Глобалізація є породженням сучасної культурної індустрії. Поєднуючи воєдино «культуру» та «індустрію» в контексті суспільства споживання, що тільки-но зароджувалося, Адорно і Хоркхаймер у славетній книзі «Діалектика Просвітництва» (1947) мали на увазі щось неприродне, аномальне, ба навіть скандальне, тоді як сьогодні цей термін сприймається як щось само собою зрозуміле і, можливо, якнайповніше поєднує в собі проблеми сучасності — економіка, технології, дискурси та уявлення щільно переплелися в ньому химерними візерунками, новизна котрих і лякає, і спокушає, проте дає надію, що мода — це не просто віртуальна сцена.
Економіка як мода
Прикметною особливістю сучасного глобалізованого світу є неможливість провести чітку межу між економічними процесами, з одного боку, та політичними, суспільними і культурними — з другого. Справді, ще ніколи в історії людства економічні чинники так не визначали життя суспільства, його політичних перипетій, а також культурної індустрії в цілому, тим паче індивідуальних доль. І навпаки, політика і культура сьогодення стають своєрідною «економікою», де мода — ця квінтесенція шлюбу між культурою та економікою, низьким та високим, матеріальним та духовним, минулим та майбутнім — диктує світові віртуальні та технічні інновації, зміни в ідеології та історії народів, класів, спільнот. Зазначимо, що сьогодні економіка часто-густо функціонує залежно від певної моди. По-перше, згадаймо, як мас-медіа захлинулися зливою публікацій на тему «постіндустріального суспільства», «економіки знання» та «деіндустріалізації». Від цього риторичного помпування вага «традиційного» промислового сектора аж ніяк не применшилася чи зникла. Вона й дотепер визначає рівень економічного зростання більшості країн світу. По-друге, мода прийшла на «нову економіку», втіленням якої стали інтернет-послуги. Принципом тут є розповсюдження, а не виробництво (прерогатива нібито «старої» економіки), віртуальні спекуляції, а не робоча сила (так званий промисловий пролетаріат, який слід було запроторити світ за очі, щоб, либонь, не ображав естетичних почуттів партизанів комп’ютерного бізнесу). Звідси третя мода, що її нині вихваляють як універсальну панацею від усіх бід, — так звана делокалізація або outsourcing — простіше кажучи, перенесення підприємств з одних країн (як правило, багатих) в інші, де праця в кілька разів дешевша і часто відсутній організований та незалежний профспілковий рух, нехтується соціальний та екологічний захист, а сам процес не такий прозорий для податків, як деінде. Звісно, це дає зиск насамперед власникам компаній, дозволяє залишатися конкурентоспроможними, розширює їхній бізнес у світовому масштабі.
Новомова неолібералізму
Нові економічні моди (що вже не просто зникають зі сцени, як застаріла колекція претапорте, а круто змінюють світ і уявлення про нього), а також притаманні їм імперіалістичні зазіхання, тягнуть за собою й те, що соціолог П’єр Бурдьє назвав «символічним імперіалізмом». Він знайшов своє вираження в новій планетарній новомові, на якій дружно заговорили всі без винятку — і праві, і ліві, і науковці, і журналісти: «глобалізація» і «гнучкість»; «менеджмент» і «зайнятість»; underclass і exclusion; «нова економіка» і «нульова толерантність»; «комунотаризм», «мультикультуралізм» і їхні «постмодерні» родичі — «етнічність», «меншість», «ідентичність», «фрагментація» тощо. На думку соціолога, поширення цієї глобальної lingua franca, «де відсутні поняття «капіталізм», «клас», «експлуатація», «панування», «нерівність», які безапеляційно відкидаються як такі, що буцімто вже зносилися чи виглядають нахабнувато», насправді «універсалізує окремі прояви історичного неповторного досвіду, змушуючи його не «впізнавати» свою унікальність, а поставати в універсальному світлі». Звісно, можна запідозрити француза, що той заздрісно підморгує в бік культурної експансії Сполучених Штатів, але йдеться не тільки про них (хоча можна порівнювати, враховуючи контекст, розголос від актуальних дискусій в американських кампусах із резонансом столітньої давності навколо шпенґлерівської ідеї «занепаду Заходу», зумовленої конфліктною ситуацією в середовищі німецьких інтелектуалів епохи Першої світової війни). Звичайно, таку популярність глобалізаційній новомові у всьому світі забезпечують сучасні інтелектуальні think tanks, дослідницькі експертні центри та міжнародні фонди, що сповідують філософію неолібералізму, «під прикриттям модернізації мріють переробити світ, звівши нанівець суспільні та економічні напрацювання останніх сотень років соціальних боїв, видаючи віднині їх за архаїку та гальмування для нового порядку, що народжується» (Бурдьє). Оскільки йдеться про владні стратегії, ба навіть про інтелектуальну гегемонію, за старою доброю традицією неоліберальна ідеологія змальовує реальність за логікою бінарних опозицій: протиставлення ринок/держава відносить на один бік «свободу, відкритість, гнучкість, демократичність» тощо, а на інший (демонізований) бік — «примус, закритість, закостенілість, тоталітарність» тощо. На психологічному рівні починає домінувати відчуття економічного та геополітичного фаталізму, що надає транснаціональному розміщенню сил мало не природної необхідності.
Джерела сучасної глобалізації
На переможній хвилі цієї риторики, що дуже нагадує знайомі мотиви історичного прогресу (тема «кінця історії» лише освячує безальтернативність цього проекту), пальму першості в інтерпретації сучасного світу здобув термін «глобалізація». З одного боку, цей термін є надлишковим і спекулятивним, адже глобалізаційні процеси у світі не припинялися, відколи в історії розпочалися цивілізаційні процеси (переселення народів, антична ойкумена, Римська імперія, нові географічні відкриття, констеляція держав-націй тощо). А з другого, посилення цієї риторики завдячує певному історичному — багато в чому унікальному — контекстові, що склався за останні два десятиліття.
По-перше, як уже побіжно зазначалося, це поява транснаціональних корпорацій, діяльність яких розгортається незалежно від національних кордонів і котрі порядкують у будь-якій частині світу. Ці компанії «делокалізують» свої підприємства найчастіше у відносно бідні країни Півдня, накопичуючи свої капітали та імпортуючи сировину у відносно заможних країнах Півночі.
Тим часом слід виокремити дві осі глобалізації: Північ—Північ, на якій спостерігається висока мобільність людей, але розрив у життєвому рівні є більш-менш помірним; і вісь Північ—Південь, для якої характерний товарний обіг (міграція дешевої робочої сили є також пересуванням людини — як товару), але зростає розрив у рівні життя. (Не буде перебільшенням, якщо ми застосуємо модель цих двох осей глобалізації окремо до країн Півночі та до країн Півдня, де створені оптимальні умови для співіснування двох світів, у яких економічне та культурне життя багатих і бідних може уникати перетину та існувати паралельно. Але чи надовго? Чи не стає реальна глобалізація привілеєм для багатих і загрозою зникнення соціальних гарантій для бідних?)
По-друге, дискурс глобалізації поширився після таких подій, як падіння Берлінської стіни та розвал Радянського Союзу, хоча ці події були зумовлені низкою тривалих і часто віддалених в історії конфліктів та процесів, що зачепили далеко не одну державу, ідеологію та політико-економічну структуру. Радянський Союз протягом цілого століття був залучений до загального розподілу світу, становив невіддільну частину цього процесу, хай навіть пропонуючи ідею не «гомогенної», а радше «антагоністичної» глобалізації на рівні блоків та ідеологій. Зникнення радянського блоку виглядає як кінець протистояння між двома наддержавами, які в контексті холодної війни символічно представляли дві антагоністичні соціальні системи, що дозволяє говорити про «перемогу» однієї над іншою (а відтак про необхідність необмеженого, але не обов’язково однакового поширення та насадження). До того ж комунізм — насамперед як антикапіталістичний міжнародний рух та критична думка — разом із падінням державного радянського «комунізму» вивільнився від тісних і догматичних рамок сталіністської ортодоксії, якою його професійно таврували противники протягом десятиліть, і сьогодні віднаходить нову політичну ідентичність у своїй автентичній — інтернаціональній — формі в контексті глобалізованої класової боротьби. Показово, що самоназва сучасних рухів опору товарній глобалізації — альтерглобалізм (що означає «інший світ можливий»), тоді як мас-медіа часто називають їх «антиглобалізмом» (що серйозно обмежує розуміння і спотворює аж до протилежності).
По-третє, на перший план виходить — і надалі домінуватиме — екосистемний (сказати б, екотехнологічний) чинник. Тут воєдино переплітаються технічні та біосферні процеси — як ніколи одне зумовлює та залежить від іншого. Ідея «глобалізації» надихається існуванням електронної комунікації в масштабах усієї планети, тоді як природне існування планети, екосистемні зміни та ризики стають дедалі відчутнішими та досягають критичного порога неповернення; світ природи стає мимовільним заручником технологічних інновацій та експериментів, з одного боку, та надексплуатації природних ресурсів — з другого (поєднання «економічного зростання та екологічного розвитку» часто є економічним привілеєм розвинених країн Півночі і недосяжною розкішшю або важким тягарем для країн, що розвиваються).
У цьому пункті велику роль відіграє масове розповсюдження технологій віртуальних комунікацій. Імовірно, акме (вершина) сучасної глобалізації — це її віртуальна репрезентація або «спектакль», що, за визначенням Гі Дебора, є «капіталом на тій стадії накопичення, коли він стає образом». Щодня нас бомбардують тисячі образів з усього світу; і справді, сучасна візуальна культура є прийнятнішою для миттєвої передачі та «склейки» множинних повідомлень і описів; стає простіше не «розказати», а «показати» глобальну культуру, сконструювати її за допомогою кіно-, відео- та фотообразів. Можна критикувати подібні репрезентаційні технології за штучність та довільність, розрахованість та споглядальність, але хитрість сучасних технологій полягає в тому, що вони по-новому зачаровують світ (згадаймо Макса Вебера). Глобалізація у цьому сенсі вже стає не просто глобалізацією Ready-Made (шматочок реальності, репрезентований у мистецькій формі, як-от фотографії екзотичних куточків світу National Geographic), це вже глобалізація Disney-Land (мистецька форма, що навалюється на людину як тотальна реальність, де несподівані індивідуальні фантазми є невід’ємною частиною культурної індустрії).
Уявлені та реальні спільноти
Хай як парадоксально, але глобалізацію критикують саме за «нерухомість». Товари та образи у великій кількості інтенсивно циркулюють у всьому світі, тим часом люди в більшості своїй «подорожують» світом, не відриваючи своїх сідниць від крісла: дивлячись телевізор або серфінгуючи Інтернетом. Якщо пощастить, на кілька тижнів можна вирватися кудись у відпустку, але це буде індивідуальне паломництво, що геть вибивається зі звичної схеми уявлень та репрезентацій, якщо тільки наш маршрут не нормалізований накатаними «радощами» туристичної індустрії, де реальність глобалізації відтворюють «типові характери в типових ситуаціях». Реальність глобалізації спізнало радше XIX століття, коли населення, що складалося з іммігрантів, становило у світі близько 10% (дані 1913 року). Сьогодні ця цифра утричі менша.
Але серйознішою перешкодою для глобального живого спілкування людей є кордони. Подекуди вони є прозорими, але переважно і повсюдно — це антидемократична інституція всередині сучасних демократій, де панує поліцейська логіка контролю, дискримінації та виключення. В умовах глобалізації більше не існує зовнішніх кордонів — усі кордони та розмежування є, за визначенням, інтегрованими в єдину систему. Тобто виключення громадян або цілих народів з тієї чи іншої спільноти (зокрема європейської) — хоча історично вони присутні в політико-економічному просторі та багато в чому прислужилися розвиткові «громадянського суспільства» — є довільним і насильницьким актом. Уже загрозливо нависає привид європейського апартеїду: як усередині ЄС завжди існує (+1) невизнана «нація нелегалів», так і ззовні робітники-іммігранти тавруються як second class citizens — не так через своє етнічне походження та культурні особливості, як через специфічний «класовий расизм» місцевого населення та органів влади.
Звідси постає необхідність боротьби за глобальне громадянство та демократизацію кордонів. Адже Європа є формою універсальної спільноти. Інакше європейський апартеїд — на тлі охоронних політик «боротьби з тероризмом» — перетвориться на гегемонію Європи-фортеці, що в кращому разі пересуватиме свої кордони далі на Схід, спричиняючи нові конфлікти та розколи. На ідеологічному рівні цьому сприяє штучна теорія зіткнення цивілізацій, що відтворює старі моделі часів холодної війни протистояння блоків за принципом «стінка на стінку», нехтуючи складність та багатогранність явищ. Маленька ілюстрація: коли книгу «Зіткнення цивілізацій» Хантінгтона переклали арабською, вона настільки сподобалася «бізнесменам від тероризму» з Талібану, що вони скуповували наклад цілими фурами. Пропаганда шукає свої Інь і Ян.
Але якщо глобалізація — це переважно віртуальний проект, він неминуче впливає і на культурні проекції, і, зокрема, по-новому формулює національні ідентичності. Відоме визначення Бенедикта Андерсона, згідно з яким нація — «це уявлена політична спільнота», пояснює це так: «Вона уявлена тому, що представники навіть найменшої нації ніколи не знатимуть більшості зі своїх співвітчизників, не зустрічатимуть і навіть не чутимуть нічого про них, і все ж в уяві кожного житиме образ їх співпричетності». Сьогодні масові комунікації дозволяють уявити нову глобальну спільноту, а отже, по-новому відродити ідею космополітизму, що в часи Відродження та Просвітництва захоплювала уяву лише невеликої кількості освіченої публіки. Нехай навіть зі знаком мінус, але ця фантазія ввійшла в життя мільйонів простих людей.
Але облишмо ілюзії: «Пролетарі всіх країн ніколи не об’єднаються. У них немає для цього реальних інтересів. Тому націоналізм нікуди не зникне. Він може перетворитися зі світлої ідеї еліт у їхній кошмар. Він буде поєднуватися з будь-якими ідеологіями, котрі заохочують замкнутість і виправдовують виключення. Ксенофобський націоналізм, підтримуваний Ле Пеном, Йоргом Хайдером, Пімом Фортейном, прихильниками політики переселення в Ізраїлі, а також прибічниками «Білої Австралії» або «Білої Каліфорнії», стане більш популярним. Однак націоналізмом рухають зовсім не ірраціональні сили, як багато хто вважає. Це раціональний націоналізм, яким рухає власний інтерес мас, спрямований на те, щоб захищати себе від глобальної мрії, в якій немає місця для них» (Юлі Тамір).
Хай там як, але такі нібито далекі і чужі проблеми, як-от ще свіжа в пам’яті страта Саддама Хусейна, неоколоніальні війни та катаклізми сучасності, хвилюють не тільки тих, хто причетний до них безпосередньо. Якоїсь миті вони можуть буквально зійти з екрана до нас у реальність. Але чи дістануть ці розрізнені переживання якесь зв’язне політичне оформлення? Відповідь може дати подальший розвиток глобальної публічної сфери.