаються вуличні вистави. Під торговельним центром Heltage стоїть із гітарою... Herr Heltage, як він сам себе називає. В його репертуарі всі ваші улюблені пісні. Але будьте обережні: заслухаєтесь, заґавитеся, підійдете ближче — і вже не зможете просто так піти. Herr Heltage наздоганяє у два кроки, розвертає, тримаючи вас за каптур, і каже прямо в очі: «Хто піде з мого шоу не заплативши — скоро помре!» І рука слухняно лізе в кишеню, а в голові єдина думка — «сидів би ліпше в кіно...»
Модернова пінакотека |
Звісно, ніщо не живить енергією так, як роботи геніїв. А в Старій пінакотеці — близько 700 полотен, і хочеться нічого не пропустити. Всього за один євро можна взяти аудіогіда, який водитиме вас програмними картинами. Правда, є ризик не побачити невеличких картин «малих голландців», що висять у бокових кабінетах галереї. А мені вони, зізнаюся, більше до душі, ніж пафосні й гігантські полотна Рубенса. Але кожен сам обирає, як відкривати для себе пінакотеку.
Аудіотур дуже популярний серед немолодих туристів, що тут і там сидять у навушниках на розкладних табуретах і розглядають картини Рембрандта, Рафаеля, Яна Брейгеля, Альбрехта Дюрера... За відвідувачами невтомно спостерігають працівники музею у чорних костюмах. Їм заборонено сідати й полишати хоч одну залу без нагляду. У 1988 році один душевнохворий облив кілька картин Дюрера кислотою. Їх довелося довго реставрувати. Але тепер наглядачі ревно, але й терпляче вказують гостям музею на червоні лінії обмеження і не дають навіть дихати на полотна.
В атмосфері пінакотеки є якась мовчазна урочистість. Можливо, річ у тих довжелезних сходах до зал із картинами. Сходи тягнуться аж під дах і викликають захоплення й занепокоєння водночас. Навіть у людини з доброю фізичною підготовкою. А може, причина в підкресленій аскетичності інтер’єрів: ніщо не розсіює увагу, немає старовинних меблів, скульптур, графіки — всього того, що так люблять інші музеї. І раптом ловиш себе на думці, що мудрі галеристи доклали всіх зусиль, аби в музеї ви залишились із генієм віч-на-віч. І цей важливий зв’язок може встановити тут кожен. Ось чому, полишаючи Стару пінакотеку в Мюнхені, відчуваєш себе наповненим. Цього не було зі мною після Ермітажу в Петербурзі або Третьяковської галереї у Москві, де голова йде обертом від нагромадження картин, що цілими «ковдрами» вкривають стіни. А туристи там галасливо бігають за екскурсоводом, тупотячи, наче слони.
...Одного туманного ранку, спустившись у незнайомий перехід, ми заклякнули перед великими прозорими дверима. За ними тягнувся довгий чорний коридор, де щось світилося, шепотіло, манило. Привітна жіночка на вході помахала нам рукою, і ми наважилися зайти всередину. Виявилося, по сусідству з метро, без зайвого пафосу, працює центр сучасного мистецтва. І довгий коридор у темну залу треба пройти для того, аби забути про зовнішній світ і трохи послухати себе. Далі говорили митці.
На стіни проектувалися невеличкі фільми про життя у вікнах будинку навпроти, нескінченні безцільні дороги і просто людські сповіді про складний пошук себе. Чесна розмова у темній залі, без свідків. Ось нарешті й сучасне мистецтво, дотичне до життя: коли митець здатен зупинити людину. Вона весь час поспішає, наздоганяючи черговий поїзд метро, а тут раз — на знайомому маршруті — чорний коридор за скляними дверима. Складно пройти повз таку інтригу. Принаймні тому, хто готовий іти тим коридором.
Ми теж відмовилися від поїздки в метро за запланованим маршрутом. Адже квиток на виставку подвійний. Він діє і в Lenbachhaus, художньому музеї, що через дорогу. Будинок Франца фон Ленбаха — пам’ятка архітектури ХІХ століття — вже сам по собі заманливий для перехожих. Дивишся, як за парканом розкинулася екзотична жовта вілла, і вабить повернути з вулиці, зайти у двір, присісти на лавку, помилуватися водограями перед центральними сходами. Мюнхенці дуже пишаються галереєю, адже саме тут зберігається славетна збірка картин об’єднання експресіоністів «Синій вершник». Його заснували у 1911 році тут, у Мюнхені, Василь Кандинський та Франц Марк. Художники прагнули звільнитися від скам’янілих традицій академічного живопису. Незабаром до них приєдналися Август Макє, Маріанна Вєрьовкіна, Олексій Явлєнський, Пауль Клєє та інші. Митців об’єднувала цікавість до примітивного та середньовічного мистецтва, а також до течій їхнього часу: кубізму і фовізму.
Залами розсипалися школярі. У кожного в руках олівчик і тест на кілька аркушів. Вони ходять від картини до картини, вдивляються, шукають якусь підказку і хутко роблять позначки на папері. Перший раз бачу, що дітям не нудно в художньому музеї. Напевно, німці знають якісь секрети інтерактивної освіти, загальної культури і доброго смаку.
Як розважитися в Мюнхені у п’ятницю ввечері, треба продумати заздалегідь. У цей час десанти туристів звідусіль уже висадилися в столиці Баварії й окупували пивні, ресторани і караоке-бари. Центральні вулиці перенаповнені прибулими. В оперу чи до театру квитка не дістати. Хоча в оперу можна спробувати. За 20 хвилин до вистави можна натрапити на щасливі квитки по чотири євро, правда — на стоячі місця. Для порівняння: квитки в партер для шанованої публіки коштують у сто разів дорожче! Байдуже, що вистава називається «Аліса в країні чудес». Все ж таки час передріздвяний.
Перші підозри, що вистава не дитяча, закрадаються, коли усвідомлюєш: сцена збудована під кутом 45 градусів. У ній прорізано сім дірок для виходу артистів. Нижче, перед сценою, в ряд, у чудернацьких перуках і довгих білих рукавичках займають свої місця оперні співаки. З оркестрової ями кланяється до глядачів славетний диригент Кент Нагано. І ось у залі гасне світло, а на чорній сцені з’являється Аліса, у білих панчохах, балетній пачці і з великою... штучною головою! Вигляд в акторки приголомшливий. Напевно, в уяві геніального режисера Ахіма Фрейера саме так має виглядати дівчинка, котра полізла в нору за дивним білим кроликом у фраку і з кишеньковим годинником та й потрапила до світу фантазії.
Маска Аліси, напевно, обладнана мікрофоном, адже свою партію вона виконує сама. Решта акторів, що з’являються з дір у вигляді кролика, карт або інших персонажів, виявляються каскадерами. Вони літають сценою на страхувальних тросах і можуть легко підійматися під саму стелю. І в Аліси голова йде обертом, вона все не може наздогнати кролика, що підстрибує вгору, ховається в нору, пробігає краєчком сцени. Нарешті дівчина знаходить пляшечку з написом «випий мене». Чарівний напій діє швидко: Аліса починає рости прямо у нас на очах. Лялькова голова піднімається під саму сцену, розгублено дивлячись на свої нові довжелезні ноги. Прощаючись із ногами, яких ніколи не побачить, Аліса не стримує сліз, і тоді з лялькових очей на невидимій волосіні сповзають блакитні тюлеві сльози. І зворушені глядачі аплодують...
Зізнаюся: вперше сиділа в опері з відкритим ротом усі три години. Це вже потім дізналася, що «Аліса в країні чудес» написана видатною південнокорейською композиторкою Унсук Чін, отримала купу призів і є гордістю Національної баварської опери. Вразило, що тут зовсім невідчутний вплив академічного мистецтва. А це ж не експериментальний театральний фестиваль!.. У Києві я давно вже не ходжу в оперу. Щоразу в мене псується настрій від того, що ми застрягли в якійсь чорній дірі, де немає ідей чи волі зробити нарешті щось вартісне, щось амбіційне...
І ось настав день, якого боялася найбільше, — субота. День, коли Мюнхен втрачає свою затишну чарівність і перетворюється на туристичну мекку. У суботу корінні мюнхенці намагаються не ступати на пішохідну зону. На головній комерційній вулиці Kaufingerstrasse власники магазинів пристібають товар замками до вішалок. Вулиця наповнюється всіма мовами світу, і вже невдовзі не розрізнити китайської чи російської — стоїть гомін, як на футбольному матчі. Неподалік відкрили різдвяний каток, і малеча, спираючись на лялькових пінгвінів, поволі ковзає по колу. Дорослі п’ють пунш і їдять сосиски з гірчицею, що продаються в усіх наметах. Туристи сідають верхи на залізного кабана на вході до Музею мисливства, аби сфотографуватися. Чомусь його ніс вважається щасливим — він затертий людськими долонями до блиску. Напевно, такий вигляд має передріздвяний настрій. А нам чомусь хочеться вшитися подалі від цього свята життя.
У старому центрі є одна схованка — на самій верхівці церкви Alter Peter. Вхід на башту коштує один євро, і вже через 303 сходинки місто покірно лежить у вас під ногами. Звідси видно все: ріку Ізар, музей BMW, олімпійський стадіон і навіть Альпійське передгір’я. І стає прикро до сліз, що всюди не встигнути. Проте Мюнхен здатен розрадити будь-який сум.
Навпроти церкви, на центральній площі міста Marienplatz, тягнеться в небо готичними шпилями Нова міська ратуша. Її башта — це візитівка Мюнхена. Там міститься славетний годинник із боєм, оснащений 43 дзвонами і 32 фігурками з міді. Фігурки двічі на день запускаються й показують цілу виставу. На верхньому ярусі зображено лицарський турнір 1568 року, влаштований з нагоди весілля герцога Вільгельма V, нижче — фігурки кружляють у танці бондарів, які першими вийшли на вулицю святкувати закінчення чуми, що уразила місто у 1515—1517 роках. Завершує дійство півник на самій верхівці. Він щосили махає крилами і кукурікає на знак того, що все буде добре.
У пошуках спокійної місцини наша компанія завертає до Будинку мистецтва. Виставку нам рекомендували друзі з очима завбільшки як тенісні кулі. Індійський художник Аніш Капур — справжнісінький маг: він переносить людей із реального життя у задзеркалля. Художник викривляє дзеркала так, що, зазираючи всередину, ти не впізнаєш себе: тебе перевертає, розплющує, множить. Але все це далеке від розваг у кімнаті сміху. Ноги не тримають, і тебе затягує у таємничий потойбічний світ. Проте лишатися з таким диво-люстром сам на сам не страшно. Це надзвичайно приємно, коли дорослим ти здатен проникнути в казку. Хай дорослу, але цілком реальну.
Тікаючи ще далі від галасливого суботнього Мюнхена, ми дійшли до ріки Ізар. Над нею перекинулися численні мости, подекуди її загнуздали греблями й бетонними берегами, а вона все одно мчить уперед. Тут дуже гарно. Навколо тільки поодинокі мами з дитячими візками і сторопілі качки, що розгублено крякають, підхоплені течією. Мабуть, саме тут, на березі Ізару, розумієш, який чудовий цей Мюнхен! Прекрасне, цілком затишне місце для життя і роботи. Але тихо, нікому про це не кажіть!