Пам’ятник святому
рівноапостольному Андрію Первозванному в Запоріжжі |
Оптимісти схильні вважати, що хороше довше пам’ятається. Песимісти цього начебто не заперечують, зазначаючи лише: погане частіше пригадується. Обидва твердження мають безпосередній стосунок як до збережених, так і створюваних предметів культури, якими є пам’ятники. Бодай із тієї причини, що в понять «пам’ять» і «пам’ятник» спільний корінь.
Пам’ятників на Запоріжжі нібито не так вже й мало. Їх понад 7,7 тис. Це, втім, становить менше 1/16 частини в масштабах України. Переважна більшість із них (близько 6 тисяч) — пам’ятники археології. Інші — пам’ятники архітектури, меморіальні дошки та інші зразки скульптурної творчості, котрі на рівні побутового сприйняття і прийнято вважати пам’ятниками. Погодьтеся, не так уже й багато. До того ж, коли врахувати думку знаючих людей, пам’ятників, які є творами мистецтва, у Запоріжжя взагалі лише три: Леніну — біля Дніпрогесу, Кірову — біля БК алюмінієвого комбінату та Глінці — біля філармонії. Що стосується інших, то в спадщину від радянських часів одних тільки пам’ятників вождю світового пролетаріату області дісталося майже 250. Про їхні художні достоїнства можна судити з того, що на початку 90-х влада вважала за доцільне залишити на обліку лише 30 статуй Ілліча. Долю інших запропонували вирішувати їхнім власникам. Відтоді демонтовано приблизно 50 монументів, а інші, як і раніше, прикрашають міста й села, продовжуючи формувати відповідний художній смак.
Здавалося б, із здобуттям Україною незалежності панування тоталітарних догм мало канути в Лету. У тому числі й у монументальному зодчестві, зразків якого в регіоні стає дедалі більше. Намітилася навіть певна негласна змагальність між обласною та міською владою в частині відкриття пам’ятників. У цьому змаганні немає нічого поганого, якби часом йому не були притаманні елементи політичної кон’юнктури.
Один із показових прикладів — підняття в жовтні 1999 р. із дна Дніпра козацької чайки, унікального пам’ятника кораблебудування XVIII століття. Процедура піднімання пройшла успішно, проте, усупереч очікуванням, президент України, перебуваючи цього дня з візитом у Запоріжжі, не взяв у ній участі. Завдяки старанням місцевих чиновників глава держави в цей час відкривав пам’ятний знак, чия історична й художня цінність, безумовно, не витримує жодного порівняння з неоціненною реліквією, гідною статусу державного символу.
Щось схоже сталося й у жовтні нинішнього року, коли під час святкування Дня міста відкривали пам’ятник князю Святославу. І хоча в урочистій церемонії брав участь голова Верховної Ради, глава області та його заступники з невідомих причин розцінили свою присутність необов’язковою.
Утім, такі недоладності не такі вже й важливі порівняно з тим, що в поспіху, спричиненому чиновницьким бажанням вирізнитися чи здивувати, Запоріжжя обзаводиться пам’ятниками, чия культурна цінність, як і раніше, м’яко кажучи, сумнівна.
Припустімо, фахівці вправі сперечатися про якість лиття й успішність втілення образу Андрія Первозванного у відносно недавно встановленому пам’ятнику. Але хоч почасти освіченому перехожому абсолютно невтямки, із якого доброго дива скульптор зобразив апостола з Біблією в лівій руці? Добре ще, що не з мобільним телефоном...
Не менший подив викликає й відкритий близько місяця тому меморіал у селі Чапаївка Токмацького району. Він споруджений на місці кровопролитного штурму фашистського рубежу оборони «Вотан» 1943 року. Скільки червоноармійців загинуло в тих боях, напевно не знає ніхто. Історики лише схильні припускати, що лік іде на багато десятків тисяч полеглих, чиї останки досі достойно не поховані. І лише через шість десятиліть місцеві пошукові загони зайнялися цією шляхетною справою. У нинішньому сезоні пошуковці підняли з тимчасових поховань у Чапаївці останки 472 червоноармійців. Оскільки це перепоховання одне з найбільших на території СНД, обласна влада вирішила спорудити меморіал. Біля вершини пагорба встановили в два ряди 50 гранітних хрестів, за якими — братська могила. На наступному майданчику — кам’яна брила з написом у два рядки на тлі імпровізованого бруствера: «Не будіть, їх помирила земля. Загиблим
у 1943 р.». І вінчає композицію величезний католицький хрест із дерева.
А тепер спробуймо знайти відповіді на кілька цілком закономірних запитань. Для початку не зайве з’ясувати, а на честь кого ж споруджено меморіал на місці позицій, що їх займали солдати вермахту? На честь загиблих червоноармійців? Тоді який сенс у написі «їх помирила земля»? Чому гранітних хрестів півсотні, а імена загиблих викарбовано лише на чотирьох? І чому хрести встановлено не на могилах, як це узвичаєно, а біля них? І з яких міркувань на вершині пагорба водрузили саме католицький хрест? Невже серед загиблих не було православних, мусульман, іудеїв, протестантів, а то й узагалі атеїстів?
Меморіал у Чапаївці так би й залишився фактично пам’ятником солдатам рейху, якби не обурення місцевих жителів. Аргументи про те, що художнє рішення меморіалу є втіленням європейського стилю, їх не лише не переконали, а й не були ними сприйняті. Тоді влада пішла на поступку, погодившись із бажанням громади доповнити меморіал пам’ятником за власні кошти. Правда, стела з чорного мармуру явно не вписується в композиційне рішення комплексу, зате вигравірувані на камені постать червоноармійця і напис «Ми пам’ятаєм про вас» засвідчують те, що в цій землі поховані її захисники, а не загарбники...
Роден, чи то Мікеланджело секрет створення скульптури пояснив гранично просто: «Я беру брилу мармуру й відсікаю від неї все зайве». Можливо, нинішні скульптори так само, як і їхні замовники, знайомі з цим висловом, та тільки, схоже, засвоїли його з точністю до навпаки. Чи не тому практично кожен новий пам’ятник так чи інак суперечить елементарним нормам архітектури й монументального мистецтва? І він уже від самого початку не може стати культурним надбанням.
Це цілком можна сказати і про споруджений кілька років тому навпроти міськвиконкому фонтан, увінчаний годинником. На цьому місці планували встановити пам’ятник Шевченку, проте міська влада вирішила по-своєму. Хоча не зайве було б прислухатися до думки професіоналів. Ті вже напевно пояснили б, що встановлювати годинник навпроти входу до офіційної установи в світі не прийнято, оскільки він символізує мінливість, а вода, яка тече, цей образ ще більш посилює. І встановлювати на тротуарі кам’яні кулі, скріплені ланцюгами, також не варто було б. Куля — символ влади, держави, а ланцюг — рабства. Який художній образ вийшов у результаті, гадаю, здогадатися нескладно.
Крім естетичних властивостей, пам’ятники відбивають ідеали й цінності часу, в якому їх створено. Але ще вони й невід’ємна частина пропаганди. А пропаганда, за небезпідставним зауваженням когось із розумних людей, — монолог, який шукає не відповідь, а відлуння. У Запоріжжі ці відзвуки, на жаль, часто не характеризуються благозвучністю. Час від часу надбанням громадськості стають факти варварського ставлення до пам’ятників. Ось лише невелика частина з переліку сумних прикладів. У Оріхові зруйновано пам’ятник жертвам фашизму. У Мелітополі зруйновано пам’ятник Горькому. У Веселому й у Запоріжжі висаджено в повітря та зруйновано пам’ятники Леніну. Численні випадки крадіжок або пошкодження меморіальних дощок уже стали звичним явищем, як, утім, і постійні пожежі на острові Хортиця.
Так, щоразу влада обурюється витівками вандалів, на жаль, не замислюючись над тим, що часом і дії офіційних осіб є далеко не еталоном чесноти. І найсумніше те, що з упертістю, гідною кращого застосування, усе це подається як зразки благоустрою й культурного розвитку. Таких, приміром, як споруджений в обласному центрі пам’ятник чи то запорізькій металургії, чи то металургам. Іще до відкриття цей багнет із шматків різних металів у народі назвали «голкою» — з натяком на те, що він знаходиться поблизу однієї з найбільших у місті точок наркоторгівлі. І цей «пам’ятник» кричуще дисонує з архітектурним обличчям цілісного комплексу, іменованого Соцмістом. Того самого, який здобував захоплені оцінки на Всесвітніх виставках архітектури в Парижі та Нью-Йорку, є пам’ятником зодчества та, ясна річ, вимагає до себе дбайливого ставлення, що геть-чисто виключає безграмотне втручання.
Проте «голка» продовжує височіти в центрі міста, спонукаючи до розмноження зразків монументальної біжутерії, котрі позиціонуються як твори мистецтва. А в результаті картина складається за Станіславом Єжи Лецом: «Одні кажуть: «На рівні», інші кажуть: «На дні». Що ж, і ті й інші мають рацію — за такого мілководдя»...