Історична пам’ять має неприємну особливість: погане вона пам’ятає довше, ніж хороше, тим більше якщо це погане втовкмачувалося у свідомість десятиліттями. І ми довго вірили, що ліберали — насправді жахливі лиходії, буржуазна революція — породження пекла, а люди, котрі хотіли не зовсім того, до чого прийшла Країна Рад, — клоуни та паяци, що втекли від народного суду не інакше, як переодягнувшись у жіноче вбрання.
Ленін і Керенський... Долі цих двох людей переконливим чином переплелися. З одного боку, їхні батьки товаришували сім’ями і допомагали один одному у скрутну хвилину, Володя Ульянов опікувався маленьким Сашком Керенським, читав йому книжки, бавився з ним. А з другого боку, єдиноборство між ними визначило переломний етап в історії Росії. Вони були особистостями винятковими. Втім, жодна епоха не виносить на гребінь хвилі випадкових героїв...
Родом із Симбірська
Є факти, добре відомі і майже невідомі, а то й зовсім замовчувані. Володимир Ульянов народився 22 квітня 1870 року в Симбірську, у сім’ї директора народних училищ Симбірської губернії. А Олександр Керенський народився 22 квітня 1881 року в Симбірську, у сім’ї директора гімназії. Ілля Миколайович Ульянов неодноразово удостоювався державних нагород, а орден, який йому вручили 1882 року, давав право на спадкове дворянство. Федір Михайлович Керенський теж неодноразово нагороджувався, а 1885 року отримав чин дійсного статського радника, що теж давало право на спадкове дворянство.
Ульянови та Керенські були людьми одного становища і дуже товаришували. Глави сімей любили збиратися разом (частіше в Ульянових, оскільки Керенські жили в невеличкій казенній квартирі) і згадувати Казань та Пензу, де мали чимало спільних знайомих, адже Ульянов у молодості також навчався в Казанському університеті, а потім, як і Керенський, вчителював у Пензенському дворянському інституті. Збиралися разом і діти, а дружини — Марія Олександрівна і Надія Олександрівна — грали на роялі і з задоволенням співали російські романси й народні пісні.
Коли 21 січня 1886 року у віці 54 років від крововиливу в мозок помер Ілля Миколайович (зверніть увагу — Ленін теж помер 21 січня і теж у віці 54 років), то саме Федір Михайлович відразу почав клопотатися про призначення сім’ї Ульянових дуже солідної пенсії. І вже 1 березня пенсія була отримана. Один із біографів Керенського наводить текст листа-подяки, який Марія Олександрівна написала Федору Михайловичу: «…Ваша щедрая и любящая нашу семью душа будет вечно хранима Богом, ибо Вы всегда были искренним и верным другом незабвенного Ильи Николаевича и продолжаете нас свято опекать в самую тяжкую нашу годину разлуки с ним. Я и мои дети никогда не забудут Ваших стараний и хлопот, связанных…» і т.д.
Тоді ж у Саші Керенського (йому було п’ять років) виявили туберкульоз стегнової кістки. Хвору ногу взяли в металевий бандаж і хлопчика на шість довгих місяців поклали в ліжко. Для рухливого хлоп’яти це було сущою карою, і на допомогу прийшов шістнадцятирічний Володя Ульянов. Він читав йому оповідання про американських індіанців та Житія святих, Пушкіна і Лермонтова, «Домбі та сина» і «Хатину дядечка Тома»...
Через рік, 1 березня 1887 року, на сім’ю Ульянових звалилося ще одне лихо. У Петербурзі за участь у підготовці замаху на государя Олександра III було заарештовано старшого сина Олександра, а потім і його сестру Анну. Звістка про це швидко облетіла Симбірськ, і багато хто почав цуратися сім’ї. Але не Керенські. Федір Михайлович написав і передав Марії Олександрівні кілька листів-клопотань, у яких високо оцінював внесок І.Ульянова і просив усіляко сприяти його вдові в «необычайно трудном деле материнской защиты сына от возможно случайного преступления».
Однак 8 травня Олександра було страчено. Суд над старшим братом і його загибель збіглися в часі зі складанням Володимиром та Ольгою Ульяновими випускних іспитів на атестат зрілості. Проте вони успішно склали всі іспити, отримавши найвищі бали. Педагогічні колективи були проти того, щоб давати медалі сестрі та братові «державного злочинця». Однак рішенням конференції Симбірської Маріїнської жіночої гімназії, під головуванням Керенського, п’ятнадцятирічна Ольга була представлена до нагородження золотою медаллю. Очолювана Федором Михайловичем педрада Симбірської чоловічої гімназії також ухвалила нагородити сімнадцятирічного Володимира Ульянова. Директор гімназії власноручно написав характеристику: «Весьма и весьма талантливый, постоянно усердный и аккуратный, Ульянов во всех классах был первым учеником и при окончании курса награжден золотой медалью как самый достойнейший по успехам, развитию и поведению».
1889 року Ф.Керенського призначили інспектором навчальних закладів Туркестану, і сім’я почала лаштуватися в далеку дорогу. Олександр Керенський писав у спогадах: «Утром в день отъезда нас посетили самые-самые близкие друзья — семья Ульяновых в полном сборе, — чтобы попрощаться и, как водится на Руси, вместе посидеть и помолиться перед дорогой. Затем все поднялись, перекрестились, обнялись и отправились на речной причал. У всех стояли на глазах слезы».
Слід зазначити, що і Ульянови, і Керенські були дуже релігійні. Третину своєї платні Ілля Миколайович і Федір Михайлович жертвували церкві. Діти, як писав Ілля Миколайович у рапорті міністру освіти, «посещают православный храм усердно и воспитываются верными христианами и слугами императора нашего». Відомо, що Ленін вінчався з Крупською у церкві (хоча багато засланих революціонерів задовольнялися записом у книзі пристава). А 1905 року в Лондоні Ленін зустрічався з попом Гапоном, подарував йому свою книгу з автографом («Милейшему Георгию Аполлоновичу, у которого каждому трезвому и православному рабочему надобно многому поучиться. Ваш В.Ульянов»).
Отже, Олександр Керенський у Ташкенті навчається в гімназії і зовсім не цікавиться політикою. Сам Олександр Федорович, згадуючи ці роки, напише: «Я был общителен, увлекался общественными делами и девочками, с энтузиазмом участвовал в играх и балах, посещал литературные и музыкальные вечера. Часто совершались верховые прогулки. У сестер не было отбоя от кавалеров, и жизнь казалась нам восхитительной». Один із його біографів повідомляє: «Он был неутомимым и ловким танцором, а играя в любительских спектаклях, проявлял недюжинный артистический талант. Одно из писем, адресованных Ульяновым, Александр подписал: «Будущий артист Императорских театров». Гімназію Керенський закінчив із золотою медаллю.
В об’ємній книзі «В.І. Ленін. Біографія», виданій Інститутом марксизму-ленінізму при ЦК КПРС під редакцією секретаря ЦК П.Поспєлова, сказано: «Наблюдая жизнь, гимназист Ульянов видел, в какой нужде жил народ, какому бесчеловечному обращению подвергались рабочие и крестьяне. Общаясь с людьми труда, он видел, каким особенно бесправным и унизительным было положение нерусских национальностей: чувашей, мордвы, татар, удмуртов и других. Сердце юноши наполнялось жгучей ненавистью к угнетателям народа, начали формироваться революционные взгляды будущего вождя пролетариев всего мира. Он рвался в бой!»
В.Ульянов 1887 року вступив на юридичний факультет Казанського університету. Вже 4 грудня 1887 року (як повідомляє та ж таки офіційна біографія) «состоялась сходка студентов, требовавших отмены реакционного университетского устава, разрешения организации студенческих обществ, возвращения ранее исключенных учащихся и привлечения к ответственности лиц, виновных в их исключении... На революционное выступление студентов казанские власти ответили вводом во двор университета батальона солдат. В знак протеста Ленин решил уйти из университета. Так семнадцатилетним юношей Ленин вступил на путь революционной борьбы, так получил он первое революционное крещение».
Закінчивши гімназію, О.Керенський вступив на історико-філологічний факультет Петербурзького університету, але через рік перейшов на юридичний факультет. У лютому 1900 року він уперше спостерігав студентську сходку, що справила на нього велике враження. Два роки по тому, під час такої ж сходки, Керенський, несподівано для себе, виголосив промову, закликаючи студентів допомогти народу в його визвольній боротьбі. «До этого момента моя репутация была безупречна, — згадував Керенський, — однако на следующий день меня вызвали к ректору университета. Он приветствовал меня такими словами: «Молодой человек, не будь вы сыном столь уважаемого человека, как ваш отец, внесшего такой большой вклад в служение стране, я немедленно выгнал бы вас из университета. Предлагаю вам взять отпуск и пожить некоторое время вместе с семьей». Приїзд додому був затьмарений першим у його житті зіткненням із батьком, надзвичайно засмученим подією. Мабуть, Федора Михайловича лякало, що син може піти шляхом братів Ульянових. Він домігся від сина обіцянки бути розсудливим і триматися осторонь усякої політичної діяльності до закінчення університету. «Мне льстило, что отныне я стал «ссыльным студентом». Таков был первый знак отличия, который я получил в борьбе за свободу. В глазах молодых людей Ташкента я выглядел героем и буквально млел от восторгов...»
«Адвокат — значит защитник всякого несчастного
и обездоленного»
Саме так було записано у статуті Санкт-петербурзької колегії адвокатів, очолюваної з 1909 року Керенським. Ну а сам Олександр Федорович, закінчивши восени 1904 року університет, спочатку став помічником присяжного повіреного.
У листопаді 1906 року Столипін видав указ, відповідно до якого селяни могли виходити з общини й отримувати в особисту власність земельні наділи. Це був початок його знаменитої аграрної реформи, що вела до зміцнення селянських господарств. Керенському запропонували взяти участь у політичному процесі в Ревелі (нині Таллінн) у справі селян, які розграбували маєток місцевого барона. Олександр Федорович відразу ж вирушив у Прибалтику. «Несмотря на мою неопытность, все обошлось наилучшим образом, — згадував Олександр Федорович. — Мы выиграли дело, большинство обвиняемых было оправдано».
Потім були процеси в Петербурзі, Поволжі, Сибіру, Туркестані, на Кавказі. І скрізь Керенський вигравав справи з політичних обвинувачень. Він стає членом партії есерів і надає допомогу революційним організаціям не лише як захисник на політичних процесах, а й грошима. Горький писав С.Морозову: «Есть милый адвокат Керенский. Он из своего гонорара отнял, а революции и ее людям прибавил две тысячи целковых. Ну какой молодец, этот славный Керенский!»
У сибірському містечку Бодайбо 4 квітня 1912 року сталася трагедія — розстріл тритисячної демонстрації робітників. Уряд був змушений призначити міністерську комісію. Але опозиція в третій Думі вирішила послати громадську комісію, очолювану Керенським. Свої звіти Керенський передавав у Думу і пресу. Саме в результаті його розслідування копальні було реорганізовано, а халупи, в яких жили робітники з сім’ями, зруйновано і на їх місці споруджено нові будинки. Було також підвищено зарплату і поліпшено умови праці.
23 жовтня 1913 року, за п’ять днів до того, як присяжні в Київському міському суді визнали Менделy Бейліса невинним у скоєнні ритуального вбивства, колегія адвокатів Санкт-Петербурга, очолювана Керенським, одностайно ухвалила резолюцію: «Мы считаем своим профессиональным и гражданским долгом поднять голос протеста против нарушений основ правосудия, выразившихся в фабрикации процесса Бейлиса, против клеветнических нападок на еврейский народ, вызывающих осуждение всего цивилизованного общества. Все это унижает и бесчестит Россию в глазах всего мира. И мы поднимаем наш голос в защиту чести и достоинства России».
Так Керенський став популярним адвокатом. І отримав пропозицію балотуватися на виборах у четверту Державну думу за списком трудовиків.
Офіційні біографи Леніна пишуть: «В январе 1892 года Ильич был зачислен помощником присяжного поверенного и с марта начал выступать в Самарском окружном суде. В течение 1892—1893 годов он выступал в суде около 20 раз. Большинство его подзащитных были крестьяне — бедняки и ремесленники. Но не адвокатская работа занимала Ленина. Вся его энергия и силы были направлены на изучение марксизма, на подготовку к активной революционной деятельности».
Соціал-революціонер Керенський, ставши депутатом, відразу ж очолює опозицію. Має намір навіть вступити в бойову організацію і брати участь у підготовці замаху на Миколу II. Але в справу втручається відомий провокатор Азеф, який очолював цю організацію. Він рішуче відмовився прийняти нового члена: мовляв, у Керенського «немає ніякого революційного досвіду». Що стосується досвіду, сказати важко, але, погодьтеся, досить дивним видається після цього ярлик «посібника самодержавства», навішений на Керенського радянською офіційною історіографією...
Це він на відкритті останньої сесії Держдуми 1 листопада 1916 року виступив із промовою, що «має прояснити революційну свідомість Думи»: «Вы, господа, до сих пор под словом «революция» понимаете какие-то действия антигосударственные, разрушающие государство, когда вся мировая история говорит, что революция была методом и единственным средством спасения государств. Это есть напряженнейший момент борьбы с правительством, губящим страну. Да здравствует народно-социалистическая революция в России!»
До вершини влади
Що таке буржуазна революція? У свідомості старшого покоління революція — це коли натовпи народу бігають і стріляють. У ході буржуазної революції стрільба не входить у програму обов’язкових вправ. Трагедія Росії саме в тому й полягає, що на хвилі суспільного хаосу й анархії, що запанували 1917 року, вона проскочила Лютневу буржуазну революцію. Вистачило б у влади розуму та рішучості закріпити те, що сталося в лютому, — Росія була б Великою державою у справжньому розумінні цього слова.
А починалося все так. 14 лютого 1917 року на засіданні Держдуми Керенський заявив: «Исторической задачей русского народа является уничтожение средневекового режима немедленно, во что бы то ни стало».
27 лютого відбулося перше засідання Петроградської Ради робітничих і солдатських депутатів, де було обрано тимчасовий виконавчий комітет. Головою став лідер меншовиків М.Чхеїдзе, а його заступниками — меншовик М.Скобелєв і трудовик О.Керенський. Олександр Федорович був сполучною ланкою між Радою робітничих і солдатських депутатів та Тимчасовим комітетом Думи.
2 березня Микола II підписав маніфест, у якому визнавав «за благо отречься от престола Государства Российского и сложить с себя Верховную власть» на користь брата Михайла Олександровича. Потім відбулася зустріч п’яти депутатів Держдуми з великим князем Михайлом Олександровичем. До нього звернувся Керенський: «Ваше величество, мои убеждения — республиканские. Я против монархии! Приняв престол, Вы не спасете России! Наоборот... Я знаю настроение массы, рабочих и солдат. Сейчас резкое недовольство направлено именно против монархии. Именно этот вопрос будет причиной кровавого развала!.. Перед лицом внешнего врага начнется гражданская, внутренняя война! И поэтому я обращаюсь к Вашему высочеству, как русский — к русскому! Умоляю Вас во имя России принести эту жертву!» Великий князь попросив кілька хвилин на роздуми, потім сказав, що не може прийняти престол. Відразу доручили Керенському написати акт зречення. Таким чином уся верховна влада — виконавча і законодавча — надалі до скликання Установчих зборів перейшла до рук Тимчасового уряду.
Слід зазначити, що Ленін, який уважно стежив за розвитком подій у країні, у написаній 19 грудня 1916 р. статті «Пацифізм буржуазний і пацифізм соціалістичний» вказував на можливість виникнення таких умов, коли «при нинішньому стані Росії» її урядом стали б «Мілюков із Гучковим або Мілюков із Керенським». Слова Леніна виявилися пророчими: «... Мілюков + Гучков + Керенський при владі!.. всі троє разом», — констатує він 3 березня 1917 р., після отримання звістки про революцію в Росії.
Ввечері 3 березня Керенський, призначений міністром юстиції, зустрівся з членами Петроградської ради присяжних повірених і ознайомив їх із найближчими планами міністерства: «Будет немедленно образован целый ряд законодательных комиссий для пересмотра законов уголовных, гражданских, судопроизводственных и судоустройственных. Из ближайших законодательных декретов: еврейское равноправие по всей полноте, равноправие женщин, с предоставлением им политических прав. Наконец, не терпящее ни малейшего отлагательства учреждение особой следственной комиссии для расследования и предания суду бывших министров, сановников, должностных и частных лиц, преступления которых могут иметь государственное значение».
У березні-квітні Керенський приділяє багато уваги зустрічам із представниками армії, поїздкам по фронтах, де намагається налагодити контакт офіцерства із солдатами, відновити дисципліну. Під час параду 7-ї армії він сказав: «Мы должны исполнить две задачи: во-первых, укрепить свободу, демократизировать страну и довести ее до Учредительного собрания, которое, как я не сомневаюсь, выскажется за демократическую республику, и, во-вторых, мы не должны позволить немчуре прорвать фронт, уничтожить нашу живую силу, топтать вражеским сапогом наше государство и свободу».
Багато учасників тих подій згадували, що недосвідчену масову аудиторію зовнішність Керенського, манера його виступів заворожували. «Он не только сам горит, — он зажигает всех кругом священным огнем восторга. Слушая его, чувствуешь, что все ваши нервы протянулись к нему и связались с его нервами в один узел. Вам кажется, что это говорите вы сами, что в зале, в театре, на площади нет Керенского, а это вы перед толпою, властитель ее мыслей и чувств. У нее и у вас одно сердце, и оно сейчас широко, как мир, и, как он, прекрасно», — так характеризував виступи Керенського один із найвідоміших журналістів того часу Василь Немирович-Данченко.
Ось що писала 3 березня газета «Русское слово» (наймасовіша тоді — наклад 1 млн. 600 тис. примірників) про виступ Керенського в Петроградській Раді робітничих депутатів: «Товарищи, доверяете ли вы мне? (Возгласы на всех скамьях: «Доверяем, доверяем»). Товарищи, войдя в состав Временного правительства, я остался тем, чем был — республиканцем (Шумные аплодисменты). В своей деятельности я должен опираться на волю народа. Я не могу жить без народа, и в тот момент, когда вы усомнитесь во мне, убейте меня. (Новый взрыв оваций). Товарищи, время не ждет. Я призываю вас к организации, дисциплине. Прошу вас поддержать нас, ваших представителей, готовых умереть во имя интересов народа. Позвольте мне вернуться к Временному правительству и объявить ему, что я вхожу в его состав с вашего согласия как ваш представитель (Бурные аплодисменты, переходящие в овацию. Возгласы: «Да здравствует Керенский!» Все встают со своих мест, подхватывают на руки Керенского и несут его в кабинет исполнительного комитета)».
То був особливий час. Ось що писала газета «Правда» з приводу приїзду Леніна 3 квітня 1917 року на станцію Бєлоостров, а потім — у Петроград: «Восторженная толпа петроградских и сестрорецких рабочих и работниц с самого раннего утра ждала приезда в Белоостров поезда, на котором вождь и учитель пролетариев России Ленин вернется на родину. Наконец, вечером поезд подошел к перрону. Рабочие со знаменами, на которых начертаны лозунги и призывы большевиков, двинулись к вагону, где находился Ленин. Он вышел к ним, радостно поздоровался, интересовался их жизнью и бытом, их приверженностью идеям пролетарской революции. Затем рабочие подхватили своего любимого вождя на руки и внесли в здание вокзала. Там Ленин произнес краткую, но очень яркую и зажигательную речь... Вся площадь и все улицы, прилегающие к вокзалу, были заполнены многими тысячами рабочих и солдат Петрограда. Бесконечное число знамен, на которых начертаны лозунги большевиков. На многих также написано: «Рабочий привет Ленину!», «Слава вождю пролетариата!» Звучат крики «Ура!», «Слава Ленину!», рабочие проникновенно поют «Интернационал». Затем пролетарские массы подхватывают Ленина и поднимают его на броневой автомобиль. Именно оттуда Ленин приветствует революционный пролетариат Петрограда, а за ним — и всей России. Звучат крики «Да здравствует Ленин!», «Да здравствует партия большевиков!» У многих рабочих на глазах слезы огромной радости...»
Повернемося до Керенського. Його образ, манера поведінки в березні 1917 року — все було підпорядковане завданню формування в масовій свідомості образу «народного міністра». Першим своїм розпорядженням по відомству юстиції Керенський заборонив при звертанні використовувати старий титул «ваше превосходительство». Себе він запропонував називати просто — «пан міністр». Численні відвідувачі бачили, у якій аскетичній обстановці працював міністр-демократ: ні портьєр, ні дзеркал, ні портретів у золочених рамах на стінах його кабінету. У міністерстві Керенський вітався за руку навіть із кур’єром. Для виступів у «соціалістичній» аудиторії — у Раді, на з’їзді трудовиків тощо — він одягав темну робочу куртку зі стоячим коміром, а для виступів у солдатській аудиторії — захисного кольору френч без погонів і англійський кашкет без кокарди.
Кінець квітня і весь травень Керенський присвячує поїздкам по Росії і скрізь багато виступає. Преса докладно інформує про кожен крок міністра. Кореспондент газети «Русское слово», наприклад, так описує годинну зупинку військового міністра в Києві: «...Вся станционная территория и вокзальная площадь представляли сплошное море людей. На крышах вокзала красные знамена. Поезд остановился. Вышел Керенский... Раскланиваясь на все стороны, Керенский, осыпаемый дождем цветов, под звуки «Марсельезы» и возгласы «ура» переходит в парадные комнаты вокзала. Здесь многочисленные депутации приветствуют министра. Керенский в ответ произнес страстную речь».
Маршрут військового міністра проліг через Одесу, Севастополь, Могилів, Ригу, Москву. Він апелює до ентузіазму мас: «Я пришел вместе с вами совершить великий подвиг, забыв проклятое прошлое, броситься вперед во имя свободы, равенства, братства». Цікаво, що на підтвердження необхідності продовжувати війну Керенський, звертаючись до Одеського з’їзду Рад робітничих, матроських, солдатських і офіцерських депутатів, посилається на авторитет... Леніна: «…ведь Ленин на съезде большевиков сказал: цели международного прекращения войны нельзя достигнуть дезорганизацией отдельных армий, односторонним выходом, отказом от войны отдельных армий, отдельного народа... Вот что говорит Ленин, а есть такие маленькие люди, которые не понимают правильности указания вождя большевиков».
Безперечно, травень — апогей слави Керенського. Його слухають тисячні натовпи. Він у цей час, за висловлюванням газет, «бог, кумир, неприкосновенный фетиш, ниспосланный небом для спасения России... Исстрадавшийся, измученный войной, продовольственной неудачей, обессиленный лихорадкой общественного перестроения, народ испытывает острую жажду власти, он ищет твердую руку, хочет кому-нибудь поверить, отдать душу, пойти за ним».
А тим часом напруга між більшовиками і Тимчасовим урядом, між Леніним і Керенським зростає. Наприклад, 4 червня на Першому Всеросійському з’їзді Рад Ленін заявив про те, що за жодних обставин не можна давати незалежність Фінляндії й Україні. «Мы хотим единой и нераздельной республики российской с твердой властью безо всяких отделений, выходов и автономии. Все народы вместе с Россией на вечные времена — вот наш лозунг!»
Після Леніна від імені Тимчасового уряду виступив Керенський. Він наголосив, що «в отношении Финляндии и Украины мы являемся горячими защитниками их автономии. Мы говорим только одно: «Мы, Временное правительство, не желающее иметь самодержавных прав. Но до Учредительного собрания не считаем себя вправе декретировать независимость той или другой части русской территории. Но лично я и мои друзья — социалисты-революционеры, выступаем за свободу и полную автономию от России как Финляндии, так и Украины».
Виступаючи на з’їзді в наступні дні його роботи, Керенський неодноразово критикує більшовиків: «Вы предлагаете идти путем, которым шла французская революция в 1792 году? Но ведь это путь дальнейшего разрушения. Из этого хаоса восстанет диктатор. Нет, не я, которого вы, большевики, стараетесь изобразить диктатором. Но вы готовы пойти на любые подлости, дабы уничтожить нашу власть. Вот уничтожив ее, вы и откроете двери подлинному диктатору, и тогда польются потоки демократической крови».
Ось що він потім напише про цей час і про себе: «Большевистская и правая пресса с одинаковым рвением яростно критиковали меня. Существовало, конечно, различие в терминологии: большевики называли меня «Бонапартом», а правые — «полубольшевиком», однако и для того лагеря, и для другого имя мое было символом демократической, революционной, свободной России, которую нельзя было уничтожить, не уничтожив возглавляемого мною правительства».
Однак згодом стає ясно, що Тимчасовий уряд, очолюваний Керенським, нездатний стабілізувати обстановку в країні. Поворот у суспільних настроях уловлює преса. У вересні-жовтні Керенський для неї вже не герой, а всього лише актор, який втрачає популярність і докладає судомних зусиль, щоб зберегти своє становище на підмостках політичного театру. Про нього вже пишуть з іронією, інколи з роздратуванням. А на авансцені вітчизняної історії дедалі чіткіше проступали вже інші постаті. Масова суспільна свідомість була готова до створення і до прийняття нових кумирів. Тим більше що ім’я Керенського в суспільній свідомості восени 1917 року дедалі міцніше асоціювалося із сурогатом грошей — «керенками», які не мали номера, серії, року випуску й стрімко знецінювалися.
Колишній керуючий справами Тимчасового уряду В.Набоков (батько великого російського письменника Володимира Набокова) зустрів 21 жовтня в Зимовому палаці Керенського і запитав його: «Що ви думаєте з приводу можливості більшовицького перевороту? Троцький і Ленін до нього активно готуються». Керенський кисло всміхнувся: «Я готовий відслужити молебень, аби виступ більшовиків відбувся. У мене більше сил, ніж потрібно. Вони будуть розчавлені остаточно».
Зрозуміло, у Керенського були підстави для такої зарозумілої заяви, оскільки повноваження після провалу корніловського путчу отримав величезні. Прем’єр уряду (сам міг призначати будь-якого міністра), Верховний головнокомандувач (п’ятимільйонною армією!) — безроздільна влада над Росією була в його руках. Але де і коли змовники рахувалися з чиїмись повноваженнями?
23 жовтня Керенський одержав на руки наказ за підписом голови Військово-революційного комітету Льва Троцького про захоплення урядових установ і стратегічних об’єктів — телеграфу, арсеналів, залізничних станцій. (Зауважу, що фрази «Немає кращого більшовика, ніж Троцький», «Пропоную призначити Льва Давидовича головою Ради народних комісарів», «Саме товариш Троцький — вождь нашої революції» належать не комусь, а Леніну, і сказані вони були відразу ж після успішно проведеного збройного повстання в Петрограді.)
А тим часом революція накотилася з бурхливістю лавини — озброєні загони Червоної гвардії почали займати урядові установи й усі більш-менш важливі будівлі Петрограда одну за одною.
Прем’єр ще сподівається, що прибудуть із фронту військові частини, і шле телеграму за телеграмою. Марно. Жодна частина не рушила з місця. Тоді він вирішив поїхати назустріч ешелонам із військами. Керенський вірить, що параліч минеться, щойно люди зрозуміють, що змова Леніна — це зрадницький удар, який віддає Росію на розшматування німцям. Керенський вирушив назустріч військам (а не втік). На деяких КПП вартові нового революційного порядку віддавали йому честь і витягувалися на стійку «струнко».
Потім, в еміграції, Керенський обурюватиметься вигаданою більшовиками байкою про те, що він нібито втік із Зимового в убранні медсестри, натягнувши на себе жіночу спідницю: «Все це робиться, щоб задурювати людей і в Росії, і в інших країнах».
А поки що він метушиться, намагається підняти козаків. І раптом 27 жовтня газета «Известия» публікує повідомлення: «Керенский скрылся. Все военные организации прилагают все усилия, чтобы в кратчайший срок разыскать его, арестовать и привезти в Петроград. Всякая помощь или поддержка, оказанные Керенскому, будут наказуемы как государственная измена». І тоді Керенський, як колись Ленін у Розливі, проводить 40 днів самотою у лісі. Як і його земляк, утікач відростив бороду, вуса, замість йоржика з’явилися кучері. То були, можливо, найтривожніші дні в житті втікача. Кожен шерех за вікном, собачий гавкіт змушували підхоплюватися з ліжка і кидатися до дверей…
8 листопада друзі принесли йому газету «Новая жизнь» зі статтею М.Горького: «Ленин, Троцкий и их приспешники отравились гнилым ядом власти, как это явствует из их отношения к свободе слова, личности и всех прав, во имя которых боролась демократия. Подобно слепым фанатикам и безответственным авантюристам с головокружительной быстротой они несутся к так называемой «социальной революции», которая на самом деле ведет лишь к анархии и гибели пролетариата и революции. Рабочий класс не может понять, что Ленин на его шкуре, на его крови производит только некий опыт, стремится довести революционное настроение пролетариата до последней крайности и посмотреть — что из этого выйдет...» Ця стаття спонукала Керенського написати відкритий лист, який 22 листопада було вміщено в есерівській газеті «Дело народа». «Опомнитесь! — закликав Олександр Федорович. — Разве вы не видите, что воспользовались простотой вашей и бесстыдно обманули вас? Вам в три дня обещали дать мир с германцами, а теперь о нем молят предатели. Зато все лицо земли русской залили братской кровью, вас сделали убийцами, опричниками. С гордостью может поднять свою голову Николай II. Поистине никогда в его время не совершалось таких ужасов. Опричники Малюты Скуратова — и их превзошли опричники Льва Троцкого. Вам обещали хлеб, а страшный голод уже начинает свое царство, и дети ваши скоро поймут, кто губит их. Вам обещали царство свободы, царство трудового народа. Где же эта свобода? Она поругана, опозорена. Шайка безумцев, проходимцев и предателей душит свободу, предает революцию, губит Родину нашу. Опомнитесь все, у кого еще осталась совесть, кто еще остался человеком!..»
У перших числах січня 1918 року Керенського таємно перевезли до Петрограда. Він хотів виступити в Установчих зборах, але друзі відмовили. Потім він переховувався у Фінляндії, Петрограді, Москві й у червні 1918 року під виглядом сербського офіцера назавжди залишив Росію.
І прийшла любов...
Н.Крупську за справою «Союзу боротьби за визволення робітничого класу» було засуджено до трьох років заслання в Уфимську губернію, але вона відразу стала клопотатися, щоб її, як наречену В.Ульянова, послали в Шушенське, Мінусинського округу Єнісейської губернії. Дозвіл було отримано. В офіційній біографії Леніна сказано: «С нетерпением ожидал Владимир Ильич приезда Надежды Константиновны. Еще в Петербурге, когда она была в тюрьме, он в одном из «химических» писем признался ей в любви. А потом, уже из Шушенского, написал, что просит приехать к нему и стать его женой. Глубоко и нежно любила Надежда Константиновна Владимира Ильича, а на письмо его полушутливо ответила: «Ну что ж, женой так женой». Не раз потом вспоминал этот ответ Владимир Ильич». Весілля зіграли в Шушенському 10 липня 1897 року.
Керенський познайомився з Ольгою Барановською влітку 1901 року в Петербурзі в одній театральній компанії. Вони часто зустрічаються, знаходять багато спільного. Але батькам у Ташкент Олександр уперше написав про Барановську лише восени 1903 року. Очевидно, відповідаючи на запитання матері, він повідомляє: «Кстати, мама, О.Барановской вовсе не 22 года, как кто-то тебе сказал, а всего 19. Но как же она умна, как понимает уйму самых сложных вещей. Хочу видеть ее рядом с собой всегда, неважно в каком качестве — друга, соратника по борьбе или жены. А может, жены даже предпочтительнее». Весілля зіграли спочатку в Петербурзі, а потім у Ташкенті в серпні 1904 року.
Вже довгі роки не вщухають дискусії про «таємне» кохання Леніна й Інеси Арманд. Відомо, що вони познайомилися в Парижі 1909 року. «Вона була незвичайно гарна»; «Це було якесь чудо! Її чарівності ніхто не витримував»; «У неї неможливо було не закохатися». Так писали про неї ветерани партії. Цілком можливо, що так усе й було, — яскрава, талановита Інеса ввірвалася в життя подружжя Леніна і Крупської, як комета, вона жадала справи, вона стала ревною ученицею вождя, під його керівництвом почала створювати журнал «Работница», готувала промови до міжнародних форумів соціалістів, виконувала силу-силенну доручень і навіть працювала його перекладачем (Ленін, хоч і знав французьку, гадав, що для спілкування з європейськими товаришами потрібна «бездоганна» французька). Безперечно, він симпатизував Арманд. Як сильно? Важко сказати. Вже опубліковано 26 особистих листів Арманд до Леніна і шість у відповідь, але вони, природно, не дають відповіді на запитання: чи був бурхливий роман? Єдиний очевидний висновок: Арманд була тією жінкою, яку Ленін міг би покохати.
Ось один із її листів: «Расстались, расстались мы, дорогой, с тобой! И это так больно. Я знаю, я чувствую, никогда ты сюда не приедешь! Глядя на хорошо знакомые места, я ясно сознавала, как никогда раньше, какое большое место ты еще здесь, в Париже, занимал в моей жизни, что почти вся деятельность здесь, в Париже, была тысячью нитей связана с мыслью о тебе. Я тогда совсем не была влюблена в тебя, но и тогда я тебя очень любила. Я бы и сейчас обошлась без поцелуев, только бы видеть тебя, иногда говорить с тобой было бы радостью — и это никому бы не могло причинить боль. Зачем было меня этого лишать? Ты спрашиваешь, сержусь ли я за то, что ты «провел» расставание. Нет, я думаю, что ты это сделал не ради себя». Ці рядки написано в грудні 1913 р.
Коли її ховали біля Кремлівської стіни, Ленін був у напівнепритомному стані («Боюся, щоб смерть Інеси не доконала Володю — він плаче і дивиться в одну точку», — з листа Крупської). З-поміж вінків біля труни революціонерки вирізнявся один, величезний, із білих лілій, із написом на стрічці: «Тов. Інесі — від В.І.Леніна».
Керенський поховав дружину досить рано і жив сам із синами. «Було мені не до романів — біль за Росію гнітив серце і розум». Він також пише у своїх мемуарах, що протягом довгих років життя у Франції, в Америці і лондонському будинку для престарілих його постійно переслідували листи й телеграми з таким закидом: «Ех ти, мужик у спідниці! Чому не заарештував і не вбив Леніна? Історія тобі цього ніколи не вибачить».
З 1967 року Керенський живе у будинку престарілих. І йому, вже глибокому старцю, доля посилає ще одне, тяжке, але й солодке випробування — любов. Олена — політолог Колумбійського університету, дочка російських емігрантів, які переїхали з Маньчжурії до США. Вона давно мріяла познайомитися з колишнім лідером Лютневої революції. З труднощами знаходить одного з синів Керенського і через нього знайомиться з Олександром Федоровичем. І відразу ж закохується в нього. Закохується по вуха, «всеми своими чувствами, всеми пятью». Так, він вісімдесятишестилітній старий, але далеко не руїна, не маразматик, він міцний, мужній, розумний. Про політику з ним можна говорити цілими ночами, і вона також часто запитує його: «Але чому ж ти все-таки не вбив Леніна?»
Сорокарічна Олена душевна, милосердна і по-дочірньому турботлива. Вона вмовляє Керенського продати свій особистий архів на аукціоні і переїхати в Нью-Йорк. Усе вийшло якнайкраще. Закохані орендували у Нью-Йорку квартиру і навіть стали приймати у себе гостей. Він дарує їй дорогі подарунки, у домі завжди багато шампанського, квітів, лунає музика. І Керенський молодшає на очах.
Проте час невблаганний. Він бореться зі смертельною недугою, та, в остаточному підсумку, здається. І щохвилини біля ліжка умираючого («Сашка мій ненаглядний», — казала Олена) перебуває вона, його велика любов. Було літо 1970-го. Йшов йому тоді 90-й рік. У цей час далека Росія з ненависною йому назвою СРСР відзначала 100-річчя Леніна — людини, котра позбавила його влади.
Ленін і Керенський. Світло і тіні
У житті кожної людини є свій зоряний час. Іноді доля окремої людини в її зоряний час сплітається з долею суспільства в переломний момент розвитку. І тоді цей, один із багатьох, стає єдиним. Він ніби виходить крізь лаштунки на авансцену історії і опиняється у фокусі громадської уваги. Виникає незвичне, виняткове явище, коли в масовій свідомості особистість сприймається як уособлення суспільних інтересів.
Безперечно, Ленін та Керенський володіли таємничою здатністю навіяти спочатку своєму оточенню, а вслід за ним — людським масам саме те, що їм було важливо. Прищепити колективній свідомості переконаність, що країною, народом керує найлюдяніший диктатор (парадоксальне поняття!), — для цього потрібен особливий хист. Примусити побачити у своїй нетерпимості мудрість, сердечність і широту — тут щось незбагненне. Так, безумовно, у вождя є таємниця — народ відчуває, що від вождя залежний. Але певна таємниця є й у народу — вона в тому, що він дуже хоче бути залежним. Ленін і Керенський розгадали цю народну таємницю. Недаремно сказав поет:
«Не бойтесь сумы,
не бойтесь тюрьмы,
не бойтесь мора и глада,
а бойтесь
единственно только того,
кто скажет:
«Я знаю, как надо».
Письменник-гуморист, засновник журналу «Сатирикон» Аркадій Аверченко був винесений революційним смерчем із Росії в еміграцію і там продовжував писати свої іронічні статті. В одній із них сказано: «Наша интеллигенция всегда была славна обидчивостью. Ей нравственные принципы важнее судеб России. На II съезде Советов 25 октября вдруг по ошибке не ту резолюцию поставили на голосование. Эсеры, правые, левые и кадеты мигом покинули зал. Остались одни большевики. Они-то и проголосовали. Случай! Власть сама упала к ногам Ленина. Это — классическая история. Ленин подленько украл у Керенского революцию, а затем хотел убить своего более талантливого и удачливого соперника (или отравить — он гражданин с бурной фантазией)... Они — словно Моцарт и Сальери бедной русской революции».
Той-таки Аверченко був, можливо, першим автором анекдотів про Леніна. Ось один із них (літо 1919 року): «Одного разу в дитинстві мама впіймала Леніна з цигаркою. Він дав мамі обіцянку ніколи не курити. Потім він давав робітникам, солдатам і селянам ще багато різних обіцянок. Але виконав лише першу».
Ясно, що такі різні, протилежні революції — буржуазна і соціалістична — не могли мирно перерости одна в іншу. Почалася Громадянська війна, що стала для Росії загальнонаціональною трагедією. Загибель мільйонів людей, падіння моральності (брат воював із братом, син доносив на батька), економічна розруха — це лише деякі її складові. Ось що писав Микола Бердяєв, очевидець Громадянської війни в Росії: «Когда идеи ведут кровавую борьбу на площадях, на улицах, на больших дорогах, в полях и лесах, тогда сама истина перестает уже интересовать; не до нее». Громадянська війна — завжди піррова перемога. Генерал Денікін у мемуарах зазначав: «Человеческое страдание — всегда страдание. Убийство — всегда убийство, льется при этом «белая» или «красная» кровь». Він визнав, що Громадянська війна «калічила не лише тіло, а й душу». І біля витоків цього кривавого жаху теж стояли Ленін і Керенський.
Керенський, підбиваючи підсумки роботи очолюваного ним Тимчасового уряду, писав: «Была установлена независимость судов и судей. Были ликвидированы все «специальные» суды. Были отменены все религиозные, этнические и сословные ограничения, провозглашена полная свобода совести. Восстановлена независимость православной церкви. Всем другим церквям, сектам и религиям была предоставлена полная свобода обращать приверженцев в свою веру. Женщинам были предоставлены те же политические и гражданские права, что и мужчинам. Временное правительство признало, что свободная демократическая Россия не может оставаться централизованным государством, и немедленно осуществило практические меры для отказа от политики угнетения, которую проводил старый режим в отношении нерусских народов империи. В первые же дни после падения монархии оно провозгласило независимость Польши и восстановило полную автономию Финляндии. Летом автономия была предоставлена также Украине. Несколько ранее, в марте, к участию в работе новой администрации на Кавказе, в Туркестане и в Балтийских губерниях были привлечены представители различных национальностей всей империи. В начале июля была создана комиссия для выработки необходимых законов в целях преобразования России на основах федерализма».
Сьогодні мало хто знає, що більшість заходів ленінського уряду (включно з так званою політикою військового комунізму) були реалізацією планів, розроблених Тимчасовим урядом і особисто Керенським. Наприклад, саме він у вересні 1917 року запропонував створити по всій країні... надзвичайні комісії у боротьбі з контрреволюцією. Як бачимо, знамените ЧК — винахід зовсім не Леніна.
Ця стаття — не короткий курс історії двох російських революцій, а історія дружби-ворожнечі двох людей, які увібрали в себе фатальний час. «Я хорошо знаю Ленина, который на самом деле Ульянов, родом из Симбирска, и ничего хорошего о нем сказать сегодня не могу. Одно лишь слово — демагог! А раньше был моим учителем и старшим другом », — говорив Керенський у Таврійському палаці в червні 1917 року.
Намагаюся бути безстороннім. Зовсім не хочу, щоб на місці залізного вождя пролетарської революції, який завжди хронічно мав рацію, виникла постать політичного лиходія і фанатика. Хоча не можна не пам’ятати про все скоєне більшовиками після Жовтня. Зауважу, були в Росії політики, котрі передбачали це. Наприклад, колишній соратник Леніна Петро Струве говорив депутатові Держдуми Василю Шульгіну 1914 року: «Ленін — це думаюча гільйотина». Шульгін потім напише у своїх мемуарах: «Этим Петр Бернгардович хотел выразить, что Ленин столь же умен, как жесток. Эти слова «думающая гильотина» я не раз вспоминал при каждой новой жестокости советской власти».
Так само не можу ідеалізувати Керенського. За його наказами теж розстрілювали і теж закривали газети. І взагалі, всі його дії були надзвичайно двоїсті. З одного боку, він заявляв, що «землю народ має одержати в повному обсязі», «8-годинний робочий день має бути нормою праці для всіх трудящих», «мир має бути укладений усіма народами на рівних умовах і на рівних положеннях»... У цьому його підтримували селяни, робітники, солдати. З другого боку, Керенський говорив про те, що «питання нових форм землеволодіння можуть вирішити лише Установчі збори», «8-годинний робочий день не означає зниження продуктивності праці», «ми прийдемо до миру лише шляхом поступовим... Тимчасовий уряд робить усе, щоб швидше закінчити війну, але кінець її має бути гідний великої країни...» Така його позиція викликала симпатії у поміщиків, буржуазії, офіцерства...
Найменше хотілося протиставляти Керенського Леніну і навпаки. Кожному — своє. Щоправда, історія була надзвичайно щедрою до одного, звеличивши його й спорудивши йому по всій планеті пам’ятники. І сувора, несправедлива до другого. Ось я й думаю: може, треба побудувати цьому другому хоча б один-єдиний пам’ятник — із каміння, яким колись його закидали...