Іноді в нас — українців — є всі підстави відчути себе не те що «центром Європи» чи «мостом між Сходом і Заходом», а просто-таки пупом Землі — таку пильну увагу приділяють нам із різних боків, так сильно ми впливаємо на найрізноманітніші світові процеси. Причому ми самі майже не докладаємо до того зусиль (це, звісно, плюс) і ні на що не впливаємо (це все ж мінус) — просто існуємо, й усе. «Кардинал Каспер прибуде з візитом до Москви. Але для Ватикану в Москві завжди зима» — такий заголовок італійська Chiesa дала статті про візит глави ватиканської ради з питань екуменізму. А знаєте, через що насамперед кардинал був приречений мерзнути в Білокам’яній? Та через нас, через Україну.
Кажуть, поганий мир краще від хорошої війни. Можливо, так думають і в апостольській столиці. Принаймні попри постійні антикатолицькі демарші РПЦ, час від часу підкріплювані рішеннями чиновників РФ, Ватикан мусує ідею екуменічного діалогу між Першим і Третім Римом. Що ж, після примирення і зняття взаємних анафемствувань між Папою Римським і Вселенським Патріархом Москва для Ватикану — наступна і, мабуть, найскладніша висота.
Перед тим, як прийняти емісара Ватикану, Московська патріархія провела солідну артпідготовку — звернулася за оцінкою намірів Ватикану надати статус патріарха УГКЦ до помісних православних церков, провела семінар у Відділі зовнішніх церковних зв’язків. Російськими ЗМІ прокотилося скандальне інтерв’ю о.Роберта Тафта, яке містить різку (до образ — принаймні в перекладі) критику православної церковної політики, готовність Ватикану до надмірних поступок, а також рекомендації УГКЦ «взяти й оголосити» патріархат і всіх поставити перед фактом. Це інтерв’ю напередодні й під час візиту не цитував тільки байдужий журналіст, звинувачуючи професора Тафта в расизмі, роздмухуванні всілякої ворожнечі, провокаціях тощо. При цьому не без єхидства помічаючи відсутність у Римській курії єдності думок у православному питанні. Загалом, атмосфера загострювалася по обидва боки. Цікаво, до речі, що це інтерв’ю було опубліковане також на сайті Релігійної інформаційної служби України, але рука редактора рішуче позакреслювала в ньому відверті випади проти православ’я.
На заклик Московської патріархії намісники помісних церков відгукнулися з винятковою готовністю — дружно затаврували католицький прозелітизм й ідею «уніатського патріархату». Найрадикальніші об’єднали «два в одному», назвавши саме існування УГКЦ неприпустимим фактом прозелітизму. Думка Патріарха Константинопольського — через низку причин найцікавіша для українців — така: уніатство «є лише неприйнятним між християн методом прозелітизму й викрадення віруючих у Православної Церкви з підпорядкуванням їхньої Церкви Римсько-Католицькій». У листі Патріарха Єрусалимського Ватикану, заради уникнення конфронтації з православним світом, пропонується не лише не надавати патріархального статусу УГКЦ, а й узагалі «розв’язати проблему уніатів». Це як «взяти та відмінити»?
Загалом, «холоди» ватиканському емісарові в Москві були забезпечені. І вже те, що йому вдалося зустрітися з Патріархом Московським і всея Русі Алексієм ІІ, можна було б вважати перемогою. Попри те, що, крім вельми загальних запевнень про готовність до міжцерковного діалогу, він отримав список дуже конкретних претензій РПЦ до апостольської столиці. Незважаючи на помічену всіма спостерігачами відсутність полум’яного борця за права католиків Росії архієпископа Тадеуша Кондрусевича (у своїх інтерв’ю кардинал Каспер наполягав на тому, що «це нічого не значить» і що «архієпископ був у курсі»). Усупереч тому, що візит у Росію, про який мріє Папа Римський, був визнаний «на даному етапі неможливим». Нарешті, попри готовність відмовитися від «патріархальної» ідеї УГКЦ.
Московська патріархія може вважати, що одержала сатисфакцію за візит понтифіка в Україну. Але вкотре виникло відчуття: «тут щось не так». Кожен по-своєму це почуття продемонстрував — українські католики вкотре затаврували «імперську ідею РПЦ», представники Римської курії спробували раціонально проаналізувати «точки розбіжностей». Сам кардинал Каспер, приміром, бачить корінь зла в розбіжності канонічних норм: у православних є поняття «канонічна територія», а в католиків немає. Причому, відповідно до «Основ соціальної концепції РПЦ», «канонічна територія» помісної церкви збігається з політичними кордонами й поширюється на носіїв певної національної традиції. А отже, «прозелітизм» неминучий — якщо всі довкола «православні» за правом народження, то твоя проповідницька діяльність серед них — це спроба навернути навернених.
Усе це, судячи з виступів кардинала Вальтера Каспера, чудово розуміють у Ватикані — і вважають, що протиріччя можна зняти під час конструктивного діалогу. Проте, зважаючи на все, не враховують ще дечого. Що справа не лише в «інерції», «традиційності» поглядів і неподіленому майні. Що річ іще в своєрідній «народності» православ’я, яку не до кінця розуміють на Заході (і це зайвий раз, до речі, продемонструвало інтерв’ю Тафта). І рішучому слов’янофільстві, яке й міститься в самому понятті «православ’я» і, фактично, підміняє його, перетворюючи відхід від православ’я на зрадництво ідеї, традиції, системи цінностей, великих предків, історичної пам’яті — загалом, Батьківщини. А ще в тому, що поки індивідуалісти-католики копаються в індивідуальних же правах на релігійний вибір, ми, православні, мислимо глобально — категоріями народу, нації і глобальних же визначень. Таких, як «канонічна територія», де твій особистий конфесійний вибір мало що значить — якщо ти народився українцем, отже, народився парафіянином УПЦ, нехай навіть вічно «потенційним». Досить зручна політика — у такій ситуації душпастирською діяльністю особливо перейматися не треба. Ясна річ, ситуація «церковного ринку», генерованого присутністю різноманітних «прибульців» і «розкольників», не може сподобатися господареві «канонічної території», котрий не звик і не бажає звикати до конкуренції в боротьбі за душі.
Каменем спотикання в діалозі між Ватиканом і Москвою залишається проблема «уніатів», котрі в даний момент опинилися на канонічній території УПЦ/РПЦ і, отже, «православних за правом народження». Звісно, для певної частини російського кліру «уніатське питання» — просто привід відмовитися від діалогу, якого вони насправді не хочуть. Але взагалі-то не настільки «закостеніла» в своїй антикатолицькій політиці Московська патріархія, як її іноді намагаються намалювати наші церковні ідеологи з протиборчих таборів. Клірики РПЦ, за всієї своєї надії на державну підтримку, не можуть не розуміти, що католицька проблема не зникне сама по собі, але нагнітатиметься дедалі більше — якщо й не в самій Росії, то в Україні вже точно. Тобто знаходити спільну мову з Ватиканом доведеться. А за «уніатського питання» останні років п’ятдесят їм доводилося зіштовхуватися досить часто. І поки що рахунок — однозначно на користь РПЦ. Навіть якщо врахувати таку значну перемогу католиків, як легалізація УГКЦ.
Нині ж занепокоєння Москви викликає намір УГКЦ здобути статус патріархату. «Я не розумію, чому в православних патріархів така реакція на наше рішення. Їхні аргументи непереконливі. А для нас статус патріархату — це не самоціль. Це інструмент», — так прокоментував ситуацію кардинал Любомир Гузар. Може, це й не подобається Московській патріархії — адже останнім часом греко-католицькі архієреї ведуть діалог з українськими «розкольниками», оголошують себе «київською» і всеукраїнською церквою. І якщо ще з греко-католиками як провінційним явищем українсько-європейського прикордоння ще могла б примиритися Московська патріархія, то з нинішніми претензіями — ніяк. Їм тут ще католицького патріархату бракувало...
Між іншим, апостольській столиці активність греко-католиків у цьому намірі також скоріше за все заважала. Досить пригадати, скільки неприємностей для церковної дипломатії Ватикану було пов’язано з діяльністю автора ідеї патріархату кардинала Йосипа Сліпого. Нелегко, напевно, довелося Папі Римському, затиснутому між обуреним патріархом Московським, із котрим якраз зазоріло потепління у стосунках, і кардиналом Сліпим, котрий має харизму мученика за віру й котрий проголосив себе Патріархом на Синоді єпископів УГКЦ у вигнанні. Пристрасті тоді досягли такого величезної напруги, що деякі біляцерковні видання почали говорити про розкол, і кардиналу Сліпому довелося виступити в пресі зі спростуванням чуток про це. але не з відмовою від статусу патріархату. Згадана ідея посіла центральне місце й у його заповіті.
Після легалізації в УГКЦ невдовзі заговорили і про статус патріархату. І якщо спочатку це здавалося мрією радикалів, то вже до візиту Папи Римського в Україну навіть цілком помірні спостерігачі говорили про можливе проголошення патріархату УГКЦ під час візиту. Проте цього не сталося, і 2002 року Патріарший Собор УГКЦ звернувся з листом до понтифіка визнати статус патріархату за цією церквою. Із проханням про сприяння до державної влади звернулися і єпископи УГКЦ. Здавалося б, чому ні? Адже більшість католицьких церков східного обряду мають такий статус. Це логічний шлях розвитку для східних церков, котрі досягли певного рівня зростання і інституалізації. Крім того, УГКЦ — не просто найчисленніша серед католицьких церков східного обряду, а й у багато разів переважає їх за кількістю вірних. Проте не судилося... Більше того, греко-католики, жителі Росії, відповідно до договорів між кардиналом Вальтером Каспером і представниками Московського патріархату нині не матимуть власних ієрархічних структур — опіку над ними візьме на себе католицька церква латинського обряду. Що ж, принаймні на території Росії греко-католиків фактично скасували. Чим не привід поговорити про «потепління відносин» між Ватиканом і Москвою?
Заради справедливості варто сказати ще ось про що: питання про необхідність патріархального статусу не одержало однозначних оцінок усередині самої УГКЦ. Найобережніші представники церкви не занадто голосно (аби не нервувати «третій сектор») висловлюють побоювання, пов’язані з проникненням у церкву «національно-самостійницьких» тенденцій і з невмінням утримувати тонку грань між східним принципом помісності й католицьким розуміння вселенськості. Самостійництво в усім — і не в останню чергу в церковному питанні — характерна риса молодих національних держав. Тим паче ототожнення «національного» й «церковного» притаманне населенню Західної України. Але чи так це добре для церкви?
Можливо, про щось таке здогадуються і в апостольській столиці. Там не особливо прагнуть визнавати за УГКЦ статус патріархату. І не варто думати, що в усьому винна Москва та її небажання миритися з цією ідеєю. Войовничу позицію, звісно, буде використано як обгрунтування відмови «загострювати ситуацію». Але чи не занадто легко Римська курія кожного разу погоджується з аргументами «протилежної сторони»? Певне, не лише в УГКЦ, а й у самому Ватикані немає єдності думок із «українського питання». І якщо завтра УГКЦ, наслідуючи рекомендації професора Тафта, оголосить себе патріархатом, Римська курія, скоріш за все, не продемонструє готовності реагувати швидко й однозначно. Отож, коли Московська патріархія заявляє, що українські уніати — це її ексклюзивна проблема, вона трохи гарячкує.
Отже, зважаючи на все, патріархату не буде — Ватикан навряд чи захоче ризикувати «потеплінням» у діалозі з православними. А трохи потіснити греко-католицькі претензії — це вже відпрацьований жест. Але багатьох спостерігачів у цій історії обурило навіть не це (рішення, зрештою, ще не ухвалено), обурило те, що «українське питання» знову вирішувалося в Москві. Тобто тут ми й повертаємося до свого нелегкого становища «мосту». Україна вкотре виявляється «місцем компромісу» для «високих договірних сторін», які зібралися десь далеко. А що тут дивуватися — хто ж стане вирішувати важливі політичні питання, стоячи безпосередньо на мосту?
І не слід намагатися перевести питання «прийняти чи не прийняти діалог із католиками» в питання «прийняти чи не прийняти Європу», дотримуватися «західного чи східного вектора», як це робили чимало з нас перед візитом Папи Римського в Україну. Проти Європи як такої вже ніхто нічого не має — навіть РПЦ. Тут не люблять не Європу — тут кивають на секуляризм, споживацьку ідеологію і ліберальні цінності, що в Європі вкоренилися. Усе інше нам у Європі подобається — рівень життя, примат прав людини, архітектура і чемні копи. І відсутність цезарепапізму більшості з нас подобається. Проти такої Європи ніхто нічого не має. Ось тільки чи можлива європейська доктрина прав людини без лібералізму, чи не веде подолання цезарепапізму прямісінько до секуляризації і чи можна забезпечувати такий рівень життя без споживацької ідеології? Наші церковні ідеологи відрізняються одне від одного лише тим, як вони відповідають на кожне з цих запитань: від рішучого «ні» РПЦ до ухильного «так» греко-католиків.
І погано, що та секуляризація, якої так бояться всі без винятку церковники всіх без винятку конфесій, уже давно відбулася не лише на Заході, але й у нас, та в Росії. Причому наша секуляризація куди серйозніша, ніж на «церковно відмираючому» Заході. Там, принаймні, зуміли відмовитися від безлічі ідеологічних ілюзій і подивитися на секуляризацію як історичний шанс для церкви очиститися від усього наносного й споконвіку церкві не притаманного. А в нас, маючи переважну більшість неоцерковлених віруючих, так званих «стихійних християн», продовжують носитися з «історичною місією православ’я», «роллю церкви в консолідації нації» та іншими ідеологемами, які до релігії як такої жодного стосунку не мають. Наш варіант секуляризації не менш жорсткий, ніж на Заході, — там стався різкий розрив між церквою і державою, а в нас при тому, що між церквою і державою розрив існує лише де-юре, стався глибокий розрив між церквою і віруючими. Нині вже не так важливо, чи винна в цьому атеїстична пропаганда СРСР або щось іще, — важливо, що цей розрив не зменшується, що церква очікує, «коли до неї самі прийдуть», і тим часом відганяє конкурентів, котрі так і силкуються увірвати собі бодай якусь дещицю «потенційних».
* * *
Кардинал Вальтер Каспер, їдучи з Москви, де йому свого часу було обіцяно «вічну мерзлоту», сказав: «Це ще не весна. Але вже потепління». Цікаво, чи не означає це, що холодний фронт перемістився в бік Києва?