- Не бажаєте какао, яке минулого разу замовляли? - привітно усміхається юна офіціантка.
А я не можу збагнути, як вона мене запам'ятала, якщо "минулий раз" був десь півроку тому. Перехоплюю її погляд. Ну звісно! Вона дивиться на мого Назайку. Це його вона впізнала. Його всі впізнають. Він така собі місцева знаменитість. Можна сказати, зірка. З-поміж сотень дітей, які щодня прогулюються, пробігають, проходять цією єдиною в Чернівцях пішохідною вулицею, він дуже вирізняється. Я знаю, як називає мене позаочі персонал кафе, магазинів і перукарень, розташованих на цій вулиці, - та, що гуляє з хлопчиком-інвалідом. Так, мій син - моя слава. І навіть трохи гордість, хоч у це й важко повірити людям, котрі зустрічають нас уперше. Дехто навіть від коментарів утриматися не може. Якась бабуся - маленька, прудка, з візком-"кравчучкою" в одній руці й великою картатою торбою в другій, пробігаючи повз нас, вигукнула: "Не приведи господи!"
Ми виходимо на прогулянку майже під вечір. Ні, не тому, що ховаємося. Просто мій син, вільний від обов'язку вставати рано до садочка чи школи, веде майже нічний спосіб життя. Тож коли сьогодні ми ступили на благословенну, вільну від машин та їхніх вихлопів територію, годинник на офісі нотаріуса показував 16.30.
Візок їде важко, поворотні колеса повсякчас спонтанно гальмують, натикаючись на виступи бруківки та тротуарної плитки. Дитину немилосердно трясе. Кмітливі мами возять тут своїх малят у громіздких, як джипи, візках із пневматичними колесами. Я ж довго розривалася між естетикою та практичною доцільністю і, коли нарешті надала перевагу останній, виявилося, що не все так просто. Асортимент доступних в Україні дитячих інвалідних візків надзвичайно бідний. Тому знайти модель, яка поєднувала б відповідні нашим дорогам колеса зі зручним для мого хлопчика сидінням, так і не вдалося.
На самому початку вулиці - наш улюблений ресторан. Улюблений не тому, що ми полюбляємо там бувати. Щиро кажучи, майже не буваємо. Просто тут при вході є пандус. Єдиний (!) пандус на всій нашій пішохідній вулиці. Ресторан новий, відкрився два роки тому у приміщенні, можна сказати, легендарному, де колись був взірцевий заклад радянського "общепита" - "Дністер", а ще раніше, за Австрії, - ресторан "Європа". І ось, коли я побачила звільнену від риштувань відновлену будівлю, вкотре засмутилася: сходи є, а пандуса - немає… Зробила фото фасаду і виставила у Фейсбуці із запитанням: "Де ваш пандус?" Уже наступного дня мені у приват надійшло повідомлення від власника. Виявляється, він хотів установити пандус, але не дав дозволу відділ охорони культурної спадщини. Аргументація - конструкція псуватиме вигляд історичної будівлі. Бізнесмен не очікував такого розвитку подій, бо перед тим навіть обладнав спеціальну вбиральню для людей на візках. Планував зробити свій ресторан європейським у найбільш гуманному сенсі цього слова, без дискримінації, з вільним доступом і комфортом для всіх. Чи то моє звернення подіяло, чи то власник і сам був рішуче налаштований, але пандус таки встановив: зручний, який відповідає будівельним нормам. Без дозволу.
Вулиця Ольги Кобилянської (колишня Панська) мала статус пішохідної ще в радянські часи. Але в 90-х, коли руйнувалися всі можливі статуси, тут почали вільно ганяти місцеві "шумахери", і тротуари стали суцільною парковкою. Надто біля ресторанів і кафе. І лише 2008 року, до 600-річчя міста, коли проводили капітальну реконструкцію вулиці, тодішній міський голова пообіцяв відновити її пішохідний статус і дотримав слова. Ось уже майже десять років вихідними тут буває тісно від людей. Майже як у київському метро в години пік. Ресторани, кафе, салони краси, магазини, банки, туристичні агентства - усі люб'язно чекають на відвідувачів. Але не на всіх. Людей на візках готові прийняти лише три заклади: згаданий ресторан, один гастроном і одне кафе. Саме зараз ми зайшли в це кафе. Пандуса тут немає, зате вхід розташований низько, просто з тротуару. Це універсальний дизайн - найсучасніший прояв архітектурної доступності. Нас добре приймають у цьому закладі: майже завжди вручають дитині якусь дрібничку, колись навіть відмовилися взяти гроші за замовлення - мовляв, подарунок для дорогих клієнтів. Це надзвичайно зворушливо, бо насправді ми клієнти зовсім не дорогі - замовляємо мало і щось дешеве. Та я охоче проміняла б усю цю люб'язність на можливість вільно побувати із сином всюди. Наприклад у кінотеатрі. Під час прогулянок мою дитину часто бентежать розсувні автоматичні двері, рясно обклеєні яскравими постерами.
- А сьо це за мультик? - питає, злегка піднімаючи слабку руку і вказуючи на одну з афіш, син.
- "Лелеки", - відповідаю. - Ти ж бачив рекламу по телевізору. Хочеш піти?
- Ні, - буркає насуплено і відвертається від афіші. - Поїхали.
Моєму хлопчикові сім, і він уже розуміє, що таке неповага до його особистості, і він ображений на цей заклад. Бо архітектурна недоступність - це ще нічого порівняно з недоступністю ментальною. Коли Назайка був маленький, і я ще без проблем заносила його на руках куди він хотів, залишаючи на вулиці візок, він частенько просився в цей кінотеатр. Ми заходили - і наражалися на зневагу. Ніхто ніколи не запропонував допомогу, не усміхнувся дитині. Нам чітко давали зрозуміти: якщо не купуєте квитків - вам тут робити нічого. А найсмішніше, що тут навіть є пандус. Із тих, що їх називаю знущальними, бо зроблений для галочки, під кутом градусів шістдесят. Коли персонал втрачає пильність, підлітки-екстремали з'їжджають з нього, ніби зі скейт-гірки, бо він іще й вимощений слизькою плиткою.
О, скільки таких пандусів у нашому місті! Я дізналася про це, лише коли створила у Фейсбуці спільноту "Зайка на візку" і почала "колекціонувати" ті пандуси. Неймовірно, але інспекція архітектурно-будівельного контролю легко приймає і затверджує спорудження "гірки для слалому" навіть в аптеках і дитячих магазинах.
Навпроти кінотеатру - взуттєвий магазин, на дверях якого оголошення: "З візками вхід заборонено". Мене так ображає цей напис, що навіть не хочеться розпитувати продавців, чия це ідея. Зазвичай ми просто проминаємо магазин із гордо піднятими головами. Але не тоді, коли на його мармуровому підмурівку лежить Аліска, окраса вулиці, біло-руда кішка. Вона полюбляє влаштовувати персональну виставку самої себе і насолоджуватися загальною увагою.
- Аліска, Аліска! - кричить мій син, і ми підходимо ближче.
Її нам колись відрекомендував тутешній хлопчик. Ми звично підійшли помилуватися хвостатою красунею в яскравому нашийнику, і я вже навіть простягла руку її погладити, як раптом звідкілясь виник хлопчик років восьми і підхопив кішку на руки, немов іграшкову.
- Це Аліска, - сказав він, демонструючи її як власну гордість.
- Твоя? - спитала я.
- Ну… моя, - відповів хлопчик не дуже впевнено.
І раптом додав, кивнувши у бік Назайки:
- Я знаю, що він інвалід.
- Так, - погоджуюсь я, - інвалід. А ти звідки знаєш?
- У мене такий брат.
- Справді? І де він зараз?
- Вдома. Він не хоче гуляти.
Мені хотілося розпитати докладніше, дізнатися, чому він не хоче гуляти і чим займається цілими днями, але тут до хлопчика підбігла енергійна й діловита подружка і забрала його кудись у важливих дитячих справах.
Втім, я й так можу про все здогадатися, бо уявляю, скільки таких дітей сидять за зачиненими дверима на цій вулиці, в цьому місті, в цій країні. Іноді вони справді не хочуть на прогулянку. Надто холодної пори року, коли вдягання-роздягання завдає їм фізичного болю. Або вони вже достатньо дорослі й розумні і їм нестерпна посилена й не завжди здорова увага до себе. Не кожен здатен, як ми з Назайкою, з гумором сприймати оте "не приведи, Господи!", болісні міни на обличчях, відвернуті вбік, як від чогось жахливого, голови… А батьки… Батьки здебільшого втомилися від щоденних подвигів. От мені сьогодні пощастило, що Назайка погодився гуляти в центрі міста, неподалік нашого дому. А буває, він проситься далеко, до якогось торговельно-розважального центру, або просто знайде на картах у Google цікавий об'єкт і вимагає відвезти його туди. І тоді в мене починає дико калатати серце, підвищується тиск у передчутті контакту з нашою міською інфраструктурою. Чи зможу я заїхати з візочком до салону, чи зможу потім вийти? У Чернівцях на кількох маршрутах курсують спеціальні автобуси й тролейбуси з низькою підлогою і майданчиками для інвалідних і дитячих візків, але користуватися ними люди на візках все одно не можуть. З тієї причини, що водії вперто не хочуть паркуватися на зупинках упритул до тротуарів. Я вже й петицію до міської ради подавала, і безпосередньо з перевізниками зустрічалася, але все марно. В очі присягаються, що проведуть роботу, що винних буде покарано… А приходиш на зупинку - автобус знову за два метри від бордюру стає. Запитуєш водія, чому не припаркувався ближче, а він так зухвало: "Бо я не хочу".
Всілякого ми з сином уже натерпілися. І двері перед нами зачиняли, залишивши на зупинці, бо не було кому допомогти потрапити до салону. І кілька разів дитина майже випадала з візка на виході. Найгірше ж те, що в суперечках з водіями ми ніколи не мали ані найменшої підтримки від інших пасажирів…
Намилувавшись Аліскою, прямуємо далі. Підходимо до найголовнішої атракції нашої пішохідної вулиці - розкішної кованої карети. Її подарували місту ковалі-ентузіасти на 600-річчя. У ній фотографуються туристи й молодята (поряд Палац урочистих подій), "тусуються" у вільний від уроків час школярі з найближчих шкіл і, звісно ж, повсякчас обліплюють діти. Адже їх невимовно приваблює все велике і на колесах.
Назайка давно звик до карети і рідко її завважує. Але сьогодні тут особливо багато малюків, тому він попросився підійти ближче. Беру його на руки обличчям від себе: ліва рука - стільчик, права - страховка, роками відпрацьована технологія. Він вдумливо обмацує металеві оздоби і раптом просить, щоб я посадила його в карету. Мені не дуже хочеться, бо сидіння металеве, і я знаю, як йому буде незручно на його кістлявих сідничках. Але слово Назайки - закон у нашій родині. Обережно садовлю, притримуючи збоку, бо без опори він сидіти не може. Аж тут з іншого боку застрибує хлопчик, трохи менший за Назайку, років п'яти. Його супроводжує інтелігентний дідусь у старосвітському плащі й береті.
- Пошувайся, пошувайся до мене, - весело каже хлопчик моєму малому.
А потім, не дочекавшись реакції, хапає його зігнуту ручку і тягне до себе. У мене впало серце в передчутті плачу й крику на всю вулицю. Принаймні так було б, якби я дозволила собі смикнути його за руку. Однак - нічого. Назайка мовчить і має навіть досить радісний вигляд. Проте я вирішила перестрахуватися і кажу хлопчикові:
- Ти знаєш, у нього ручки болять, краще не роби так більше.
Хлопчик на мить замислюється і приймає рішення:
- Ну, тоді я пошунуся.
І щойно він почав наближатися до мого сина, як дідусь блискавично вхопив його за руку і потягнув геть.
Усе сталося так швидко, що я навіть не встигла вигукнути завчене "не бійтеся, він не заразний". Озираюсь навколо і бачу, що в кареті, щойно ще обліпленій малюками, ми вже самі. Хтось стоїть із мамою біля кавомобіля, хтось ганяє голубів неподалік, когось і зовсім забрали… Я не ображаюся, звикла. Давно зауважила: навіть ті дорослі, які до Назайки привітні й люб'язні, дітей своїх усе ж таки намагаються тримати на відстані. Тактовно, делікатно, але на відстані. Не знаю, як чинила б сама на їхньому місці. Справді не знаю. Річ у тому, що коли в тебе з'являється ТАКА дитина, ти вже не можеш абстрагуватися, не можеш ні згадати, ні навіть уявити себе колишню.
Ми повертаємося до візка і їдемо далі. Ліворуч - кілька цікавих для Назайки об'єктів. По-перше, афіші філармонії. Він любить їх читати і "відправляти" мене на всі концерти. Потім, як особистий секретар, нагадує, що треба йти по квиток. А трохи далі - крамниця "Укрпошти". Тут його увагу привертають поштові скриньки - одне з нових захоплень. На вітрині виставлено лише три зразки, тому він хоче зайти всередину. Сходів тут немає, а поріг такий високий, що не уявляю, як його долають, скажімо, люди похилого віку або маленькі діти. Зате праворуч від дверей є дзвінок із піктограмою людини на візку. Тисну на кнопку. Не чути жодного звука. Більше того: кнопка немов провалюється, скоріш за все, вона навіть ні до чого не під'єднана (згадуємо пандуси для галочки). Тоді я відчиняю двері і голосно кажу:
- Добрий день. До нас хтось може підійти?
Підходить жінка, вигляд невдоволений.
- Що ви хотіли? - питає.
Це прозвучало таким виразним привітом з незабутнього совка, що я ледь втрималася від сміху.
- Нічого, - відповідаю, - просто зайти хотіли.
- Скажіть, що вам потрібно, я винесу.
- Дякую, - кажу, - але дитина хоче подивитися скриньки.
- Скриньки? - здивовано зиркає на Назайку. - Ну, давайте…
І допомагає мені занести візок усередину. Там ми не затрималися, бо син надто чутливий до атмосфери у приміщенні. Назад я вивезла візок уже самотужки. З'їхати - не заїхати: можна і по сходах, і з високого порога. Я навчилася.
Одразу за поштовим магазином пішохідну вулицю перетинає звичайна, автомобільна, з дуже жвавим рухом. Знадобилося майже десять років і ще нова поліція, щоб чернівецькі водії почали нарешті зважати на знаки STOP на цьому перехресті й пригальмовувати заздалегідь. Тепер тут майже завжди можна перейти спокійно й безпечно. І ми переходимо.
За кілька десятків метрів - ностальгійний об'єкт, магазин дитячого харчування. Колись ми були тут постійними клієнтами, щодня заходили купити соку, йогурту, кефіру. Зустрічали нас завжди привітно, обслуговували поза чергою, частенько робили подарунки. Проте пандуса так і не облаштували. Під дверима звично стоїть порожній дитячий візок.
Зненацька Назайка вирішує повернутися назад і зайти у сквер на території кафедрального православного собору. Я тішуся, бо там уже почали жовкнути дерева, а їх так мало в центрі Чернівців, що ніде й помилуватися восени.
Одразу повертаємо на кленову алею, і я з дитячим захватом підбираю кожен трипалий листок, що впав під ноги. Захопившись, виходжу на газон, а Назайка спостерігає за мною з візка.
- А він чого не збирає? - доброзичливо кидає жінка, проходячи повз нас.
- Не може, - відгукуюсь я.
Жінка зупиняється, обертається і починає перепрошувати:
- Ой, пробачте, пробачте, я не побачила, я подумала, що він менший, що він здоровий…
- Та нічого, - відповідаю. - Він здоровий, просто не може рухатись, як інші діти.
Жінка дивиться на мене з нерозумінням і підозрою. Я усміхаюся. Вона киває і йде.
Йдемо і ми. Нам уже час додому.