«Я вже давно працюю старшою вожатою в дитячому, колишньому піонерському, таборі. Тепер, правда, враховуючи алергію загалу на слово «табір», його називають іноді «центром», іноді — «пансіонатом». За останні роки в нас тут багато чого змінилося, і не лише зовні. Головних змін зазнали ті, з ким мені випало працювати, — діти. Розшарування в суспільстві як у дзеркалі відбивається на їхній поведінці.
Якось несподівано навіть для себе я почала вести щоденник, нотуючи в нього найпам’ятніші випадки з бурхливого табірного життя.
* * *
Сьогодні сталася НП у п’ятому загоні — тринадцятирічний Денис підлив усім у їжу касторової олії, у результаті весь загін опинився в інфекційному ізоляторі. Буча здійнялася неймовірна: дівчатка плакали, завивали сирени «швидких», адміністрація хапалася за голову, підозрюючи серйозне отруєння чи страшну інфекційну хворобу. І так тривало доти, поки Денис з усмішечкою не зізнався у скоєному. «Подумаєш, лихо яке, — резюмував він. — Прочистив їм шлунки, нехай подякують».
Я пояснювала, що процедуру застосування касторки може призначити лише лікар — не для кожної людини вона безболісна. «Не надумайте скаржитися моїм предкам, — став серйознішим Денис. — Мати сама «проконсультувала» мене стосовно цього жарту. А батько вас і слухати на стане, у нього важливіші справи — він «бабки забиває». Зате він зможе вам заплатити — за мороку».
Згодом відбулася безуспішна розмова з батьком Дениса. Справді, він слухав мене краєм вуха, водночас даючи по «мобільнику» розпорядження партнерам по бізнесу. Правда, раз відірвався від слухавки, аби перервати мій емоційний монолог. «Якщо у вас проблеми — я заплачу», — кинув він.— «Це у вас, у вашого сина проблеми!» — спересердя сказала я.— «Я заплачу», — знову пробурмотів папаша, із головою поринаючи у свою мобільну розмову та швидким кроком прямуючи до «Мерседеса»...
* * *
У таборі щоранку діти самі прибирають свої ліжка, підмітають і миють підлогу в кімнатах, а також наводять порядок на території табору. Це — наша давня традиція, елемент, як говорили раніше, трудового виховання.
Сьогодні вранці проходжу повз корпус і бачу: серед дітей, котрі займаються прибиранням, метушиться незнайома дамочка в мереживному фартушку, у руках у неї совок і щітка з яскравого пластику. «Хто це?» — запитую в дівчат. «А це Дмитрові батьки покоївку прислали — щоб дитина не перетрудилася», — ледь стримуючи сміх, пояснюють вони. Помічаю, що й інші діти усміхаються, кепкують із Дмитра, який ходить у гордій самоті, усім своїм виглядом демонструючи, що йому наплювати на «прибабахи предків».
Наступного ранку покоївка не приїхала, Дмитро спокійно прибирає територію разом з усіма. Виявляється, працювати набагато легше, ніж терпіти глузування ровесників.
* * *
...Одинадцятирічна Маша тихо плаче, сховавшись за шторою в холі. Довго не хоче відповідати на запитання «що сталося?» Нарешті крізь схлипування чую: «Зрозумійте. У мене зовсім немає грошей... Мама дала з собою тільки десятку... Їй півроку не виплачують зарплату... Що ж мені, красти?..»
Господи, та це ж я замучила Машу своїми запитаннями! Вчора під час екскурсії містом я запитала дівчинку, чому вона разом з усіма не купує морозиво. І вона, бідолашна, захищаючись, відповіла, що не любить солодкого. А сьогодні я знову запитала, чому Маша досі не здала видані батьками гроші в нашу касу — щоб не загубилися, як це давно зробили інші діти. Після моїх слів Маша вибігла з кімнати, і ось я знайшла її заплакану за шторою.
«Вибач мені, Машо, — кажу. — Я просто не здогадалася... До речі, у мене теж зовсім немає грошей. Та й навіщо вони нам тут, у таборі, де смачно годують, навіть дають фрукти, цукерки й морозиво?» — «У моїх сусідок по кімнаті — по пачці гривень, — зітхає Маша. — Але вони всі читають по складах». — «От бачиш, — посміхаюся я. — У кожного в цьому житті свої переваги».
Після розмови з дівчинкою вночі довго не могла заснути...
* * *
Уночі коридором бігла перелякана десятирічна дівчинка. «Духи, там з’явилися духи!» — задихаючись і тремтячи, пояснила вона.
Заходжу до кімнати — дитячі голівки схилилися над дивними атрибутами на столі — малеча проводить спіритичний сеанс. Оля, миле дівчатко з двома наївними кісками, докладно пояснює, що «викликати духів» вона навчилася в мами. Цією таємничою справою займаються тітки, які частенько вечорами збираються в їхній оселі.
«Займатися спіритизмом у нашому таборі не можна», — кажу, відчуваючи, що це звучить досить таки безглуздо. А що я можу сказати цим крихіткам, котрі дивляться на мене здивованими очима?
* * *
Найменші наші дівчатка-семилітки стали переможницями серед найсміливіших — учора вони показували... стриптиз для хлопчиків свого ж загону. Я ввійшла в їхню кімнату, точніше до цього своєрідного «стриптиз-бару», коли видовище досягло свого апогею і доходило завершальної стадії — дівчаткам залишилося зняти з себе останню білизну під завороженими поглядами аплодуючих хлопчаків. Діти гралися «в дорослість», потворну, звісно, але звідки їм знати, що по-справжньому красиво, а що ні, якщо цього з малих років їх не навчили тато і мама.
Я хутенько спровадила розчарованих таким фіналом хлопчиків, а з дівчатами почала розмову: жінка, мовляв, має бути скромною, інакше її не поважатимуть. Дівчата у відповідь ані пари з вуст, отже, вони залишилися при своїй думці. Чи можу я переконати їх, якщо проти мене — сім’я, телебачення й усе наше сьогоднішнє життя з понівеченими моральними критеріями?
* * *
Обурений «новий українець», до непристойності рясно обвішаний пейджерами й мобільниками, прямує в нашу їдальню. За ним дріботить дружина, вона говорить таким диким «торговим» сленгом, що зі сказаного я розумію ледь половину. Ця парочка вважає, що їхню дитину погано годують.
У їдальні ми разом вивчаємо сьогоднішнє меню. На сніданок — гречана молочна каша, сирна запіканка з шоколадним соусом, какао; на обід — борщ із пампушками, вареники з сиром, сметана й узвар; полуденок — персики й морозиво; на вечерю — телятина з гарніром і чай; друга вечеря — йогурт і булочка з маком.
«Усе це не те, — переконано говорить батько. — З усього цього наша дитина може їсти тільки хліб». — «Чому у вас немає сучасної їжі? — кричить мама. — Наш Стасик їсть тільки сандвічі, гамбургери й хот-доги!»
Намагаюся пояснити загальновідоме: дитині для нормального розвитку потрібна гаряча їжа, перші страви, поменше копченого та смаженого. Але «дбайливі» батьки мене не чують.
Шкода Стасика — гастрит йому, схоже, забезпечено.
* * *
У восьмому загоні є двоє хлопчиків — Ігор і Олег. На вигляд — звичайнісінькі хлопці. Далеко не всі знають, що їхні батьки — дуже заможні люди. Але ось уже кілька років поспіль дітей улітку вони відправляють не на Кіпр і не на Мальту, а в наш, за світовими стандартами скромний, табір.
Ігор і Олег беруть участь у всіх іграх і конкурсах, спортивних змаганнях. Сьогодні бачила, як хлопчаки разом із загоном пішли у триденний похід з ночівлею, згинаючись під важкими рюкзаками. Пригадалася розмова з батьком Олега. «Попрошу вас про одне — ніяких привілеїв для мого сина. Я його також попередив: вередуватиме — втратить мою повагу. Виховати в собі людину можна тільки трудом, це те, що ні за які гроші не купиш…»