Часто ми чуємо, що мета виправдовує засоби. Ще частіше трапляється так, що на шляху до бажаної мети засоби виявляються важливішими. І самі стають метою.
Для чого ми стояли на Майдані? Щоб жити не по неправді, жити гідно, по-людськи, без страху за майбутнє своїх дітей. Майдан став вершиною людського духу, зразком щирості й бездоганності вчинків. І після Майдану ми цілком резонно розраховували на результат…
Коли під прикриттям сепаратизму почалася російська агресія, ми всі хотіли тільки одного: зупинити ворога, звільнити свої землі й своїх людей. Робили це затято - попри труднощі, фінансові витрати, жертвуючи собою…
На президентські вибори йшли з вірою в Петра Олексійовича, який закінчить війну, посадить бандитів, нагодує бідних. На парламентські йшли з надією на нових людей, нові, справедливі закони, на новий уряд і швидкі ефективні реформи…
Дуже скоро ми розчарувалися. Засоби, інструменти досягнення мети самі перетворилися на мету для безлічі пересічних й сірих людей. Порошенко став гарантом правління самого себе, не виконавши нічого з того, що обіцяв. Новий парламент на ділі виявився все тією ж безглуздою, але "найважливішою" для депутатів гілкою влади, і не зробив нічого більш важливого, ніж попередні. Уряд став метою для міністрів і олігархів і виявився важливішим за реформи. Реформи - як процес - відразу стали важливішими за результат, заради якого вони затівалися. Волонтерство для багатьох аферистів стало швидким соціальним ліфтом, що стрімко несе нагору від реальної допомоги нужденним. Мінський "мирний" процес, затіяний заради миру, став важливішим за сам мир. І гламурна офіціозна пам'ять про героїв Небесної сотні опоганила принципи, за які вони вмирали.
Ми постійно спостерігаємо підміну понять і самі з готовністю беремо в цьому участь. Ми обговорюємо розміщення політичних сил, політичні акції й заяви політиків, а не конкретні справи. І політики не роблять нічого, бо телевізійний популізм набагато вигідніший за справжню роботу. Ми багато говоримо про підтримку Заходу, про санкції й міжнародний тиск на Росію, роблячи на це ставку в звільненні Донбасу. Але нам обіцяли тільки допомогу в боротьбі з агресією, а тепер ми зі шкури геть пнемося в боротьбі за новий транш…
Ми охоче обговорюємо можливі зміни в Конституцію, гіпотетичні вибори й амністію для бойовиків на окупованих територіях. Ми стежимо за вартістю бареля нафти, радіємо успіхам турецьких ВПС і лічимо дні, що залишилися до краху московської імперії. Ми це робимо тому, що вже не хочемо захищати свою країну - і тепер спостереження за тим, як хтось бореться з нашим ворогом, стає важливішим за власну війну, стає виправданням бездіяльності.
Підміна понять, викривлення змісту, розмиття цілей, девальвація цінностей ведуть до хаосу й розпачу. Ми вже забули, що суди потрібні для того, щоб установити істину і покарати винних, а не для того, щоб "виграти процес". Нас відучили від того, що прокуратура служить дотриманню закону, тому ми робимо ставку на Антикорупційне бюро і Саакашвілі й не сподіваємося на чесних прокурорів. Ми вважаємо чесними ті вибори, які проходять із дотриманням формальної процедури, а не ті, в результаті яких до влади приходять чесні люди…
Не дивно, що ми хочемо одного, а одержуємо зовсім інше. Насправді нам зовсім не потрібен уряд заради працевлаштування членів уряду. Нам не потрібен президент, який щось там непомітно за всіх вирішує. Нам не потрібні Муженко, Шокін і Кононенко тільки тому, що вони - люди президента. Нам байдуже, що Яценюк - це НФ, а Гройсман - БПП, бо між ними немає жодної різниці. Нам нецікавий рейтинг голови НБУ - нам важлива стабільність національної валюти. Нам не потрібен парламент, який намагається приймати закони, - нам потрібні закони. Нам не потрібні реформи в армії - нам потрібна нова армія. Нам не потрібен мирний процес - нам потрібен мир.
Усе просто, але чомусь щоразу недосяжно - ані після першого Майдану, ані після другого... Щоразу ми наступаємо на ті самі граблі, опускаємо руки й перестаємо вірити в такі бажані цілі, задовольняючись блискучими, але насправді протухлими засобами. А все тому, що в головних ролях української трагікомедії - ті самі люди, нездатні ні на що інше, як виляти хвостом. Може, час акторів міняти?..
Усі знають, що настав час міняти. Але ніхто не ставить так питання, бо не знає, на кого, як і коли. І я не знаю - не питайте. На все воля Божа. Або гра випадку. Теорія хаосу... За цією теорією, наше суспільство як система надзвичайно залежить від початкових умов, таких як вибори сакральної постаті президента, відмова від давно очікуваних термінових і рішучих реформ, демілітаризація під час війни. А ще залежить від випадкових і, здавалося б, малозначних подій, які в один момент можуть призвести до дестабілізації системи. Це так званий ефект метелика Лоренца, коли маленький мітинг з приводу непідписання Угоди про асоціацію з ЄС призводить до великої революції. Коли хвіст уже не може крутити собакою...
Немає рецептів. Система перебуває в надзвичайно нестабільному стані. Це як гумова кулька, наповнена водою, яку ви тримаєте в руках. Вона ще ціла, але ось-ось десь лусне. І не вгадати...