Плітка — річ дуже слизька і неоднозначна. За часів Старої Англії англійське слово «gossip», що сьогодні перекладається як «плітка» або «пліткар(-ка)», означало чоловіка, який напивався з друзями, або жінку, котра є другом сім’ї і допомагає під час пологів. (Тобто стосувалося людей, вхожих у дім, які володіють певною інформацією про сім’ю і за певних обставин, наприклад, під дією алкоголю, здатні «винести сміття з хати».) І якщо тлумачні словники сучасної російської мови визначають плітку як «чутку про когось-щось, засновану на неточних або явно неправдивих фактах», то в багатьох зарубіжних культурах під пліткою розуміють повідомлення цілком достовірної інформації приватного характеру, що не мала б розголошуватися. Власне кажучи, на обивательському рівні ми сприймаємо це поняття так само. Цікаво інше — дослідження сучасних психологів і соціологів підтверджують: розпускання пліток — заняття не варте осуду і багато в чому навіть корисне. Хоч як це дивно, за допомогою пліток ми засвоюємо моральний кодекс, переважно негласні правила поведінки в суспільстві.
Діти брешуть інакше, ніж дорослі, і часто роблять це прямо у присутності об’єкта пліток: «Він колупається в носі, мама казала, що так роблять лише невиховані хлопчиська...», «Вона товста, а ще їсть пончик!» Хоч як це дивно, але психологи вважають, що такі плітки досить ефективні і відіграють свою позитивну роль. Дитина починає усвідомлювати, що вона — не невидимка в цьому світі. За нею спостерігають. Тому їй варто контролювати свою поведінку.
Якщо дорослі люблять розпускати плітки про політиків, зірок шоу-бізнесу і босів, тим самим начебто применшуючи їхнє значення у власних очах, то діти об’єктом пліток вибирають швидше своїх обділених у чомусь однолітків.
Професор психології Мічіганського університету Джефрі Паркер у процесі досліджень виявив, що підлітки протягом години щось говорять приблизно 18 разів. 50% сказаного ними він характеризує як плітки. «Хоч як це дивно, — каже Паркер, — але підлітки втричі частіше обговорюють однолітків своєї статі, ніж представників протилежної, а стосунки інших людей цікавлять їх анітрохи не менше, ніж свої особисті».
Дівчатка більше базікають про хлопчиків, які їм подобаються, і що популярніші ці хлопчики, то частіше вони їх обговорюють. Але навіть «найпопулярніші» хлопчики рідко обговорюють дівчаток, які подобаються їм, (швидше за все, це пов’язано з меншою схильністю чоловіків до вияву своїх емоцій). Цікаво, але що міцніша дружба двох або більше хлопчиків, то меншу кількість спільно проведеного часу витрачають вони на розпускання пліток, зате дівчатка — нерозлучні подружки розпускають плітки між собою набагато інтенсивніше, ніж, приміром, просто однокласниці.
З віком характер пліток змінюється, але не набагато. Якось американський професор психології Ральф Росноу попросив своїх студентів записати на диктофон їхні розмови в кафе (сам він при цьому не був присутній). Тоді як дівчата обговорювали людей, які відіграють більш-менш значиму роль у їхньому житті — членів сім’ї, близьких родичів, сусідок по гуртожитку, юнаки базікали про відомих політиків, спортсменів і... однокурсників з інших груп, яких вони ледь знали. «Плітки — це свого роду психологічний тест, — робить висновок Джек Левін, професор соціології і криміналістики. — У характері пліток виявляється сфера інтересів тієї або іншої людини».
Цікаво, що дорослі люди, які є неофітами в тій або іншій соціальній групі (новий колектив, новий будинок, до якого вони щойно переселилися й т. ін.), утягуються в процес розпускання пліток вельми активно і набагато охочіше беруть у ньому участь, ніж «старожили». Розпускання пліток — своєрідний шлях адаптації в незнайомому середовищі: беручи участь у цьому процесі, ви, з одного боку, начебто стаєте «своїми», з іншого боку — одержуєте інформацію про новий колектив.
Росноу стверджує, що до пліток схильні люди, менш упевнені в собі, схильні до необгрунтованих тривог, занепокоєнь і страхів. По-перше, вони вибовкують про себе все кожному зустрічному (за визначенням психологів: «відчувають потребу в «усі»), по-друге, значно перебільшують значення одержуваної ними в процесі розпускання пліток інформації.
«Не винось сміття з хати», — вчить народна мудрість. Розумна людина ніколи не стане обговорювати негативні риси своїх близьких із сторонніми і тим самим применшувати значущість своєї сім’ї в очах інших. Обговорення двома друзями третього, відсутнього, звичайно носить нейтральний характер: «Вона вагітна... він одержав підвищення по службі». Плітки ж, упереджені словами: «Заприсягнися, що нікому не скажеш!», як правило, попри клятви, поширюються зі швидкістю блискавки. Психологи попереджають, що це вірний шлях втратити давніх і близьких друзів, які не вибачать, дізнавшись, що саме ви зробили їхню таємну біду явною. Коли мова йде про ваших друзів і близьких, радить Росноу, керуйтеся таким правилом: «Якщо ви не можете сказати нічого гарного, краще промовчіть». Стародавня ірландська приказка каже: «Хто приносить плітку, виносить дві». Дослідження й опитування доктора Росноу показали, що хоча брешуть, як правило, не про найпопулярніших членів колективу, а про тих, хто «не вписується» у нього за тими або іншими параметрами, самі пліткарі — також люди не особливо популярні, саме тому, що їхній язик без кісток не викликає довіри.
Розпускають плітки більше люди, схильні подавати себе у вигіднішому світлі, причому навіть не турбуючись, щоб їхня неправда виглядала більш-менш правдоподібно. Коли в одному з університетів США психологи поширили явно неправдиві чутки про нібито майбутнє весілля двох студентів, серед опитуваних згодом 12% стверджували, що побували на цьому весіллі, причому навіть вбрання нареченої описувалося ними в найдрібніших подробицях.
Існують професії, в яких дуже легко перейти тонку межу між роботою і власне розпусканням пліток. Ізраїльські психологи створили спеціальний тест, що відстежує тенденції до розпускання пліток у різноманітних професіях. У групі ризику виявилися фахівці, які працюють із людьми: вчителі, лікарі, журналісти, соціологи й насамперед психологи.
— Насправді плітки допомагають нам в усвідомленні свого соціального середовища і самих себе, своїх меж і можливостей, — вважає Левін. — Розпускаючи плітки, ми порівнюємо себе з іншими, це стимулює домагатися успіху (як інші) або показує нам наші біди в їхньому реальному світлі. «Ви не можете дозволити собі пити щодня натуральний ананасовий сік, щоб зберігати фігуру в ідеальній формі, як це робить Софі Лорен. А бідна принцеса Ді, навпаки, страждала на булімію. Ваш чоловік фліртував учора на вечірці з іншою? А Том Круз покинув кралечку Ніколь Кідман і тепер одружується з «Крузихою». От вам вже і стало легше... З іншого боку, такі плітки зовсім не шкодять кумирам, вважають психологи, навпаки, обиватель бачить, що знаменитості також із плоті і крові, у них свої біди, і починає їх жаліти. У результаті кумири сходять із своїх п’єдесталів і стають ближчими та... улюбленішими.
Плітки також коректують нашу соціальну поведінку: «Як ми втомилися від попередніх мешканців: вони завжди голосно включали музику... не мили підлогу у спільному коридорі... викидаючи сміття в сміттєпровід, розкидали його по всій площадці», повідомляють вам нові сусіди. Інформація, надана у вигляді плітки, указує, як слід поводитися, щоб не псувати стосунки із сусідами. Точно так само і ви, розповідаючи про когось, можете висловити свої переваги.
У певному сенсі все відбувається прямо за Ніцше: «Плітка — пастух, який пасе свою череду». Вона повідомляє про межі, що не варто переходити, і про правила, за якими потрібно грати. Плітка, вважає доктор Росноу, є «видом словесного контролю, що дає установки і керує невеликими групами людей». Завдяки пліткам ми знаємо, до кого прихильно ставиться бос, до кого звернутися по допомогу, спілкування з ким уникати, де можна дати слабинку, а в чому варто йти до кінця. Плітки також наочно демонструють нам ієрархію групи. Цікаво, що «успішно» розпускаючи плітки, приносячи в групу потрібну і важливу інформацію, або вміло вносячи у вуха лідерів факти про своїх конкурентів, можна в цій ієрархії піднятися на кілька сходинок.
Хоча обивателі звичайно не розмежовують чутки і плітки, психологи їх розрізняють чітко. Росноу вважає, що предмет плітки — «завжди люди, а сама плітка може бути або фактом, або припущенням». Чутки ж необов’язково стосуються людей, і вони ніколи не є достовірним фактом: «Це колективний гіпноз». Вигадування і поширення пліток і чуток — справа тонка, вона може зіграти вам на руку, а може й зашкодити.