На початку 60-х до Києва приїздив відомий американський письменник Джон Стейнбек. Зустріли його добре. А як інакше — американці були дивиною. Кажуть, повезли його й до Ірпеня, у добре відомий Будинок творчості. Випивали-закушували, тости говорили — усе як годиться. Тільки повертаючись до Києва, Стейнбек зненацька поцікавився, скільки ще там, в Ірпені, отим бідакам-письменникам сидіти…
Часи й звичаї змінилися, і кардинально. І нині ми часто-густо дивимося на письменників радянської доби, як отой американець: мовляв, сиділи по таборах, потихеньку «стукали» один на одного, виспівували фальшиві оди, в яких прославляли своїх тюремників. Одне слово, бряжчали кайданами. Тільки дехто примудрявся мати захалявні книжечки, у які потай вписував щось таке заборонне. Відтак історія літератури радянського періоду потроху стала виправлятися у бік отих протестних акцій. Як правило, з вигляду вони дрібнуваті, але ж героїзм — він і є героїзм. Як хтось дав цілісіньку дулю можновладцям — нехай і в кишені, але ж таку об’ємну, смачну! А інший колись устав на партійних зборах і як сказав...
Олеся Гончара, який, за усталеною від часів УРСР неофіційною ієрархією, мав титул письменника № 1, теж почали транскрибувати таким чином. У перші роки української незалежності йому повернули відібраний колись титул духовного лідера нації, і він, уже хворий та кволий, мусив виконувати ритуальну роль загальнонаціонального батька. Сам він, мені здається, ставився до цього з іронією, але ж корився режисурі: комусь треба… Легко пізнавана логіка продукування міфу: на наших очах знову творився новий світ (або ж заново відтворювався — звідси й наполеглива експлуатація образу національного Відродження, Ренесансу), а з ним зринали і нові боги та герої.
Проте героїв було не густо (Василь Стус, В’ячеслав Чорновіл…), і відтак виникли відчутні проблеми з персоніфікацією національної ідеї. Внаслідок цього почали зазирати в історії, свої й чужі — дехто навіть Ісуса Христа зарахував до предтеч українства. А незаперечний авторитет Олеся Гончара визначив його місце на вершині, хоча він задля того не робив якихось рухів. Власне, вистачило одного — коли він заявив про вихід із КПРС і про свою солідарність із поколінням своєї онуки, яка разом з іншими голодувала на центральному майдані Києва. Решту зроблено раніше — від 50-х і до 70-х Гончар справді був духовним лідером якщо й не всього народу, то інтелектуалів напевно. Люди середнього і старшого поколінь не можуть не пам’ятати — ім’я письменника тоді означало справді багато. У нього була репутація не просто талановитого письменника, а й порядної, не заплямованої «негативом» людини, здатної на вчинок. Усе ж таки покоління, старше від нього, було або винищене, або потоптане (досить згадати лишень Павла Тичину) і викликало, радше, жаль і співчуття, ніж повагу як люди, спроможні на громадянську непокору, спротив.
Згадаймо — Гончар одним із перших написав роман про війну, усім відомі «Прапороносці». Коли поглянути на твір неупереджено, думаєш про духовну спорідненість його з нереалізованим задумом Довженка «Золоті ворота», а чи й сценарієм «Україна в огні». Чим останній викликав незадоволення з боку Сталіна? «Націоналізмом», наголосом на трагедії українців (належало давати картину інтернаціонального братства) серед розору Другої світової війни. Українців узагалі таврували яко зрадників — не виправдали надій, нібито не дуже охоче йшли до армії, а західні — ті й зовсім заходилися битися із «червоними» як з ворогами. Відтак вихід «Прапороносців», за визначенням Івана Драча, «був ствердженням українства у Великій Вітчизняній війні», до того ж роман багато в чому упровадив новий погляд на війну як випробування не просто людини, а людяності, що може вистояти в лихолітті, тільки активізувавши найтонші, найособистісніші струни душі.
Уже в нові, ліберальніші часи хрущовської «відлиги» Гончар багато робить для того, аби на зміну уявленню про слово й ідеологію в цілому як систему силових прийомів, з допомогою яких людське товариство, чи то пак стадо заганяється до райського, ідеального вигону, прийшло розуміння того, що література, мистецтво загалом повинні працювати з матерією набагато примхливішою — людськими почуттями й емоціями. Олесь Гончар був одним із лідерів переходу від літератури тоталітарного типу (тобто від майже виключної функції обслуговування однопартійного режиму) до елітарного, коли митець усвідомлює одну просту істину: служитимеш партії, обертатимешся як коліщатко в її ідеологічній машині — загубиш душу. Хоча таке усвідомлення було річчю дуже непростою. Адже письменники від сталінських часів визнавалися рівними можновладцям тим, що мали можливість творити міфи не згірш від самих ідеологів та політиків. Література ще зберігала у ХХ столітті потенціал творення потужних міфологій, хоча вже й отримала серйозного конкурента в особі кінематографа. Ні, ти не коліщатко, не гвинтик — ти заледве не рівний провідникам держави. Он же як запопадливо радяться з тобою, саджають за один стіл, винагороджують званнями, посадами, квартирами, дачами…
Мені доводилося чути з уст самого Олеся Терентійовича розповідь про те, як в один із повоєнних років його викликав Микита Хрущов, тодішній партійний лідер України, і довго розводився про свої успіхи в керівництві сільським господарством. По тому його помічник уже прямим текстом сказав, що украй бажано, аби письменник написав книжку про Хрущова і саме «у розрізі» його сільськогосподарських одіссей. Нітрохи не пишаючись (це я запам’ятав добре), Гончар із гумором оповів про те, як вдалося спекатися височайшого замовлення. Так, але ж не могло не лестити і, зрештою, позначатися на поведінці.
Багато що в Олесеві Терентійовичу пояснив мені один лишень пасаж із його розмови: він сказав, що ніколи не був таким вільним, як у роки війни. Потім я перевіряв це на інших фронтовиках, і практично всі вони з цим погоджувалися — так, саме тоді набрали в легені повітря свободи. Гончареві його вистачило на все життя. Як письменник він особливо цінував сферу почуттів — вони непідконтрольні! Цю тезу він заманіфестував чи не в кращому своєму оповіданні «За мить щастя». Останні дні війни, Угорщина, раптовий і потужний спалах почуттів між радянським солдатом, українцем, і молодою угорською жінкою. Спалах заборонний, бо ж вона заміжня, і її чоловікові довелося втрутитися в ситуацію та, зрештою, бути вбитим…
Краса любові тут самодостатня і самочинна, почуття не прислухаються до голосу розуму, до обставин. За це належить смертна покара, але мить щастя вартує того, аби ні за чим не жалкувати. Оповідання це — ніби ключ до розуміння творчості Гончара, його філософії життя. У романах «Тронка» та «Собор» вона виявилася вповні, як і в знаменитому заклику берегти «собори наших душ». Добре пам’ятаю, як студентами ми сприймали це як настанову оберігати суверенність свого особистісного світу, свого духовного простору. За це й покарали «Собор», це не було (як незрідка тепер потрактовують) тільки роздратуванням одного вельможного бонзи, котрий упізнав себе в одному з персонажів. Згадаймо, то були 68—69-й роки, коли радянський режим почав тотальний наступ на все і вся, аби поновити машину утисків і контролю над суспільством — аж до внутрішніх процесів думання й почування. Які там «собори душ»! Належало підключитися до центрального «серверу» і виконувати всі його забаганки й указівки…
Чи зламався по тому сам Гончар? Після заборони і жорсткої критики роману, після примусового відходу від керівництва Спілкою письменників… Не минулося те марно, та й вік почав нагадувати про себе болячками й скрутами. А все ж повага до письменника зберігалася і спалахнула в роки старту нової української держави. Він постав як Собор, як одна із всенародних святинь. Звісно, елемент міфологізації тут був наявний — але без чогось подібного не обходяться такі трансформації.
Не дивно, що по смерті Гончара його доволі швидко постаралися стягнути з п’єдесталу. З одного боку, поява вулиці його імені, пам’ятника та інших увічнювальних жестів. А з другого — проголошення Іудою на одному з інтелектуальних збіговиськ (Христом «призначили» Олександра Довженка), наскоки в пресі… Що, зрештою, по-своєму нормально — коли вже є щось таке, нехай виявить себе, покаже світові.
Ось, наприклад, усім відомий Віталій Коротич неодноразово таврував Гончара. Нещодавно в одному з інтерв’ю довелося прочитати, що «Гончара роздмухували, і він віддано служив Системі. Старі люди розказують, як він здавав свого вчителя Юрія Яновського, а я пам’ятаю, як за Гончаревого правління у Спілці письменників не лише дерли на клапті націоналістів — Стуса, Сверстюка, Світличного, Горинів, а й виключали цілком поміркованого Івана Дзюбу чи товкли Ліну Костенко. Гончар —депутат, член ЦК і прочая, пальцем не поворушив на захист цих людей. А міг!». Цілком протилежні думки про Гончара, вміщені в тій-таки книзі, що й інтерв’ю Коротича (Наталя Мусієнко. Мистецтво і політика.— Київ, 2002), які належать Іванові Драчеві, Дмитрові Павличку та іншим діячам культури, можна було би сприйняти як корпоративну солідарність, коли б не інша книжка, суто документальна — «Тернистим шляхом до храму» (Київ, 1999, автори П.Тронько, О.Бажан, Ю.Данилюк). Там вміщено, скажімо, витяги зі щоденників колишнього українського «генсека» Петра Шелеста, де чимало сторінок оповідають про спротив, що його чинив Гончар,— у тому числі й у справах, названих Коротичем.
Один лише епізод. 1966 рік, у ЦК Компартії України формують комісію, що дала б «гідну відсіч» книзі Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?». «О.Т.Гончар отказался,— записує Шелест у щоденнику,— участвовать в работе этой комиссии, о чем он в письменном виде уведомил ЦК. Такой поступок нас всех огорчил». Настільки, що «некоторые даже требовали ареста Гончара». У самому листі голова Спілки пише: «Я був і залишаюся при тій думці, що репресії не є найкращим способом розв’язання ідеологічних питань. Більше того, вважаю, що проведені арешти завдали шкоди…».
Звичайно, Гончареві траплялося, і нерідко, йти на компроміси, одначе мені не відомі випадки, коли б він переступив межі моралі. «Типова радянська школа пристосуванства,— говорить Коротич про письменника,— де передусім належить дбати про власну вигоду». Нічого смішнішого шановний Віталій Олексійович сказати не міг. Бо ж добре відомо, що з-поміж тих, хто сидів за партою означеної ним школи, він був одним із найкращих учнів. Клятви партії й Леніну, багатолітня боротьба на теренах контрпропаганди (всі оті «Обличчя ненависті» у книжковому, журнальному, теле- та радіоваріантах) із західним способом життя й ідеологією… Цинік, інтелектуальний цинік, гідний продовжувач справи сумнозвісного Корнійчука (ось про кого — ні слова огуди).
До речі, неодноразово Коротич клявся у вірності та любові і Гончареві. Останній із гіркотою писав у щоденнику (10 січня 1988 р.): «Цей слизняк Коротич знову взявся паплюжити в «Огоньку» письменників, яких, мовляв, часто видає «Роман-газета». Потрапив до того списку і я. Думаю оце: хто ж він? Чого варті були оті його клятви у вірності довіку? І яким чином колишній твій приятель, медовоустий шанувальник, стає відступником? (…) Сучасний Іудушка Головльов з його масною усмішечкою, а проте хтось йому протегує… Освіченість, сума знань, видно, не в змозі очистити людську натуру від підлоти…».
Отак відповів, уже мертвий. Гидко, коли топчуться по могилах. Страшно, коли бачиш Україну в огні, запаленому тими, хто зеленого поняття не має про мораль, патріотизм, загальнонаціональний інтерес. Примовк чистий звук тронки, загубився в степу. Мовчить Собор, поглинутий печальними думами. Невже не воскресне, не оживе його дзвін, у якому стільки пам’яті — страшної й прекрасної? Помовчімо, прислухаймося…