Колаж Андрія КУШНІРА |
Минулого тижня в Києві якось непомітно пройшла конференція, якої, насправді, ми дуже чекали. Тобто не те щоб так чекали саме конференцію — сподівалися, що прийде хтось і пояснить нам, що таке соціальна концепція Російської православної церкви та як вона співвідноситься з нами. Нагадаю, «ДТ» аналізувало цю концепцію ще рік тому, відразу після того, як вона була прийнята Архієрейським собором РПЦ. Тоді в нас, звичайно, виникло одне запитання: наскільки все проголошене в цій концепції втілюватиметься в життя нашою УПЦ? А якщо буде, то як? Відповіді на ці запитання ми чекали майже рік. Причому, як з’ясувалося, не лише ми — з не меншим інтересом чекала її й УПЦ, якій останній рік досить часто ставили запитання з приводу цієї концепції. УПЦ відповіді уникала. І як стає тепер зрозуміло, робила вона це не тому, що зневажала нас й нашу допитливість, а через те, що й сама достеменно не знала, що відповісти. Адже і її, «яка тримає» найбільшу кількість приходів Московського патріархату, просвітили лише через рік...
Взагалі треба зазначити потепління у стосунках із Московським патріархатом. Виходить він поволі зі шкаралупи неприступності. І ситуація змінюється так стрімко, що ось уже й виникає питання не просто про нашу церковну незалежність, а й про те, як саме і ким вона надаватиметься. Поспішу заспокоїти ентузіастів: мета у даному випадку справді таки не виправдує засоби. Хоча б тому, що незалежність для церкви — це серйозне випробування, як показує, зокрема, досвід наших недавніх «республік-сестер».
Анатомія церковної незалежності
Досить часто наші чомусь переважно політики посилаються на так званий «естонський досвід» відриву від Московського патріархату шляхом відходу під омофор Константинополя. Власне, зрозуміло, чому саме політики — церковники й у Москві, і в Стамбулі, і навіть у Києві добре знають, що посилання на естонський досвід себе не виправдовують. Можна навіть сказати, що нам намагаються нав’язати своєрідний «естонський міф» мирного переходу з-під омофору одного патріарха під омофор іншого. Нам указують на Естонію й закликають бачити в цьому зразок. Попри масу конфліктів, які фактично розкололи й так не надто численну православну церкву в переважно протестантській країні. А те, що саме православ’ю існувати в протестантському середовищі особливо важко, це теж треба враховувати. І піддавати розколу й так невеличку церкву — розколу цілком прогнозованому — навряд чи було розумно й правильно з церковної точки зору. Цей епізод залишиться на совісті Московського і Константинопольського патріархів, які не зуміли домовитися між собою і підкорилися політичним інтересам абсолютно світських сил.
Саме естонська церква дає нам безцінний матеріал для аналізу. І, на жаль, утішливих результатів цей розбір не пропонує. Тому що церква й парафіяни в результаті опиняються в програші. Захопившись ідеєю незалежності, церква неминуче втрачає саме цю незалежність. Будь-яка держава, «відокремлена від Росії», старанно тягне геть від Москви свою церкву. У даному випадку такий улюблений самою РПЦ міф про ледь не відповідність кордонів канонічної території політичним кордонам імперії, за який її так цінує Кремль, тут грає проти неї. Яка молода незалежна держава погодиться терпіти на своїй території таку собі «п’яту колону»? І на цьому тлі держава створює інший міф: відокремлення церкви від Москви воно представляє як «духовне визволення», яке має призвести до відродження якоїсь «нашої духовності». Політичне підгрунтя зрозуміле: поки церква залишається в канонічному зв’язку з патріархією, яка знаходиться в іншій, причому порівняно сильній, країні, вона небезпечна, оскільки професійно володіє душами й думками людей. Церква ж, яка має центр тут, удома, перебуває у певній (насамперед матеріальній) залежності від держави, тому їй можна диктувати умови. Останні, у свою чергу, можуть не збігатися з інтересами мирян, для яких нерідко, особливо в неслов’янській країні, церква залишалася навряд чи не останньою опорою в етнічній самоідентифікації, свого роду «діаспорою». Держава ж не може не наполягати на тому, щоб ЙОГО церква не займалася пропагандою чужої і далекої культури. Вища ієрархія, найчастіше зобов’язана своїм возвеличенням світській владі і незадоволена безголово тиранічною політикою РПЦ щодо своїх митрополій, звичайно, підтримує реформаторські ініціативи держави. Більш того, держава, щоб показати своє схвалення дій СВОЄЇ церкви намагається зробити важким існування в країні для всіх інших. Так назріває конфлікт усередині конфесії, який, при підігріві ззовні, як правило, закінчується розколом.
Причому розколи ці б’ють злегка по державі, сильніше — по місцевих церквах і дуже сильно — по людях. У випадку з Естонією для Москви це був удар по політичному іміджу та втрата однієї з духовних провінцій, для Константинополя — перша ластівка відродження колишньої могутності, а для естонського православ’я — потворне переродження ідеї релігійної в ідею етнічності й державності. Передбачаючи можливе «викриття», я відповідаю: ні, я не зв’язую ідею чистої релігійності з єдністю з Московським патріархатом. Я вітаю незалежність Естонії, як і будь-якої іншої держави. Та я так само добре знаю, що православ’я сильно кульгає на ніжку міцної залежності церкви від світської влади. І, на жаль, ще жодній зі східних церков, надто пов’язаних із певною адміністративною територією, не вдалося уникнути долі стати ідеологічною обслугою при владі. У результаті на вустах, на шпальтах газет, на стінах церков з’являються фрази про «окупаційність» якоїсь церкви. І це здається мені не менш потворним, ніж висловлення про «молебні протесту», характерні, між іншим, для моєї батьківщини. Погодьтеся, навряд чи можна вважати нормальною ситуацію, коли устав церкви пропонує Міністерство внутрішніх справ і лише у випадку його прийняття церква може претендувати на реєстрацію.
Раба любові
«А як поводиться сама РПЦ?» — запитає мене читач — прибічник історичної справедливості, вказуючи на участь Московського патріархату у відмовах у реєстрації різноманітним релігійним об’єднанням у Росії, на не дуже люб’язне поводження з католиками на своїй території, на популяризацію податкових номерів авторитетом церкви і т.п. Мабуть, він буде правий: сама РПЦ поводиться навіть не те щоб не кращим чином. Просто їй здається, що вона не може поводитися по-іншому: інакше її «не зрозуміють». Створюється враження, що Московський патріархат згодний принести в жертву ледь не будь-яку свою митрополію задля збереження певного іміджу в Москві. Не варто забувати, що РПЦ не виняток серед східних церков — вона теж «раба любові» із Кремлем. Чого вартий сам спогад Б.Єльцина, який у день відставки майже останнє, що зробив на посту ще президента, це «передав» В.Путіна в трепетні руки патріарха Алексія з наставлянням «слухатися порад цієї мудрої людини». Патріарх Алексій як «мудра людина» не може не розуміти, що потрібно зберігати місце негласного порадника. А становище, як відомо, зобов’язує: треба берегти імідж людини, глибоко стурбованої державним інтересом Росії.
І якщо в інтересах держави створювати новий міф Великої Росії, великої і впливової країни, яка звикла й має право диктувати моделі поведінки сусідам, глава «служби по душах» просто зобов’язаний відповідати своєму посту: не личить йому просити, шукати компроміс, визнавати помилки. І навіть більше того: якщо імперська слава держави російської залишилася в минулому, після того як абсолютна більшість «сестер» вибрала незалежність, патріарх Московський залишається не просто главою церкви, яка включає митрополії колишніх республік, а й поширює свій вплив на їх території. Московське православ’я дуже трепетно ставиться до такого дивного поняття, як «канонічна територія». Поняття, зауважу, не лише й не стільки географічне, скільки політичне. Адже воно має на увазі не «церкви» — споруди, людей, навчальні заклади, — а саме території. І ідеологія Московського патріархату й Росії в їхній нероздільності поставлена таким чином, що визнання певної адміністративної одиниці «канонічною територією» Московського патріархату автоматично відносить її до Російської корони. Скільки разів словосполучення «канонічна територія» лунало з вуст московських ієрархів у зв’язку з візитом Папи Римського? Адже насправді не таку вже серйозну роль грали в цьому випадку протиріччя між православ’ям і католицизмом у принципі. Тут важливим був той факт, що Папа порушив кордони певної території без дозволу того, хто вважає себе її хазяїном. РПЦ немов якась «держава над державою» проголошує себе власником певних земель, а те, як діяльно відстоює її претензії російська влада, змушує думати, що ця остання готова хоча б негласно ототожнити свої кордони з кордонами «канонічної території» «своєї» церкви.
Про діяльну підтримку патріархом Алексієм «братання» між пострадянськими слов’янськими народами — розмова окрема. Три «братні республіки» — це цитадель РПЦ. Особливо нині, коли відпало майже все інше, а на обрії повільно й непевно, але все-таки піднімається зоря Константинополя. Просто дух захоплює від краси плакатів вітебського «Слов’янського базару», на якому зображені три президенти й один патріарх, який завмер у жесті благословення. Що це означає? Швидше за все те, що Білорусь нікуди не дінеться сама, а ось Україну патріарх постарається не прогаяти...
Ця всіляко пропагандована позиція Московського патріархату і губить саму можливість збереження сьогоднішнього статусу. Адже насправді головним чинником дискредитації Московського патріархату в Україні залишається він сам. Ідея настільки тісного співробітництва церкви й держави зовсім не є невід’ємною ідеєю християнства взагалі та православ’я зокрема. Більш того, в України міг бути прекрасний шанс представити своєрідну «католицьку» модель православ’я, в якій вища церковна влада знаходиться досить далеко і зовсім не залежить від волі місцевої світської влади, що дозволяє церкві зберігати позадержавний статус. Ось тільки не реалізується ця модель. Тому що Москва — не Рим, скільки б вона не намагалася стверджувати зворотне, додаючи до назви вічного міста числівник. Та й сама РПЦ у цьому не винна — вона сама «раба любові», а тому повинна виконувати волю пана. Щоб він не втратив до неї інтерес...
На перехресті трьох доріг
Звичайно, Україні пощастило, що на цій благословенній планеті не один Рим, а цілих три. І наша країна зуміла затягти до своєї релігійної орбіти все. Ось і скажіть після цього, що український «центропупізм» безпідставний... І що цікаво, наш Президент, який взяв на себе роль уже не лише арбітра нації, а й церковного месії українського масштабу, зовсім не збирався і не збирається поривати стосунки «з канонічним православ’ям», тобто з Москвою. Просто останній рік чимало його навчив. Адже просив він цього патріарха рік тому по-хорошому: надайте нам автокефалію. Проте тоді Алексій II явно недооцінив співрозмовника, вирішивши, що українському гаранту можна безкарно давати щигля по носу вказівками що «можна», а що «не можна» «світським особам». Нагадаю, це сталося саме на тому ювілейному соборі, на якому була ухвалена й згадана соціальна концепція.
За рік ситуація дещо змінилася: на арені, яку Москва звикла вважати канонічно своєю й абсолютно поступливою, міцно закріпилися представники двох конкуруючих римів при повному сприянні української влади. Нечувана непокора України в питаннях діалогу з патріархом Варфоломієм і візиту Папи Римського трохи протверезили главу РПЦ. Тепер він сам і його ієрархи стали обережнішими у формулюваннях, зустрілися з представниками Константинополя з приводу «українського питання» (нагадаю, подібна зустріч планувалася кілька разів і зривалася через відсутність представників Москви), та й слово «автокефалія» вони тепер вимовляють без зупинки й не морщачись. І ось лише через рік після історичного щигля Алексія II Л.Кучмі офіційна делегація РПЦ шукала зустрічі з українським Президентом.
Президент же зберігає добропорядний вигляд людини, яка ніколи не відмовлялася від принципів канонічності та кращого розвитку української духовності. Він тільки дав зрозуміти, що діалог про долю цієї духовності йому є з ким підтримати, навіть якщо Москва від нього самоусунеться. Та коли Московський патріархат не проти взяти участь у діалозі, то він, Президент України, пропонує йому приєднатися. Він милостиво обіцяє як-небудь на дозвіллі ознайомитися із соціальною доктриною, переданою йому митрополитом Смоленським Кирилом. А на знак нашої дружби і вшанування принципів ми разом із президентом Путіним встановимо хрест на Володимирському соборі в Херсонесі й передамо його, зрозуміло, канонічній УПЦ. До речі, мер Києва запрошує главу РПЦ на святкування 950-річчя Києво-Печерської лаври. Що, запрошення не було отримано? Дивно. Мабуть, пошта погано спрацювала — не звертайте уваги на формальності, Ваша Святосте. Між іншим, зустрічається судження про те, що Україні в особі її вищої влади зовсім байдуже, із чиїх саме рук буде отримана автокефалія — Москви чи Константинополя. Це ви, братці, самі вирішуйте. Завіса.
Від усього, що відбувається на сцені, здають нерви в УПЦ КП. У відповідь на передачу Володимирського собору в Севастополі УПЦ братство Андрія Первозванного направило Президенту звернення. У надзвичайно різких для цієї лояльної конфесії висловлюваннях, Президенту нагадали про совість та інші страшні речі, для більшої переконливості перераховуючи «криваву роботу українців» на гривні. Патріарх Філарет у свою чергу погоджується на візит патріарха Алексія, хоча його, здається, знову забули запитати. Отже УПЦ КП нервується не дарма: цій конфесії точно не все одно, із чиїх рук і яким чином буде отримана автокефалія. Тому варто очікувати активізації зусиль УПЦ КП у справі об’єднання з УАПЦ і діалогу з Константинополем не на правах «просто присутніх», як це сталося в Цюріху, а як активного співрозмовника. Причому тут уже все залежить від особистих якостей глави УПЦ КП та його вміння змусити співрозмовника прийняти свою точку зору. Тому що особисто він, схоже, залишається останнім каменем спотикання в діалозі про автокефалію, із яким не зможе змиритися Московська патріархія, а УАПЦ, у свою чергу, може згадати про застереження патріарха Димитрія проти об’єднання з патріархом Філаретом і закомизитися в процесі об’єднання.
Константинопольському патріарху, який навряд чи може вважати своєю удачею «естонський досвід», може цього разу здатися більш прийнятним пошук компромісу з Москвою. Та й Москва вже не буде так гордо уникати діалогу. Адже в тому випадку, якщо автокефалія прийде від неї, вона збереже набагато більший вплив на українську церкву, ніж у тому випадку, якщо цю партію виграє патріарх Філарет. Таким чином, залишається відкритим лише одне питання: кому стане союзником Константинопольський патріарх Варфоломій?