Перечитав знову історію України. Боже, до чого ж вона сумна і безрадісна. До чого невдала і безпросвітна. Ніде правди діти — і погані ми, і нещасливі. Більш нещасливі…
О.Довженко. Щоденник
Ця довженківська оцінка українського історичного процесу, як виправдувальний аргумент, повсякчас використовувалася та й використовується для тлумачення всіх наших негараздів, чільне місце серед яких посідає проблема національної тотожності, проявлена у мовному питанні. Але чи справді ми вже такі нещасні, чи справді нам слід ображатися на всіх і на вся? А може, в нашій недолугості варто ретельніше придивитися до себе? Спробуймо відповідь на це запитання віднайти в порівняльному огляді мовної проблеми у недалеких наших сусідів (народів Балтії), які пройшли подібний до нашого, не менш тернистий шлях.
Отже, передусім для нас цікава Литва, оскільки в складі цієї держави ми перебували від початку ХIV ст. і до 1569 р., тобто близько 240 років. Але весь цей час не литовці асимілювали українців як володарі підданих, а навпаки — українці литовців. Під час спільного життя литовська аристократія піддалася нашому культурному впливу та перейняла староруську (старобілоруську) мову як ознаку культурності, більш того — ця мова у Великому Князівстві Литовському стала урядовою і була такою аж до
1686 р., коли її змінила польська. Ще цілих сто років після укладення Люблінської унії колонізаційному впливу у Литві протистояла культурно-мовна спадщина українських земель. Тож яким сильним духовним потенціалом володіла остання, якщо, не маючи національного державного коріння, була здатна так довго протидіяти польському впливу, за яким стояла потужна державна машина!
Щодо литовської мови, то вона у литовській державі залишалася тільки мовою селян. Хоча в XV ст. інколи її й використовували у публічному житті, наприклад у судах, а з 1547 р., після появи «Катехізису» Мартінаса Мажвидаса, почалося книгодрукування по-литовськи, проте місцева шляхта була двомовною: польсько-литовською та польсько-білоруською, отже, частина провідної верстви суспільства взагалі не знала рідної мови. Тому не дивно, що коли у XIX ст. мову почали пов’язувати з національною тотожністю, ці люди визнали себе за частину польського народу.
З прилученням Литви до Російської імперії ще близько ста років тривав уплив на литовців польського культурного середовища, який згодом заступила русифікація. В 1864 р. урядовою і викладовою в школах стала мова російська. З 1865 по 1904 роки було заборонено видання друкованих видань литовською мовою в латиниці, що практично означало цілковиту заборону литовського друкування.
Цікавим є ще один момент мовної проблеми в Литві. Першою політичною силою, яка висунула гасло литовської незалежності, була Литовська соціал-демократична партія (1896 р.), яка у повсякденному житті використовувала… польську мову.
Латвійці та естонці за період Середньовіччя та Нової доби так і не спромоглися утворити власної державності, і тому їх землі були не лише ласим шматочком, а й ареною постійних воєнних змагань для німців, шведів, поляків, данців та росіян, в яких останні зрештою і перемогли. Мовна ж ситуація в бурхливих збройних протистояннях для цих двох маленьких народів була сприятлива тільки під владою Швеції у XVII ст.: в університеті в Тарту, що був заснований 1632 р., викладали естонську та латиську мови, Карл ХІ (1660—1697 рр.) фінансував видання «Нового заповіту» естонською та Біблії латиською (проте латиською мовою книжки почали видавати єзуїти ще в XVI ст. в Латгалії). Попри це, перевагу у культурно-мовному протистоянні здобула німецька мова, яка пустила глибоке коріння в латисько-естонському суспільстві і була урядовою та викладовою в школах аж до 1880 р., тобто ще близько 150 років після поневолення цих народів Росією. Внаслідок цього русифікація латишів та естонців розпочалася на 20 років пізніше, ніж литовців, лише в 80-х роках ХІХ ст. Німецьку мову в царині адміністрації та освіти заступила російська, національні мови викладали тільки в перших двох класах. Крім того, для посилення та прискорення русифікації в школах викладали вчителі, що були спеціально прислані з Росії. З 1889 р. проведено русифікацію університету в Дерпті, де доти панувала німецька. З 1868 по 1904 р., як і в Литві, було заборонено друкувати латиською мовою в латиниці.
Така мовна ситуація мала і знайомі нам наслідки. Так, один із діячів естонського національного руху Й.Корв не лише підтримував русифікацію, а й твердив, що естонці повинні розчинитися в слов’янських народах, а його колега Грензстейн висунув навіть теорію «національної недостатності» естонців.
Тепер подивімося на Україну. Сприятлива ситуація литовської доби, звісно, зазнала певної зміни після Люблінської унії 1569 року та переходу українських земель під владу Польщі, країни з сильною та тривалою культурною традицією. Проте вплив польського культурного середовища не мав надто агресивного характеру. Про це свідчить те, що під владою Корони були засновані та вільно функціонували не лише українські освітні заклади, такі як Києво-Могилянській колегіум, Острозька школа та мережа братських шкіл, а й вільно діяло книговидання, починаючи від «Апостола» (1574 р.) І.Федорова і закінчуючи діяльністю київських друкарень. Відсутність агресивності з боку Речі Посполитої в цьому питанні певною мірою можна пояснити і значною спорідненістю польської та української мов, якою саме вона була на той час — сказати важко, але на сьогодні цей показник дорівнює 63%. Попри це, за польського панування в Україні почались асиміляційні процеси, проте вони мали не примусовий, а (хоч як це дивно) добровільний характер. Згодом полонізації піддалась і литовська провідна верства і навіть частина української.
Офіційні ж нападки на українську мову почалися тільки через десять років після поразки І.Мазепи та його шведського союзника, яка поклала початок нахабному та безцеремонному обкраюванню Росією державних прав Гетьманщини. Тобто, на відміну від наших сусідів, ми фактично піддалися натиску тільки одного зовнішнього мовного середовища — російського. До того ж ці утиски почалися лише тоді, коли за плечима в нас уже був тривалий державно-культурний шлях, що мало сприяти відпорності українського суспільства до чужоземних мовних експансій. У 1720 р. Синод російської православної церкви заборонив друкування церковних книжок, що відрізнялися від московських та петербурзьких, тобто тих, які друкувалися по-українськи. У 1783 р. викладовою мовою в Києво-Могилянській академії стала мова російська. У ХІХ ж столітті мовна ситуація на українських землях була ідентичною до ситуації в Прибалтиці. У 1862 р. були закриті всі школи з українською мовою викладання. Наступного року міністр внутрішніх справ Валуєв заборонив видання книжок для шкіл і народного читання мовою, якої «не було, немає й бути не може». 18 травня 1876 р. ця заборона в Емському указі Олександра ІІ була поширена на все українське письменство, постановку українських п’єс та прилюдне співання українських пісень.
Отже, українці в питанні мовоциду мають ситуацію не лише схожу з країнами Балтії, а й навіть дещо кращу. Так, на відміну від литовців, держава котрих —Велике Князівство Литовське — за весь час свого існування не вимовила жодного литовського слова, наші державні утворення — Київська Русь, Галицько-Волинське князівство, Гетьманщина — користувалися власною мовою. На відміну від латишів та естонців, чия державність почалася тільки на початку ХХ ст. і які доти перебували під систематичним культурно-мовним натиском сусідів, початки нашої державної традиції сягають часів раннього Середньовіччя і до першої половини XVІІІ ст. наше культурне середовище мало тривалий час не лише для розвитку, а й для зміцніння. На відміну від балтійців, які зазнали декількох мовних агресій, ми зіштовхнулися тільки з однією.
До того ж краща ситуація у нас (за винятком Литви) і в питанні співвідношення корінної етнічної групи до некорінних народів у загальній чисельності населення. В країнах Балтії це співвідношення становить: у Литві литовців 80%, в Латвії латишів 52%, в Естонії естонців 60,5%. В Україні ж українців 72,7%.
Проте в мовному питанні ми маємо діаметрально протилежну картину.
Маленькі балтійські народи, чисельність яких коливалася від одного до двох з чимсь мільйонів, попри все, не загубилися в нетрях історії, не розчинилися і не асимілювалися в набагато чисельнішому, агресивному окупаційному оточенні. Литовці ж не лише зуміли виплекати ту іскру національної мови, яка довгі часи жевріла тільки в селянському середовищі, та відродити її вже в умовах бездержав’я, а й навіть зберегти всю первинність і архаїчність, притаманну раннім індоєвропейським мовам (в той час, коли українці занедбали та розгубили весь той мовно-культурний потенціал, що за литовської доби цвів буйним квітом). Питання мови і культури для балтійців стали не тільки невід’ємною складовою національно-визвольних рухів ХІХ ст., які йшли під гаслом «думати, говорити і писати лише рідною мовою», а й національно-державного відродження початку та кінця ХХ ст. Прибалти, попри всі намагання завойовників, не тільки зберегли любов і повагу до власної національної культурної спадщини, а й спромоглися до рішучої протидії агресивно-невігласному натиску русифікації.
Українці ж натомість, налічуючи декілька десятків мільйонів, їй піддалися.
До речі, спроби пояснити таку ситуацію приналежністю українців та росіян до однієї релігійної конфесії, знов-таки з огляду на прибалтів, видаються малоаргументованими. Річ у тім, що в першій половині ХІХ ст. естонське селянство, сподіваючись дістати від російського царя пільги на землю, почало масово переходити у православ’я і перед першою світовою війною чисельність православних в Естонії становила 212 тис. (19% населення). Більше того, один із батьків-засновників естонської державності Костянтин Пятс за віросповіданням був православним. Сьогодні в Естонії близько 60 тисяч православних, 30 тисяч з яких належить до Російської православної церкви. Цікавим же є інше. Половину решти православних цієї балтійської країни, прихильників Естонської апостольської православної церкви, становлять… етнічні росіяни! Отже, естонцям православ’я не заважає ні мову зберігати, ні державу будувати.