Підтримка відомим грузинським бізнесменом-опозиціонером Патаркацишвілі ідеї переходу до конституційної монархії (раніше висловленої патріархом усія Грузії Ілієм ІІ), а також виступи лівих каталонців і басків проти іспанської монархії привернули певну увагу до питання місця монархічної влади в сучасному світі. На жаль, як свідчать хоча б коментарі президента Л.Кравчука на шоу Савика Шустера, часто в нас навіть політики плутають владу монархічну і деспотичну. (Можливо, внаслідок психологічного тиску досвіду російського самодержавства). Тим часом це зовсім не одне й те ж саме, про що свідчить, скажімо, історія минулого століття, багата на деспотів-людожерів, так би мовити, демократичного й республіканського походження: Леніна, Сталіна, Гітлера, Мао, Дювальє, Стреснера, Пол Пота… Дехто з них успішно перейшов і в нове тисячоліття.
Що стосується безпосередньо монархічної ідеї, то вона продовжує існувати переважно на периферії політичного життя (як тепер модно писати, «на маргінесі»), втім, до неї періодично звертаються (на практиці — шляхом реставрації або в теорії — згадуючи славні історичні досягнення вітчизняних монархів) у різних країнах, особливо тоді, коли необхідно протистояти дезінтеграції та розпаду держави. І це, попри загальну думку про «списання» монархії в архів історії, свідчить, що останнє слово в суперечці ще не прозвучало. Думаю, читачі, які звикли сприймати за абсолютну істину слова відомого французького політика Т’єра, що, мовляв, конституційний монарх «царствує, але не править», були б трохи здивовані, дізнавшись, що англійська королева (права якої найчастіше характеризують цією формулою) має повне конституційне (хоч у Великій Британії, як і в Новій Зеландії, конституція не писана, зате шанована) право не тільки слухатися «порад» своїх міністрів, а й, якщо таким буде її рішення, не погодитися з ними, що веде… до відставки уряду. Британський монарх призначає прем’єр-міністром не автоматично лідера партії, котра набрала більшість у парламентських виборах. Виходячи з політичної доцільності, найчастіше саме так і робить. Але коли жодна партія не має більшості («розколотий» парламент — hung parliament), монарх може відійти від традиції призначення прем’єром лідера найбільшої парламентської фракції, якщо вирішить, що переможець виборчих перегонів не зможе забезпечити політичну стабільність та економічний розвиток. Так, у 1974 році королева доручила формування уряду лідерові «другого номера» перегонів Едварду Хіту, а коли він не зміг забезпечити його затвердження у парламенті, знову-таки — зупинила свій вибір на представникові лейбористської меншості Гарольді Вільсоні.
До речі, монарх може зупинити свій вибір і не на партійному лідері парламентської більшості, як це було з Ллойд Джорджем у 1916-му та Вінстоном Черчіллем у 1940 роках. Цей перелік прерогативних прав можна продовжити, але суть у тому, що монарх користується ними у виключних випадках, виконуючи свої функції гаранта конституції та охоронця національних інтересів. Доки республіканська машина працює нормально, про цей «запобіжник» не згадують. Але він є, і в цьому причина існування сучасних монархій. У цьому їх ефективність, про що добре пам’ятають в Іспанії, яку саме відповідні кроки короля Хуана-Карлоса вберегли від нової диктатури. Якщо хочете, монарх усе ще залишається «батьком свого народу». Але народу вже «дорослого». Як і в будь-якій родині, такими дітьми, які і розуміють краще за батьків, і заробляють більше, особливо не покеруєш. Але в скрутній ситуації діти все одно потребуватимуть і мудрого слова, і захисту.
Монархічний порядок суспільного устрою, як і ідея сімейного устрою, походить від ролі єдиного батька-захисника, який є земним аналогом ролі Бога-Отця щодо всього людства. Вольтер свого часу казав, що найкраща форма правління — це абсолютна монархія, коли державою править мудрий, досвідчений, лагідний монарх. Проблема лише в тому, що знайти такого монарха дуже важко. Тому з часом суспільство винайшло шляхи врівноваження монаршої влади з метою запобігання неадекватним діям некомпетентних правителів: Велика Хартія вільностей, палата лордів, парламент, конституція. Але це не скасувало основоположної функції монарха як головного арбітра нації (цей зв`язок із нацією, а не з територією дуже влучно відбитий у титулах «король французів», «король бельгійців», «король еллінів»), як її символу, авторитета, що здатний вийти на політичну сцену в найкритичніші моменти, аби об`єднати суспільство перед серйозною зовнішньою чи внутрішньою загрозою. Інакше кажучи (словами французького суспільного діяча кінця ХІХ—початку ХХ ст. Шарля Мораса): «Щоб жила Франція, хай живе король!»
Стабілізуючий чинник монархічної влади — її походження від Бога. Це робить її неприйнятною для атеїстичного суспільства. Власне, з богоборства часів французьких енциклопедистів та утопістів і почався шалений наступ на монархію як соціальний інститут. Людина, котру переконали, що вона рівна Богові або що Бога немає, логічно переставала потребувати «батьківської опіки» помазаника Божого. Але в тому й полягає різниця між владою від Бога і владою від людей, що перша не може заперечуватися людьми, а друга, навпаки, ніколи не може бути прийнята всім суспільством: люди мають різні точки зору з усіх питань, тому опозиція існуватиме завжди. Причому опозиція непримиренна. Така, яка не сприймає саму цю владу. Настільки не сприймає, що врешті-решт зі зброєю в руках намагається її скинути. А чому б ні: якщо влада не від Бога, а від людей, то людям і вирішувати, хто буде при владі. І якщо, на думку одних (чисельніших), влада повинна належати тим, за кого проголосують більше людей, то на думку інших (багатших) — тим, хто може більше заплатити, а на думку третіх (сильніших) — тим, хто зможе її захопити. Таким чином, відкривається прямий шлях до братовбивчих громадянських воєн, яких нікому припинити, бо ніхто не є авторитетом для всіх. Новітня історія дає яскравий (уже згаданий вище) приклад примирення суспільства, яке відбулося завдяки королю Хуану Карлосу І в післяфранкістській Іспанії. На жаль, чомусь відмовилися від використання «монархічних ліків» для стабілізації ситуації в Афганістані, куди вже був готовий повернутися король Захір Шах. Як засвідчив досвід іншої азійської країни, вкрай комунізованої «червоними кхмерами» Камбоджі, повернення, навіть на нетривалий час, короля Сіанука дозволило «зняти напругу» і поступово перейти до нормалізації ситуації в країні.
Взагалі, якщо ми, не заглиблюючись в історію (що дало б нам ще більше прикладів), подивимося на зміни на політичній мапі останніх десятиліть, то зможемо зауважити, що в жодній із країн, у яких було скасовано монархічну форму правління, це не призвело до однозначно позитивних результатів. Іран, Камбоджа, Афганістан, Ефіопія… Інформація про критичну ситуацію в цих країнах та навколо них роками не сходить зі шпальт газет усього світу.
Отже, періодичні прагнення до повернення монархії перш за все є реакцією на політичну нестабільність. Спробою протиставити монархію насуванню анархії. Адже люди добре пам’ятають, що розпадові, скажімо, Російської або Австро-Угорської імперій передувало повалення монархічного устрою, і просто намагаються знайти протиотруту. (Цілком логічно, що сепаратисти роблять навпаки: нападають на монархію або знаходять власного, місцевого монархічного лідера). Реставрація монархії, яка вже стільки разів відбувалася в історії людства після, здавалося б, повного знищення самої згадки про неї, не видається такою теоретично неможливою в наші часи, як це комусь може здатися. Не можна сказати, що суто «технічні» проблеми реставрування монархії легко вирішуються. Однак історія дає відповіді, мабуть, на всі питання. Найпростіше відбувається реставрація монархії в тих випадках, коли її скасували відносно недавно (за життя одного покоління), коли не до кінця зруйновано станову структуру суспільства (зберігається шляхетство або самоідентифікація його нащадків), є живі, незаперечні правонаступники престолу. Так відбулася реставрація монархії в Іспанії. Та навіть відсутність не тільки визнаного нащадка престолу, а й правлячого роду взагалі не може бути перепоною для встановлення монархічного режиму. Монархи правлять з волі Божої, а реалізується вона в діях людських. Це може бути легалізація монархічної суті фактичної влади (як це сталося з французьким першим консулом — імператором Наполеоном). Можна зробити це шляхом обрання родоначальника нових династій, як це сталося з Романовими, коли в Московії після смерті Івана ІV не залишилось прямих нащадків Рюриковичів.
Не є ця проблема нерозв’язною і в разі повної відсутності достойних претендентів на трон у державі. Можна обрати монарха з-поміж осіб королівської крові з інших держав. Наприклад, на польський трон неодноразово обиралися не тільки польські магнати, а й королі та принци інших держав — Швеції, Угорщини, Франції... Одного разу на польську корону претендував і цар московський... Та й самі московські бояри у Смутні часи спочатку запросили царювати Владислава, сина польського короля Сигізмунда III, і тільки пізніше обрали царем Михайла Романова.
Так само й не всі випадки обрання монархом чужинця були невдалими. Коли у ХІХ столітті визволена з турецької неволі Греція постала перед проблемою реставрування національної монархії, на трон було запрошено данського принца Георга, який під іменем Георгіоса І став творцем нової династії. Королівська династія Бернадотів, яка править у Швеції досі, походить від наполеонівського маршала, що його було запрошено посісти престол у Стокгольмі. Сьогодні ніхто не відчуває їхнього французького й навіть некоролівського походження. На болгарський престол після отримання незалежності від Туреччини також було обрано німців Кобургів (шляхтичів відомого, але не королівського роду). Як бачимо, в історії налічується чимало випадків «запрошення варягів».
Причому фактичне відновлення монархії не завжди є кінцевою метою новітніх роялістів: достатнім може виявитися просто використання «ідейного прапора». Ми можемо побачити несподіваний для марксистсько-мислячих спостерігачів ренесанс монархічної ідеї в країнах колишньої Югославії, в Албанії, Румунії і навіть у, здавалося б, найбільш комунізованій Болгарії. Скільки завгодно прикладів повернення до монархічної ідеї в Росії. Нещодавно лунали пропозиції переходу до спадкової монархії (султанату) в Казахстані. Тільки на перший погляд усе це видається жартом. Швидше за все, це «пробні камені». Один «влучний кидок» може викликати цілий «каменепад».
Монархія як інститут суспільної організації та державотворення пройшла іспит тисячоліттями. З часу появи людської цивілізації практично всі держави існували у формі монархій, а республіки, що виникали де-не-де, з часом підпадали під владу сильної особистості і через систему цезаризму все одно приходили до монархічної (фактично, а часто-густо — і юридичної) форми правління. Отож криза цієї форми правління, що настала у ХХ столітті, навряд чи може розглядатися як абсолютне торжество республіканізму. Останнє слово залишається за історією, і ніхто не може гарантувати, що через 100—200 років (нетривалий термін на тлі семитисячолітньої історії цивілізації) людство не згадуватиме період суцільного республіканізму як досадне непорозуміння на шляху свого розвитку.
Насамкінець хотілося б сказати кілька слів і про Україну. Дехто вважає, що в Україні взагалі немає монархічної традиції. У кожному разі, в її класичному вигляді. Але якщо ми спробуємо зробити невеличкий ретроспективний огляд, то можемо прийти до іншого, для багатьох — неочікуваного висновку. Україна майже не має традицій республіканської влади, натомість практично протягом усієї своєї історії перебувала під монархічною владою: князівська доба, Велике князівство Литовське, Річ Посполита, імперії Габсбургів та Романових… (А якою монархією de facto був СРСР!). Гетьманська влада теж не була республіканською. Влада гетьмана по суті була монархічною. (Часом, правда, гетьманів змінювали ще за їх життя, але це були виняткові випадки, приклади яких ми легко знаходимо в історії будь-якої монархії). Як володаря, тобто суверенного монарха, його трактували й іноземці. Так, гетьман обирався. Як обирався польський король чи німецький імператор. До речі, раніше так само обирали монархів і багато інших народів. А хоча б франки. Перехід від виборчої до спадкової монархії відбувався поступово. У тих-таки франків цей процес проходив у VI—VIII століттях, коли діючі монархи призначали своїх синів співволодарями або примушували підданих обирати їх королями ще за свого життя. Власне, так спробував зробити і Богдан Хмельницький. І є всі причини думати, що йому могло вдатися зробити гетьманську владу спадковою, якби її було передано не Юрію, а талановитішому й шанованішому старшому синові, котрий загинув ще за життя Богдана. Доречно згадати, що процес спадковості монархії не було завершено і в Київській державі, коли існувала недорозвинена форма спадкової монархії — спадкоємство визнавалося за родом, а не за конкретною особою. На жаль, саме це призвело до постійної ворожнечі між князями, яка стала фатальною для всієї країни.
Що стосується нашого монархічного руху, то сьогодні він здебільшого має оперетковий характер (із самозваними «великими князями Київськими» або самопризначеними «королями України», які щедро роздають титули та нагороди), але є й серйозніші прихильники, які, скажемо так, не дають згаснути «ідейному вогню», паливом для якого слугують або теоретична спадщина В.Липинського (теорія «дідичного Гетьманства» чи «трудової монархії»), або спогади про Василя Вишиваного та досвід входження до освіченої монархії Габсбургів.