По вівторках у Моринцях ярмарок...
Власне, життя села нічим не відрізняється від життя сотень інших сіл України. При цьому одна виняткова обставина, пов’язана з його історією, змушує розглядати життя в Моринцях ніби через збільшувальне скло. Тут ми спробуємо не зловживати ім’ям поета, а поглянемо на Моринці як на феноменальне середовище проживання кількох сотень наших сучасників, які живуть у промінні слави свого земляка.
Люди і ювілеї
Моринці віддалені від магістральних трас. Ніби сховалися, закрилися від випадкових поглядів серед мальовничих лісистих пагорбів і полів на межі чотирьох районів Черкащини — Звенигородського, Городищенського, Корсунь-Шевченківського, Лисянського. Але охочий добереться сюди без труднощів. Два автобусні рейси пов’язують село з Києвом, чотири — з Черкасами. З Черкас перший автобус вирушає о сьомій ранку, три години дороги — й ось вони, Моринці.
По вівторках тут ярмарок. Я приїхав у вівторок. Ярмарок розкинувся на майданчику поруч із кладовищем; торгують із розкритих багажників легковиків та «з рук», точніше — «з ніг». У когось картопля на посадку, у когось цибуля, ось макуха й саджанці, там яйця, тут китайські батарейки і спортивні штани. Тут усе без кінематографічного рум’янцю; на селянських обличчях якась неперебутня втома. До обіду майданчик спорожніє, а вітерець ворушитиме самотній пластиковий стакан.
Традиційно про Моринці держава згадує у зв’язку зі значними ювілейними датами — 125-, 150-, 175-річчям поета. Від ювілею
1939 р. до наших днів благополучно дожили — вибудувано грунтовно і з повагою до людей двоповерхову школу й лікарняний комплекс. Тоді ж побудовано й магазини: архітектура — ніби мимовільний спогад про давні кам’яні тереми. Але нині «тереми» перебувають у настільки жалюгідному стані, що коли сказати про густу засохлу траву, яка пробила сходи ганків, то легко уявити і замкнені облуплені двері, і тріщини у склі вітрин.
У зв’язку з ювілеєм 1964 р. в Моринцях було споруджено великий торгово-культурний комплекс — цілу вулицю двоповерхових будівель: Будинок культури з бібліотекою і залом на 550 місць, адміністративний будинок, універмаг, продмаги, кафе, їдальню, пошту, телеграф, комбінат побутового обслуговування, житлові будинки для спеціалістів, дитячий садок, котельну... Все це було споруджено хоч і без орієнтування на традиції народної творчості, але добротно і, зрозуміло, відповідно до ідеї стирання межі між містом та селом. Однотипність архітектурного стилю «смт» було підкреслено обличкуванням усіх фасадів однаковою — зеленуватого відтінку — керамічною плиткою. 1970 р. Моринці в числі 25 сіл СРСР нагороджувалися за цей комплекс із формулюванням «за кращу забудову і благоустрій». Слід сказати, що нині ця вулиця справляє прикре враження. Ніби землетрусом її струснуло, після чого пройшлися мародери, вирізаючи метал на утиль, обдираючи, де можна, плитку зі стін... Перші ознаки життя тут я виявив у їдальні без вивіски. Обшарпана підлога, пластмасові, увігнуті столи з кривими ніжками, буфетна стійка з каскадом пляшок; за одним столом троє чоловіків випивають, пиріжками закушують, ще троє похмуро нудяться біля стійки — буфетниця відійшла, хліб ріже; це 10 ранку. О першій годині дня, коли я ще раз сюди зазирнув, в асортименті, крім різноманітних спиртних напоїв, залишалися чай і хліб. Відвідувачів не було. Поки заварювався чай, запитав, кивнувши на прожектори установки світломузики, чи відзначають тут весілля.
— Та ні, тепер частіше поминки, — відповіла буфетниця. — Багато людей помирає. А колись тут усі обідали, з Америки, з усього світу...
Ну так, і я чудово пам’ятаю святкове пожвавлення... Тоді, до 175-річного ювілею, над косогором, звідки відкриваються далі і де народився поет, побудували дві білі хатки, обгородивши їх поетичним плотом. Неподалік музею невдовзі почали будувати нову школу на 1000 учнів — із басейном, зимовим садом, тиром; будівництво розкинулося на кількох гектарах...
Де ж нова школа? На жаль, будівництво давно занедбане. Будівельники встигли звести стіни на два поверхи, а дах — ні: радянська влада скінчилася. За десяток років сніг і дощі перетворили будівлю на руїни. Здалеку ця масштабна конфігурація з червоної цегли скидається на криваву виразку. Тут би знімати кіно про війну, а в місячні ночі — фільми жахів, можна навіть проводити військово-спортивні ігри для екстремалів. Але жити на тлі цих руїн — кожен психолог скаже — шкідливо. Колись архітектор-казкар Ф.Хундертвассер (Європа назвала його «генієм архітектури майбутнього») говорив про «візуальне забруднення». Йшлося про однотипні понурі будівлі, що спотворюють на підсвідомому рівні душі. Занедбана будівля в Моринцях — такий «візуальний отруйник».
Мабуть, 2014 р. Моринці знову будуть охоплені державною увагою і, як наслідок, будівельним бумом. Про те, що і як побудують і відремонтують до 200-річного ювілею поета, можна й потрібно говорити вже тепер. Проглядаються дві можливі концепції архітектурно-стильового відновлення села. З урахуванням того, що вже в березні 2004 р. поруч із музеєм розпочато будівництво адміністративно-виставкового павільйону (мені пояснили: «у західноукраїнському стилі, на гроші Ющенка, і бригада його звідти»), то, можливо, в архітектурі Моринців-2014 активно прозиратимуть галицькі мотиви. Але можливо, що Моринці-2014 будуть упоряджені за комплексним проектом з урахуванням архітектурних традицій усіх регіонів України і, може, навіть зацікавлених позамежних територій. Існує й третій варіант, але про нього поки що помовчимо.
Візитна картка
Влада в Моринцях недавно змінилася: із місяць тому головою сільради обрали Григорія Лейбенка, людину, судячи з усього, совісну й грунтовну. Він тутешній, як і директор агрофірми «Кобзар» Ігор Романенко (агрофірма створена на базі колгоспу «Батькiвщина Шевченка».) Обидва вони говорять про проблеми села як про особисті. Ось коротенько їхня узагальнена розповідь.
«Перша проблема — вигляд кількох споруд у центрі, побудованих до ювілею 1964 р. Всі бачать, у якому вони непристойному стані. Хоч ми й жителі села, але не господарі цих споруд. Вони перебувають на балансі районного споживчого товариства, правління якого — у Звенигородці. На даний час ця організація, мабуть, вичерпала свої можливості, тому у них тут стоять пусткою великі площі, будівлі не ремонтуються, все розвалюється і розкрадається.
Друге питання, якого ми теж самостійно вирішити не в змозі, — газифікація села. У нашому районному центрі і в багатьох селах навколо є газ. Лінію газу високого тиску дотягнули до Будищ, які, як Моринці й Шевченкове, входять до заповідника «Батьківщина Т.Шевченка». Газифікація має проводитися відразу в трьох наших селах. Уже багато років існує будівельний проект, був навіть документ про газифікацію, підписаний Президентом Л.Кучмою. Але досі нічого не зроблено. Гілку від Будищ — 15 км — прокласти самостійно ми не зможемо. Але частину коштів, звісно, у будівництво внесемо.
Третє питання, дуже важливе. Це сором наш — нова школа. У будівництво вкладено величезні гроші. Але за роки, доки будова стояла просто неба, конструкції стали непридатними. Спеціалісти вирішили їх розібрати. Селу не під силу провести демонтажні роботи...
Не знято в селі з порядку денного питання доріг. У центрі, звісно, асфальт, а трохи вбік — як дощ — і «швидка» не проїде, — у нас суглинки. Такі наші біди... Кожен, хто приїжджає — а приїжджають великі начальники, — обіцяє допомогти. Але, як мовиться, віз і нині там. Хотілося б, щоб до вирішення цих питань держава все-рйоз підключилася, адже у села особливий статус. Моринці — візитна картка України...»
Моринці: учора, сьогодні... завжди?
1866 р., через п’ять років після скасування кріпосного права, у Моринцях мешкали 2507 чоловік, 1900 р. — 4056... Ще недавно чисельність населення перевищувала три тисячі. За переписом 2001 р., у Моринцях жили 2103 чоловіки. Торік у сільраді зареєстровано народження 11 дітей. А смертей — 57. Населення села за рік зменшилося на 46 чоловік. За списком. Але ті, хто виїхав за кордон, а таких насправді чимало, звісно ж, у списку. Мабуть, для повноти картини тут доречно сказати, що населення Черкащини за минулий рік «за списком» зменшилося на 13,8 тисячі чоловік, а України — на 350 тисяч.
У Моринцях 1939 року було 650 школярів, нині — 289. В
11-му класі — 27 учнів, у першому — 16. Така кількість випускників (у кращому разі) буде 2014 р.
«Село вимирає на очах, і нікому до цього немає діла, — каже головний лікар дільничної лікарні Василь Зарубайко. — Вже нинішнього року в нас померли 16 осіб. Тижня не минає без похорон. А народилися троє. Колись у нас був свій пологовий будинок, хірургічне відділення, працював рентгенкабінет... Усе це в минулому. 2003 року на харчування хворого на добу в нас відпускалося 82 коп., на медикаменти — 1 грн. За такої ситуації весь тягар витрат на лікування лягає на хворих. А пенсії у людей — 90 грн. Люди просять виписувати ліки якомога дешевші. До чого ми дожили? Навіщо тоді наука, навіщо курси підвищення кваліфікації лікарів? У лікарні проблема з кадрами. Нині бракує чотирьох медсестер: зарплата низька, немає пільг, ніхто не затримується. Люди виїжджають. Колись у нас у селі потужно працював харчокомбінат, багато випікали хліба, рибу коптили, робили ковбасу й солодку воду. Тепер немає роботи, люди роз’їжджаються. І це молоді люди».
З лікарем погоджується завідувачка Будинку культури Оксана Хромова: «Молоді в селі дуже мало. Інколи доводиться скасовувати танці, прийдуть десять осіб...» Завідуюча бібліотекою Галина Писанка каже, що сільрада давно не має можливості закуповувати нові книги. Вона показує тоненький стосик насланих благодійно. У самому низу брошурка в блакитних, кольору погляду Альхена, палітурках — Конституція.
* * *
Хтось вигукне, мовляв, конкретно — які в автора конструктивні пропозиції для підтримання оптимізму? Відповім чесно, що оптимізм у наших умовах правильніше називати ейфорією, а це ознака серйозного захворювання. Нині потрібно говорити про комплекс заходів для виживання народу, поки для цього є історичний час, а не обговорювати — умовно кажучи — конфігурацію шалених святкових салютів на честь прийдешніх ювілеїв, які гріють душу.
* * *
Через два тижні після кореспондента «ДТ» у Моринцях побували Президент і прем’єр-міністр. Жителі села вкотре розповіли високим гостям із Києва про свої біди. Влада вкотре пообіцяла допомогти. Люди, можливо, укотре повірили. Життя триває.