Публікуючи 2 березня 1996 року матеріал під запитальним заголовком «Музей — под суд?», «Зеркало недели» ніяк не могло припустити, що через сім років доведеться писати про те саме. Якщо тоді ми говорили про «чувство неловкости за высоких должностных лиц, не понимающих очевидное и в этом непонимании ставших на неправедный путь», то нині йдеться про свідомий, цілеспрямований умисел, який ніколи не залишав керівництво Верховного суду України в його прагненні будь-якою ціною прибрати до рук Кловський палац.
Заснований за постановою Ради міністрів УРСР 14 листопада 1978 року Музей історії міста Києва одержав 1981-го в своє розпорядження належний будинок — Кловський палац, у якому до цього розміщувався Музей історії Великої Вітчизняної війни. Відкриття нової експозиції приурочили до святкування 1500-річчя Києва, і 26 травня 1982 р. до музейних залів увійшли перші відвідувачі.
Кловський палац, який готується незабаром відзначити своє 250-річчя, був побудований петербурзьким майстром Петром Неєловим і київським зодчим Степаном Ковніром в історичній місцевості, де в ХІ столітті ігумен Печерського монастиря Стефан заснував Кловський монастир із храмом Пресвятої Богородиці. Палац споруджувався Києво-Печерською лаврою, але користувалася вона ним недовго.
Майже завжди палац виконував винятково гуманітарно-просвітницькі функції: від 1769-го протягом кількох років тут був госпіталь, потім — склади продовольства, у 1810—1857 рр. — Київська перша гімназія, 1857-го — Виставка сільськогосподарських і ремісничих творів. У червні наступного року палац постраждав від пожежі, яка сталася в Липках, а коли його відновили, у ньому в 1862—1918 рр. розміщувалося 1-е жіноче училище духовного відомства.
Зруйнована в роки Громадянської війни споруда понад 10 років перебувала в руїнах, і на її відновлення для своїх потреб серед інших претендував і Київський відділ головного політичного управління. Але ж попередню постанову про передачу колишнього палацу цій каральній організації (ГПУ) скасували, і його відбудобував Науково-дослідний інститут силікатної промисловості. Із 1936-го до 1973 року тут знаходилися Українське геологічне управління й Міністерство геології УРСР, а потім — музеї.
Про те, що сталося потім, розповідається в главі про Кловський палац у книжці «Киевские миниатюры. Книга первая», яка вийшла друком 2002 року:
«В 1994—1996 годах Музею истории города Киева довелось выдержать нелегкую борьбу против правительственного решения о передаче Кловского дворца «для размещения военной коллегии и улучшения условий работы Верховного суда Украины». При этом музей предполагалось отправить на первый этаж (!) проектного института «Укрпроектстальконструкция» на проспекте Вызволителей, что около железной дороги в Днепровском районе. К счастью, здравый смысл победил. Ведь связь в обществе прямая — чем меньше музеев, тем больше требуется судов».
За цими стислими рядками — відкритий лист діячів науки, культури та мистецтва Президентові України Л.Кучмі (27 червня 1995 р.), звернення до колишнього прем’єр-міністра України В.Масола (22 липня 1994 р.), заява депутатської групи Київської міської ради «Столиця» (20 липня 1994 р.), прес-конференції в Музеї історії міста Києва та в УНІАН, протестуючі статті в газетах «Зеркало недели», «Хрещатик», «Киевские ведомости», «Культура і життя», «Киевский вестник», «Вечірній Київ», «Всеукраинские ведомости», «Сільське життя», News From Ukraine, «Рыночная площадь», «Хрещата долина» та в інших засобах масової інформації.
Здавалося б — перемогли, але історія знову пішла по спіралі. Упродовж останніх років вища судова інстанція країни продовжувала розпочату справу. У березні 1995 року колишній голова Верховного суду В.Бойко домігся передачі своєму відомству частини, а в листопаді — й усього будинку, що належав організаціям Держкомгеології України й розташовувався безпосередньо в тилу Кловського палацу. Після цього 1999-го Верховний суд зайняв майданчик на території музею (!) під стоянку власного автотранспорту й будівельної техніки. Саме на цій ділянці музей планував звести за проектом доктора архітектури В.Єжова чотириповерховий будинок (два поверхи — нижчі від рівня землі, аби не псувати існуючу історичну забудову) для музейного фондосховища й реставраційних майстерень. А в перспективних планах ВС було спорудження на цьому місці Палацу правосуддя за площею вчетверо більшого, ніж Кловський.
І ось нині, напередодні святкування в листопаді 25-річного ювілею головного музею міста, який став достойною візитною карткою столиці України, киянам готується «подарунок» — на догоду Верховному суду музей виселяють!
Про це 12 червня повідомила «Газета по-киевски» з посиланням на начальника Головного управління з питань взаємодії з засобами масової інформації та зв’язків із громадськістю Р.Карандєєва. Названа ним майбутня адреса музею — вулиця Інститутська, 3, недобудований виставочний будинок, у якого вже змінилося кілька ймовірних господарів — виставочний зал Спілки художників, Музей державності, Національний художній музей.
Але для закінчення будівництва виставкового павільйону й переїзду музею потрібен час, а Верховному суду вже не терпиться отримати власний палац. І 31 липня на позачерговому (!) засіданні V сесії Київради ухвалюється рішення: Верховному суду, котрий спочатку займав один будинок по вулиці П.Орлика, 4, потім одержав друге по П.Орлика, 4-а, передати ще й Кловський палац по вулиці П.Орлика, 8 (от уже в «судовому кварталі» буде де розгулятися правосуддю!).
А Музей історії міста Києва відправляють у «прийми». Йому милостиво виділили 3700 кв. м площі в Українському домі, рівноцінної за цифрами тій, яку має музей і нині в своєму власному Кловському палаці. У результаті замість представницького й шанованого музею місто матиме в ярмарковій споруді на Європейській площі, де успішно проводяться розпродажі сезонних товарів, щось на кшталт «піонерської кімнати» чи «червоного кутка» (як уже хочете називайте), але не більше.
Примітно, що повідомлення про позачергове засідання депутатів Київради газета «Вечірній Київ» подала в офіційно-інформаційній замітці з заголовком «Феєрверки та жебрацтво заборонили». З’ясувалося, того ж таки дня розглядалися три невідкладні рішення: про виселення (й фактичну ліквідацію) Музею історії міста Києва, про облік тих, хто жебрає в громадських місцях, і про заборону в столиці «недержавних феєрверків». У постанові про вуличних старців записали: взяти на утримання тих із них, хто цього потребує.
А хто подбає й захистить головний музей міста? І чи потрібен він міській владі? Але киянам — потрібен. І вирішальним має бути їхнє слово. Тому крапку поки що не ставимо...