«Церква розглядає земну службу людини як переддень служіння Царю Небесному». Про це заявив протоієрей Олексій Зотов, виступаючи на «круглому столі» «Криза патріотизму: чому призовники не хочуть служити Батьківщині?» Протоієрей також підкреслив, що «любов до батьківщини рівносильна любові до батьків», а «церква й армія — це все, що сьогодні залишилося від Росії». Крім того, він висловився за повернення традиції, за якою — «кожний хлопчик є власністю держави».
Я щойно повернувся з Москви, де не був вісім років. Перші враження: місто мені сподобалося. Схоже на Нью-Йорк, великі сірі прольоти, кепсько приручений гігантизм, еклектика. Здається, запрацювало місто, мов старий настінний годинник після ремонту: щось заклацало, стало щось показувати, якийсь неіснуючий час. Одним словом, Москва.
Окрема стаття — ресторани. З таким дизайном, смачністю і глибиною я ніде ресторанів не бачив. Справжні храми зі своїми «жерцями» й «жертводавцями». Перебуваючи торік у Тбілісі я вже помітив цей феномен — гарні ресторани посеред не занадто гарного життя. Відвідування таких закладів нагадує бенкет під час чуми. Це туристська екзотика і її «новий росіянин» хоче уявити собі як побут. А якщо відкинути буржуазне бурчання, то московський шинок — справа знатна, годі й казати!
Сидів я в «Шинку», де стіл, стільці й подовжні балки були вирубані сокирою з хутірського дерева, де подавали горілку й сало з часником і тисячу різних солінь великої української кухні. А з віконця я бачив дворик, де зворушливо паслися кози, бігали кури, стояв розкішний кінь, сіно-солома, як годиться, і молодиця пряла біля хати. Усе справжнє, крім суті. Дворик в акваріумі на догоду оку й шлунку відвідувача, що справжній дворик хутора біля Диканьки і ночі перед Різдвом. І ось я пив-заїдав, а погляд не міг відірвати від кіз, коня і молодиці — ні, вони справно відігравали роль справжніх. Я став прикидати, скільки платять цій молодиці за маскарад, скільки козам платять, коню й курям? Судячи з цін наших страв, їм платять непогано, думав я, дуже добре проводячи з друзями час. Однак друзям-москвичам було начхати на дворик, а я не міг відвести від нього п’яніючих очей. Пізніше я зрозумів причину цієї магнетичної залежності від вікна. Це вікно і було Москвою. Дворик у вітрині ресторану.
Давно відомо, що купити можна все. Що продається. Але суті не купиш. Здоров’я не купиш, натхнення, таланту й багато іншого. Наприклад, самого життя.
Така підозра, що в Москві вирішили все купити і показати, потрафляючи одвічному московському гонору: у нас краще, аніж у вас. Якийсь ген наслідування небесного Парижа чи небесного Цареграда витає в московських просторах, прагнучи вклинитися в спадкоємну спіраль мегаполіса. Підсвітка будинків — красиво, але мені ця міська облуда набридла в Нью-Йорку десять років тому. Добре, коли багато дешевих трактирів, але не хлібом єдиним… На кожному кроці торгують ліцензійними відеокасетами фільмів, які не встигли вийти на екран. Це добре. Але фільми погані. Фільми всі як один схожі на те вікно в «Шинку».
Ой, ось я відірвався на театрах! Для нас, емігрантів, це як прийняти наддозу наркотику, захотілося реслінг якийсь подивитися чи що, щоб зійти з культурної верхотури на звичний євро-американський бетон. У Новій опері феєрія Андріса Лієпи «Маестро», диригент Євген Колобов, піаніст Микола Петров. Нікого не хочу скривдити, але талановитий російський народ! Крутий у творчості, як б’є то б’є. Потім я дивився маріонеток Резо Габріадзе «Сталінградська битва», потім інші вистави. Все — з аншлагом, все «чи немає зайвого квиточка», і на всі я поважно входив по контрамарці. Блискуча театральна афіша Москви... але... але... чому я бачу той дворик-акваріум у «Шинку»? А постановники, мої друзі, тільки й кажуть про те, як це ставитимуть на Бродвеї, в Парижі та Голлівуді, відразу запевняючи, що «у нас краще, ніж у вас». Навіщо це «третє око», котре дивиться на західного зеленого спокусника на чистому лобі московського творця, навіщо? Адже доведено вкотре, що Захід — бездуховний і тупий, ворожий російському народу і потонув у шайтан-масонських змовах проти Росії-матінки? Чому ж прорубано це віконце у дворик із козами?
Риторичні і навіть єхидні запитання. Жити всі хочуть, потрібна валюта, брате.
І в Тбілісі, і в Алма-Аті, й у Москві, й у Пітері є все, що потрібно курортнику із Заходу — від кіз до російських матрьошок. Але немає ніякої суті, окрім шлунково-гуморального.
Можна все підсвітити й підфарбувати, скрізь посадити молодиць із прядкою, але життя ж не вітрина. І ось в галузі цієї високої матерії — життя — в галузі знаменитої російської духовності, ми бачимо... ніщо. Вакуум, куди вторгаються недоїдки якихось гамбургерів, шматки фільмів Тарантіно, цілком симпатичні пачки фальшивих доларів, старі і нові джипи, проституція, лжепатриотізм і деопортунізм, гнилі шматки радянщини і зовсім збережений привид гебізму... одним словом — сміття! Це сміття і є ідеологія сучасної Росії.
Усе б нічого, але великої енергії така ідеологія народити не може. Нафта скінчиться, а далі що? А скінчиться терпіння у колосальної провінційної не-Москви, де немає «Шинків» із їхніми віконцями. А скінчиться новоемігрантський ентузіазм у москвича і набридне підсвічений під’їзд із пацюками? Що тоді буде?
Терени колишнього Радянського Союзу... — цей публіцистичний штамп починає втрачати суть (чи набувати нової?). Вже дехто запевняє: немає таких теренів, а є окремі держави, не кажемо ж ми про Європу — «терени колишньої Римської імперії» або «терени Наполеонівської імперії»! І так, і ні. В економіці, у політичній системі, цілому ряді інших критеріїв незалежної державності 15 республік колишнього СРСР, можливо, справді, розділилися, диференціювалися одна від одної, і стає не модно говорити про спільні корені. Та в одному, мені здається, всі пострадянські республіки схожі, мов однояйцеві близнюки: духовним вакуумом.
Про «духовний вакуум» я говорю як про відсутність державоутворюючого морально-етичного і світоглядного фундаменту. У Європі кожний камінь говорить про релігійні війни, релігійні пристрасті, подвиги і страждання, і ці камені саме становлять основу (підкреслюю: невидиму, приховану) європейських спільнот на рівні громадянського рефлексу. В Азії, відповідно, все грунтується на ісламських твердинях. Синтоїстські традиції визначають вигляд сучасного японського суспільства. Америку іноді називають іудео-християнською цивілізацією.
На жаль, у Росії й інших пострадянських республіках духовні твердині розмило сильніше від того, що ми недавно спостерігали в Ленську. Грунт став крихкий, болотистий. Може засмоктати. На такому грунті нічого не побудується.
Ось корінна відмінність Росії від Заходу. Принципи демократії, вільного ринку та правового суспільства були тут кинуті на болотистий гнилий грунт. Не дивина, що вони або не проростають, або мутують у бік якихось потвор і лісовиків. На Заході у всіх цих масонських ліберальних принципів є тверде підгрунтя — віра, релігія. Не обов’язково молитися постійно і здійснювати релігійні обряди. Навіть вірити не обов’язково. Сама атмосфера європейського, американського суспільства просякнута традицією, у якій морально-етичні корені йдуть у ту чи іншу традиційну релігію. Це не лише атмосфера храмів і молільних будинків, це атмосфера бізнесу, де всі компоненти — договір, кредит, престиж, талант, праця, дисципліна тощо — мають моральне, релігійне першоджерело. А яка релігія «нового росіянина»? Або дрібного гебіста, котрий став президентом?
Як лікар я не лише ставлю діагноз, а й пропоную лікування. Ліки називаються Пошук. Іноді цей пошук набуває вигадливих форм (усе божественне вигадливе!). Я зустрічався в Москві з православними ортодоксами, котрі лають Папу Римського за те, що він покаявся перед православ’ям. Я зустрічався з католиками, котрі вважають, що православні-схизматики це ті ж фашисти. Я зустрічався з іудеями, котрі обвинувачують арабів в антисемітизмі, хоча араби — ті ж семіти. І зустрічався з мусульманами, котрі були православними, більше того — православними священиками.
«Російська людина має по краплині вичавити із себе візантійський вірус політичного СНІДу — вірус раба й холопа, котрий смиренно очікує на «доброго царя-батечка». Сьогодні російська національна міфологія має породити свою надлюдину, котра переможе сліпі стихії — тяжіння матері — сирої землі — і твердо зведеться на ноги, як сильний і справедливий хазяїн своєї країни, перехитрить поганських богів із їхнім фатумом і «промислом», як Одіссей, і висловить своєю особистістю російський національний ідеал соціальної справедливості. Росії потрібні новий релігійний ідеал, нове осмислення власної 2000-річної національної історії і нової прагматичної ідеології. Росії час повернутися до Єдинобожжя, відкинутого князем Володимиром через пристрасть до пияцтва і деспотизму. Настав час російському народу самому, без холопського наслідування традицій інших народів, укласти свій власний договір (завіт) із Єдиним Богом!» — це цитата з книги доктора філософії В’ячеслава Полосіна «Прямий шлях до Бога». Пан Полосін був православним панотцем, а перейшов в іслам і всьому російському народу того ж бажає. Єдиний Бог — це Аллах.
Що ж, це пошук, це лікування духовної порожнечі. Гіркуваті й незвичні на смак ліки, але треба, бо порожнеча небезпечна, мов трупна отрута. Порожнеча й повторення старих штампів, і затятість на помилках, а саме: гебізм, імперія, «Третій Рим», «у нас найкраще»... Хоч якою здається непрагматичною моя теза первинності духу над матерією (прагмою), пошук духовного базису необхідний країні, про яку протоієрей Олексій Зотов сказав такі страшні слова: «Церква й армія — це все, що сьогодні залишилося від Росії».
Господи, я згадав, які провальні ресторани в Римі!