Молодість відпущена сучасним українцям для самоствердження. Тим часом коли численні аналітики характеризують суспільство як кризове і пристосоване масами переважно для елементарного побутового виживання, мобільне молоде покоління створює на загальному тлі власну реальність. Будує життя по собі. Так виникає феномен особливого молодіжного егоцентризму: ранньої соціалізації й економічної самостійності. І хоча прагматизм молодих перетікає в певну ціннісну поверховість, на цьому поколінні суспільство втратило значно менше, аніж заявляє про це.
Так вважає директор Державного інституту проблем сім’ї та молоді, віце-президент Соціологічної асоціації України, кандидат економічних наук Олександр ЯРЕМЕНКО.
Як пережити перші 23 роки життя?
— Чи довго бути молодим? Коли сучасній людині слід розпрощатися з молодістю як із періодом, який створює проблеми особистісного і соціального зростання?
— За нашим законодавством, молодість ще недавно закінчувалася у 28 років (тепер — у 35). Соціалізація молодого громадянина саме у 26—28 років і завершується створенням сім’ї, народженням дитини, отриманням освіти і початком серйозного кар’єрного зростання. Нинішні економічні умови, необхідність боротися за те, щоб посісти в суспільстві своє місце, фактично «зживають» інфантилізм. Більшість молодих людей почуваються сформованими, зрілими особистостями значно раніше, ніж передбачено заведеними в соціумі нормами. Серед студентів старших курсів, навіть тих, хто платить за своє навчання, різко збільшується кількість таких, які працюють і чітко знають свою мету.
За радянських часів ми відзначали в суспільстві дуже високий рівень патерналізму — і державного, і з боку батьків, причому не затребуваного молоддю, а нав’язуваного їй. У 1988–1989 роках ми запитували молодих людей: «Чи отримуєте ви допомогу від батьків?» 87% респондентів відповідали, що отримували — і матеріальну допомогу, і моральну підтримку. І ніхто з молодих людей не казав, що допомагає батькам. Зараз же батьки допомагають 60% молоді. Це теж дуже високий показник. Але вже з’явилося досить багато молодих людей, котрі допомагають батькам, — 15—17%. Причому тенденція ця позитивна і свідчить про появу певної групи молоді, яка проходить соціалізацію швидше за однолітків.
— Однак соціальні умови не сприяють швидкому набуттю молодими людьми самостійності. Адже досить багато випускників вузів роками не влаштовується на роботу за фахом. Та й серед безробітних чимало молоді (тільки серед зареєстрованих 25%). І ті ж таки родичі, хоча й минули «ті» часи, змушені бути патернальними особами для дорослих дітей. Нереалізованість, невлаштованість молодих — масове явище?
— На жаль. У ході досліджень ми протягом ряду років отримуємо прошарок молоді 18—23 років, у якому понад 30% опитаних не навчається і не працює. Тобто можна говорити про певний критичний вік, коли в людей немає ні спеціальності, ні соціальних зв’язків, а життєві цілі здаються непевними (однак після 23 років кількість невлаштованих людей зменшується). Держава повинна звернути увагу на цей прошарок молоді як на людей, котрі перебувають у пошуку. Вона повинна переглянути свій бюджет і виділити кошти на програми зайнятості молодих людей. Але, на мою думку, це не означає займатися питаннями працевлаштування. Можна було б подовжити термін навчання у вищих навчальних закладах першого і другого рівня акредитації (це колишні технікуми) і ПТУ. Подовження терміну навчання потребуватиме додаткових витрат, але одночасно зменшиться кількість молоді незайнятої (і, відповідно, знизяться витрати на утримання асоціальних молодих людей у пенітенціарних закладах). До того ж додаткова спеціальність дасть можливість випускникові нормально працевлаштуватися. Є така цифра — збільшення на 1% витрат на подовження освіти зменшує рівень правопорушень серед молоді і підлітків на 4%.
Молодість як «свій бізнес»
— Чи зацікавлена молодь в отриманні вищої освіти?
— Українська молодь готова навчатися. Протягом останніх чотирьох років зростає кількість і вищих навчальних закладів, і абітурієнтів. Але за навчання потрібно платити. Хоча міністр освіти і визнав, що за свою освіту платять 50% студентів, насправді їх значно більше — 65—70%. В абсолютній більшості випадків навчання оплачують батьки студентів. Однак стає дедалі більше молодих людей, які хочуть здобути і здобувають другу вищу освіту. Мотивація суто прагматична: по-перше, процес здобуття другої освіти відтягує необхідність працевлаштування і тим самим дає шанс ще пошукати роботу, а по-друге, самі ці шанси підвищуються.
— Скільки серед «просунутої» молоді, налаштованої на здобуття вищої освіти, людей, котрі хочуть відкрити власну справу?
— Це складне і проблемне питання, в якому сучасне суспільство програє. У середині 90-х років ми запитували молодих людей: «Чи готові ви займатися приватним підприємництвом, відкрити власну справу?» Позитивно відповіли 44% респондентів — така висока цифра відбивала прагнення молоді до економічної самостійності. Це у принципі нереально, бо, за статистикою, людей, схильних до підприємницької діяльності, всього 14—18%. Потім почалися проблеми з економікою, позначилася повна відсутність державної підтримки розвитку молодіжного підприємництва. У результаті на сьогодні маємо менше 20% бажаючих зайнятися бізнесом. І то вже після прийняття в Україні законодавства про суб’єкт підприємницької діяльності, що працює на єдиний податок, — серед малих бізнесменів виявилося багато молоді. Тобто держава не переступила стосовно молоді якоїсь нижньої межі, за якою вже повна відраза до ділової ініціативи. Однак сьогодні абсолютна більшість молоді — наймані працівники (92%) і тільки 7% ведуть підприємницьку діяльність. Але потенціал у молоді є, і він розкриється при певному стимулюванні з боку держави, причому багато грошей воно не зажадає — це створення бізнес-центрів, які інформуватимуть, консультуватимуть, допомагатимуть відкрити свою справу. Місцева влада повинна давати молодим підприємцям певні пільги (це дозволить їй не витрачатися на їх працевлаштування) і отримувати прибуток.
— Хто більше схильний емігрувати заради високооплачуваної роботи — безробітний із низькою трудовою кваліфікацією чи не реалізований тут фахівець із освітою?
— Ті, хто хоче заробити. Коли ми ставимо запитання: «Чи хотіли б ви поїхати в іншу країну жити або працювати (чи взагалі воліли б народитися в іншій країні)?» — 43—45% респондентів відповідають позитивно. Але з тих, хто декларує свою готовність залишити цю країну в будь-який момент, усього від 2% до 5% вдаються заради цього до якихось дій, шукають варіанти. Насправді залишають країну не більше 5—8% молоді.
Більшість молодих людей виїжджають на заробітки, плануючи повернутися в Україну. При цьому чим вищий у людини рівень освіти, тим вище у неї й прагнення виїхати за кордон, але на стажування, навчання, тимчасову роботу. А люди з низьким рівнем кваліфікації воліли б виїхати за кордон на роботу і там-таки залишитися, причому працюючи не за фахом. Як правило, такі люди абсолютно не захищені соціально, не мають перспектив у новій для себе країні, обмежені в соціальному оточенні — не знають мови і традицій. Усвідомлюючи свою ущербність, вони повертаються назад і виявляють, що прогаяли час для своєї реалізації на батьківщині. Проте в трудовій міграції є й позитивний момент — реальні заробітки. Молоді люди посилають гроші своїм сім’ям. Так, тільки в Тернопільську область трудові мігранти пересилають 100 мільйонів доларів на рік, тоді як рівень інвестицій у промислове виробництво цієї області менше в 50 разів.
Однак трудові мігранти живуть у відриві від своїх сімей. Ми обов’язково досліджуємо соціальні проблеми дітей українських трудових мігрантів. Адже найчастіше у них немає сім’ї як такої: батьки зміцнюють її матеріальні засади, але ж моральні втрачаються, — звідси проблеми дитячої безпритульності і невихованості. І тут повинні відіграти свою роль державні соціальні служби.
Ми опитали кілька десятків трудових мігрантів, які повернулися в Україну. Виявилося, що люди з вищою освітою і спеціальностями, які дозволяють успішно вписатися в ринкові відносини, ділять зароблені гроші на дві частини: одна для сім’ї, друга — для створення свого бізнесу. Люди без фаху віддають гроші сім’ї і прагнуть знову вирушити на заробітки, бо в будь-якому разі зароблять більше, ніж дозволить їм тут вітчизна. Постійно перебувають за межами України два-три мільйони трудових мігрантів.
Молодість — сама собі держава?
— Судячи з усього, на допомогу держави українська молодь узагалі не сподівається.
— І тут простежується дуже чітка тенденція. Молоді покладаються насамперед на свою сім’ю. Потім на себе — про це заявляють 60—80% респондентів. А на державу сподівається усього 10% молоді. Держава повинна це розуміти — і визначити для себе як першорядну мету розвиток творчих та виробничих ініціатив молоді.
— Яким соціальним структурам молодь довіряє?
— Передусім — понад 60% опитаних — ЗМІ (телебаченню — 66%, радіо — 60%, газетам — 59%), потім — армії (61%).
— І це притому, що в кватирки мирних жителів іноді залітають ракети...
— Коли ці ракети літали, ми фіксували зниження рівня довіри до армії на 2—3%, а буквально через два-три місяці цей рівень відновлювався. Причому він був супернизьким наприкінці 90-х років, а тепер підвищився. Віра в армію-захисницю залишилася ще з радянських часів. Рівень довіри до міліції вкрай низький, молодь вважає, що вона нікого не може захистити.
Дуже невисокий рівень довіри до політичних партій. І до молодіжних організацій також — не більше 13—15%. Перебувають же у молодіжних організаціях 2—3% молодих людей.
— Найбільше молоді люди вірять своїй сім’ї, собі і Богу. Багато соціологів вважають, що це свідчить про замкнутість і розірваність соціальних зв’язків між особистістю й суспільством і навіть про соціальні страхи. Як вважаєте ви?
— Це свідчить про збереження ментальності українського народу. Коли ми ставимо запитання: «Що для вас найголовніше в житті?», понад 80% молодих людей відповідають: «На першому місці — сім’я, на другому — здоров’я особисто моє і членів сім’ї». Любов — на шостому місці. Сім’я для українського громадянина завжди була точкою опори, фортецею, стартовим майданчиком. І серед усіх соціальних відносин тільки сімейні незмінні. До того ж українці аж ніяк не колективісти, недарма у нас стільки часу розвивалася хутірська система.
— Сім’я для молоді — «як батьківщина». Але батьківщину можна й залишити, можна піти в себе, як в еміграцію, — можна розривати і «дозувати» стосунки з дружиною чи чоловіком, дітьми. Можна з цією «батьківщиною» торгуватися, обираючи чоловіка «якомога практичнішого».
— Молодь ставиться до власних сімей прагматично, з’явилося дуже багато пробних і цивільних шлюбів. Проте як наслідок зросла кількість неповних сімей — сьогодні такою є вже кожна шоста. А неповна сім’я — це бідна сім’я. Проблемними залишаються і нібито повні сім’ї, в яких один із батьків — нерідний: як ми з’ясували, саме там більше проблем із поведінкою дітей.
До 10% молодих жінок вбачають мету свого життя в тому, щоб вийти заміж за заможного чоловіка, тим самим вирішивши всі свої проблеми, включно з духовними, і, природно, не працювати.
У молодих сім’ях зменшується кількість дітей. Для нормального відтворення населення необхідно не менше 2,7 дитини на сім’ю, реальний же показник нині -1,1. Є тенденція «відкладеного дітородіння» — до часу, коли молода сім’я зміцнить своє матеріальне становище, а це може забрати багато років. Хоча тотальна бідність молоді не загрожує — за останні п’ять років удвічі зросла кількість тих, хто бачить у своєму житті позитивні зміни.
— Чи існує в нашому суспільстві конфлікт цінностей поколінь?
— Звісно, цінності змінюються. Молоде покоління стало більш прагматичним і егоцентричним, практично витіснило зі свого життя залежність від тих, хто старший і сильніший. За політичними переконаннями, молоді, радше, центристи. Хоча понад 50% опитаних заявляють про повну відсутність інтересу до політики. Зате більш як 60% респондентів пишаються тим, що живуть в Україні.
Старше покоління мало хоч якісь, але ідеали: вибір позитивних соціальних героїв, від воїнів і розвідників до робітників і вчених. У молоді прагнення рівнятися на духовні «маяки» виражене значно менше і поширюється хіба що на діячів спорту та шоу-бізнесу. І з читанням класики у молоді теж біда.
Однак, з іншого боку, ми спостерігаємо, що молодь прагне зберігати традиції — обряди, релігійні свята. Є мобільні групи молоді, котрим цікаво подавати допомогу іншим, — це волонтери. Я переконаний, що на нинішньому молодому поколінні ми втратимо значно менше, ніж говоримо про це.
Хоча суспільство, яке зруйнувало старі засади, а до нових ще не прийшло, соціальних героїв чомусь не шукає. Я запропонував би йому нову національну ідею: «Здорове покоління — здорова нація — здорове суспільство». І що мене по-справжньому непокоїть — поширення алкоголізму та наркоманії серед найбільш юних.