UA / RU
Підтримати ZN.ua

МІЙ БАТЬКО

Зазвичай я намагаюся не ро-бити власних коментарів у своїх роботах і не писати від першої особи. Але це саме той випадок, коли потрібно говорити те, що думаєш особисто, тобто саме від першої особи...

Автор: Микола Вересень
Академік Костянтин Ситник

Зазвичай я намагаюся не ро-
бити власних коментарів у
своїх роботах і не писати від першої особи. Але це саме той випадок, коли потрібно говорити те, що думаєш особисто, тобто саме від першої особи. У нашій сім’ї не заведено обговорювати родовід і довгими зимовими (літніми, осінніми, весняними) вечорами згадувати, як це було багато років тому за нашої пам’яті, або обговорювати сімейні легенди столітньої давнини. Хоча легенди є, вони якось не обговорюються, але наші легенди завжди допомагають пояснити, чому кожен із нас такий, яким він є. З такої нагоди можна розповісти зо дві легенди, які спадуть на гадку. Першою спала на гадку легенда про мого діда, якого його батько, тобто мій прадід, понад сто років тому назвав Меркурієм. Що, як ви розумієте, здавалося досить екзотичним для центральної України тих часів. Батькові предки не були дуже бідними людьми, хоча й не були дуже заможними, якщо взяти до уваги, що не потрапили в Сибір у роки великих суспільних переломів. Слід гадати, це були звичайні українські люди, які знали, що треба працювати і можна заробити гроші і повагу. (Попереднє речення необхідне для дальшої розповіді.) Отож, коли народився мій дід, було вирішено, що хрестити його поїде прадід, а не прабаба, або вони разом. Можна припустити, що прабаба мала наглядати вдома за приготуваннями до торжества з приводу хрестин і доглядати за півтора дюжинами решти своїх дітей. Прадід Олексій запряг воза і поїхав до церкви. Священик у цій самій церкві довго вивчав святці, вишукуючи ім’я, що личило б новонародженому. Це тривале вивчення, як я тепер думаю, було пов’язане з чеканням хабара. Від хабара залежало — отримає дід якесь пристойне ім’я чи таке, як Меркурій. Позаяк мій батько Костянтин усе ж Меркурійович, зрозуміло, що священик тоді хабара (а хабар, до речі, виражався не в грошах, а в мішку проса, банці меду чи чогось іншого не менш сільськогосподарського) не дочекався. Тепер уявімо собі діалог у прадідівському домі після наречення немовляти Меркурієм.

Місце дії — центральна Україна, час дії — друга половина XIX століття. Розмова відбувається біля паркана, де по один бік стоїть мама, якій кортить дізнатися ім’я, а по другий — батько з немовлям на руках.

Вона з неприхованою цікавістю: «Ну, як нарекли малого?».

Він, потупивши погляд: «Меркурієм».

Вона: «Як?»

Він: «Меркурієм».

Вона: «Як, як, як?!»

Він: «Я ж кажу тобі, Меркурієм. Отець назвав».

Після цього, певне, мала відбутися така собі суперечка з використанням різноманітних слів та висловів й аргументацією в тому сенсі, що ти, мовляв, пошкодував дати попові лантух картоплі, і з дитини все життя тепер село глузуватиме. Аргументація сторони захисту була традиційна для тих часів. У нас, мовляв, і так повно дітей і господарства, і з якого б це доброго дива віддавати попові лантух пшениці, що геть не зайвий. Тепер уявіть собі український наступальний фальцет у виконанні сільської жінки й українське виправдувальне мукання з боку чоловіка — і картина набуває певної завершеності. У селі діда звали Маркулом, Миркулом, Муркулом, але, за легендою, Меркурієм не звали ніколи, хоча з роками до екзотики звикли.

Інша легенда набагато коротша й оповідає, що хтось із близьких родичів сім’ї працював кочегаром на паровозах і якось потрапив він кочегарити на особистий Його Імператорської Величності Миколи II паровоз. І, певне, Його Величність того дня був у хорошому гуморі і він, себто Його Величність, зволив поцікавитися, хто це так справно обслуговує транспортний засіб. Було представлено виконавців плавного руху. І цар висловив бажання потиснути кожному руку. Його ж царська рука, чи то випадково, чи то навмисно (припускаю, що руки кочегарів від роботи нечисті) була одягнена в білу рукавичку. Мій предок висловив сумнів у доцільності царського жесту, справедливо угледівши, що можна забруднити рукавичку, а річ гарна, шкода. От він і сказав:

— У нас руки брудні, щоб їх потискувати.

А Його Величність зволили відповісти:

— Це нічого, головне, щоб душа була чиста. — І потиснув-таки руку, не погидував висловити повагу робочій людині. Після цього, гадаю, всі просльозилися, однак про це легенда мовчить. Тепер зрозуміло, що предки сім’ї Ситників були звичайними людьми. Вони, як усі, народжували дітей та іноді катали царів на паровозах.

Мій батько народився, як певне уже всі зрозуміли, 75 років тому, коли вже не було царів, на Катеринославщині. Але незабаром сім’ю було розпродано (не плутати з розкуркулено) і фактично вона втекла до Луганська. Там батько ріс. І чого я ніяк не можу зрозуміти — звідки в нього протестантська психологія чи навіть культура? Тобто він, звісно, православний атеїст, як і більшість громадян, але все його життя — це якійсь суцільний кальвінізм. Іноді здається, що в приміському робочому селищі Камброд, що тепер уже просто Луганськ, існувала голландська колонія на чолі із самим Кальвіном, а філософію в школі там викладав Кант. Звідси цілком самостійне прийняття рішень, повага до власності, відповідальність, вимогливість, логіка й усі інші атрибути протестантизму плюс жахлива працездатність, помірна особиста скромність укупі з ліберальною толерантністю й недовірою до будь-якої влади. Мій батько говорив, що його батько був таким же, як він, тільки менше освіченим. Він жив у Камброді під Луганськом і був авторитетним хлопчиком, але не верховодою якоїсь групи чи угруповання, хоча час був смутний і билися стінка на стінку до смертовбивства з ножами, кийками і самопалами з картеччю. Однак Костю не чіпали — незрозуміло чому. Вчився батько на «2» або на «5». П’ятірок отримував відсотків 99, решта двійки. «3» або «4» не поважав: або знаєш, або не знаєш.

Дід від фашистів не втік, і батько, природно, залишився. Меркурій справедливо вбачав, що після Сталіна гірше бути не може. Він казав, що Німеччина — це культура. Більше того, Меркурій і сусідів умовив залишитися. Коли фашисти прийшли, у Меркурія відразу відкрилися очі. Очі на фашистську культуру відкрила сусідка, у якої зупинилися офіцери, орендувавши одну кімнату. Вранці вони виїхали, залишивши після себе велику купу результатів життєдіяльності безпосередньо в житловому помешканні. Сусідка прийшла до діда, примовляючи і схлипуючи: «Дурний ти, Меркурію, зі своєю німецькою культурою». Меркурій мовчав. Потім батька забрали до концтабору. Це взагалі темна сторінка в історії — військового концтабору, бо я не зустрічав повідомлень саме про військові табори, коли після масових облав людей збирали і вели за сотні кілометрів будувати укріпрайони чи фортифікаційні споруди. Ці сотні й тисячі людей жили просто неба, працювали по 14 годин, і, звісно, фашисти їх не годували. Вони вмирали тисячами на цих будівництвах, і тоді привозили нових. Батько із п’ятьма товаришами вирішили тікати. Трьох убили, троє — втекли. Батько був у другій трійці, і по дорозі додому цю трійку все ж упіймали. Однак селянин, який проїжджав повз них волами, сказав, що хлопці з його села. Він і врятував їм життя, набрехавши німцям. У це можна не повірити, подумавши, що кіно. Але я завжди вірю своєму батьку. Потім брат батька потрапив на фронт і його вбили. Коли прийшла похоронка, Меркурій із дружиною зняли зі стін усі ікони і склали на горищі. Вони сказали, що коли такої людини не уберіг Бог, то щось у цьому світі не так. Далі цієї формули їхнє міркування не просунулося. Потім батька рятував есесівський офіцер, і, за легендою, це був радянський розвідник. Вони йшли містом із товаришем і лаяли вже відступаючих німців дуже голосно і не соромлячись у висловах. Попереду йшов чепурний німецький офіцер. Змагаючись у сміливості, вони стали говорити голосніше, вважаючи, що української німець не знає і російської теж. Тут цей рудий німець повернувся і найчистішою російською сказав: «Бегите быстренько по домам и ждите там своих красных. И скажите спасибо, что я вас слышал, а не кто-то другой».

Потім війна закінчилася, батько вступив у медучилище і навіть уже робив якісь нескладні операції на кшталт видалення грижі. Але закінчив він не медінститут, а біофак педінституту. Він непогано вчився і залишився викладати, показуючи студентам хромосоми, яких, за версією академіка Лисенка, не було в природі. Парторг його попередив, мовляв, у «Правді» написано, що хромосом немає, а генетика — продажна дівка імперіалізму. Батько послухав, але залишився при своїй думці, хоча говорити про хромосоми став тихіше. Взагалі генетику він любив і дуже ризикував, коли вже в Києві в аспірантурі підкреслював, що Лисенко, звісно, хороша людина і навіть товариш Сталін його шанує, але хороша людина іноді може помилятися. Тоді мама вже сушила сухарі, та Бог милував. Багато пізніше великий академік Гершензон, якому дев’ять лауреатів Нобелівської премії написали листа, що без нього вони не були б лауреатами, мимохіть згадав мого батька, написавши, що 1950-го року окрім нього лише двоє чоловік намагалися говорити про генетику. Про одного я особисто не пам’ятаю, а інший був аспірантом третього року навчання Костя Ситник. У Києві в аспірантурі батько вчився, спочатку будучи упевнений, що навколо лише генії. Він і досі мліє від звання професор, хоча сам уже 30 років як академік і лауреат усього, що можна було вручити.

Я народився 1960-го року, тобто через кілька років після батьківської аспірантури і через вісім років після народження мого брата Сергія. І те, що
пам’ятаю я — це вже не легенди, а моє життя, моя пам’ять. У батька, як я пам’ятаю, завжди було багато роботи і багато зустрічей. Удома батько говорив українською, як уся академія в ті роки, а мати — російською. Ми жили в комуналці в центрі Києва, і я пам’ятаю, що було багато гостей. Потім у тому самому будинку отримали дві кімнати, три і там же п’ять, коли батько став академіком. Коли мені було шість років, мама дуже сильно занедужала, і певне, тільки любов батька і талант великого нейрохірурга Ромаданова врятували їй життя. Але тоді мені було шість років, і коли вона після операції посивіла, я, не розуміючи всієї трагедії, просто страшенно здивувався. Після цієї операції мати прожила 25 років, було ще три операції. Мабуть, її життя — це, в першу чергу, енергія та підтримка батька. Він завжди був і залишається абсолютним джентльменом, і знову ж таки не розумію, відкіля в Камброді джентльмени, але розумію, звідки його любов до Британії. Взагалі для сім’ї це були різні роки, і не варто думати, що всі вони — суцільна трагедія. Батьки багато подорожували, а батько просто об’їхав увесь світ. А трагедій було тільки дві: мамина хвороба (у неї час від часу виникали пухлини під корою головного мозку, перша була дев’ять сантиметрів) і поведінка молодшого сина. Молодший син, тобто я, м’яко кажучи, був важкою дитиною, а грубо кажучи — 21 раз сидів у міліції і за весь університет отримав дві п’ятірки, і взагалі багато всього за ним помічали негарного — від читання нехорошої літератури до оголошення всесоюзних розшуків. Але батько якось мене рятував, тобто насправді не рятував зовсім в узвичаєному розумінні цього слова. У нас у сім’ї не було заведено перекладати відповідальність, і про мої стосунки з правоохоронними органами батько дізнався від мене особисто через багато років, крім, здається, одного випадку. Ми довго з ним розмовляли, він умів переконати у своїй правоті або робив так, що я починав сумніватися у своїй. Я навіть не пам’ятаю, про що ми говорили, але якщо одна моя нога стояла на слизькому шляху, що веде до в’язниці, то інша все ж таки залишалася на дорозі, що веде до вільного життя. Зрештою він з’єднав батіг і пряник дуже елегантно і тонко, втім, як завжди. Я тоді вкотре втік із дому і жив собі, нічого не підозрюючи, з веселою панянкою на околиці Києва. Але тут — думаю, не без батьківських зусиль — мене з університету виганяють. Це був шок, тому що попереду армія, а з моїм характером я б там усі два роки сидів на гауптвахті. Тобто знову ж таки у в’язниці. Я це зрозумів і відразу знайшовся сам, незважаючи на всесоюзний розшук. Після цього нібито випадково батьківський колега, директор морського гідрофізичного інституту, запросив мене на роботу до Севастополя, і я, поміркувавши, погодився. По-перше, тому що в цьому місті я колись працював археологом-реставратором, а по-друге, тому що зрозумів: треба починати інше життя. Чи розумів батько хід моїх думок, я не знаю, але думаю, що відчував, а це важливіше. У Севастополі мені запропонували стати моряком дальнього плавання на науковому судні. Що знову ж таки лід і полум’я, тобто шторм — це я тепер точно знаю — стан, коли з туалету не вилазиш і знаходишся в передсмертному стані, вивертаючись навиворіт, але потім можеш побачити Італію й Іспанію, хоча і ходиш по них, як п’яний. Загалом, я побачив інших людей, які точно знають, де біле, де чорне. Навчився водити великі судна, зрозумів, що таке відповідальність за 150 колег. І через рік прийшов іншою людиною і без старої компанії. Звісно, не таким уже й ідеальним, але іншим. Що коштувало батьку відправити в рейс 19-річного недоумка, я не знаю, але він усе-таки мене врятував, за що йому окрема подяка. Ця історія зі мною тривала років шість. У ці роки, паралельно з усіма цими обставинами, батько встигав жити своїм життям. Слід сказати, що він уже доріс до першого віце-президента всієї Академії наук і був обраний (або, скоріше, призначений партією) депутатом, головою парламенту і членом ЦК. Партія шанувала велику науку і рекультивувала вчених у свої стрункі шеренги. Кількість знайомих у батька різко зросла, і це було цікаве життя. А я вже хотів таке саме, маючи очевидний приклад перед собою. Ось кілька випадків, про які я знаю.

Генеральний конструктор Корольов у СРСР жив добре, краще за членів політбюро. Та як людина допитлива хотів побачити світ. Сам конструктор був головним секретом країни, і його за кордон не пускали. Якось вони з батьком випивали, і тут Корольов ледь не заплакав: «Ти знаєш, Костю, як мені набридло це життя в клітині з золота. Мене навіть до Болгарії не пустять». Він, звичайно, поважав академіка Александрова, але все-таки вмовив ставити атомну станцію не в Броварах під Києвом, як спочатку планувалося, тобто не в одному, а в ста кілометрах від міста. Напевно, він знав усіх важливих людей у СРСР. Та з іноземців у нього якось склалися стосунки з королем Йорданії, нині вже покійним, Хусейном. З Його Величністю батько говорив, як я знаю, про жінок-мусульманок, європейок, слов’янок — і, певне, спільну мову було знайдено, оскільки потім король надсилав сувеніри зі скромною візитівкою, на якій було написано одне слово «Хусейн». Коли батьку вже було за 60, він вирішив відчути те ж саме, що я відчував у 19, і пішов у плавання по океанах на пароплаві, на якому колись ходив я.

Ну, здається, я вже розповів ту тисячну частину з батьківського життя, яку дав собі зарок написати. Офіційний додаток має, певне, засвідчити, що держава і, може, почасти суспільство, особливо наукове, високо оцінили діяльність академіка Ситника. Він нагороджений усіма головними орденами СРСР і України за наукову діяльність. І, здається, щось у нього є іноземне. Одну Державну премію він отримав за генетику, іншу — за космічну біологію. Останній орден, як і 20 років тому, він отримав за космос. Перший український космонавт був прикомандирований до інституту батька, а батько був головним науковим керівником польоту з української сторони, але за американським вибором. Вони там, певне, зрозуміли, що про поведінку рослин у космосі краще за всіх у світі знають в Інституті ботаніки, яким уже близько 30 років керує мій батько. Та тут мене знову понесло і я подумав, що потрібно було розповісти, що інститут названий на честь біолога Холодного, брата тієї самої великої акторки німого кіно Віри Холодної, і працював в інституті серед інших професор Зеров, брат того самого великого Зерова, якого знищив Сталін. Можна було б згадати той день, коли батька обрали дійсним членом академії і він прийшов досить замисленим, я запитав чому, а він відповів так, що я пам’ятаю дотепер, хоча мені було 12 років: «Тому що якщо ти проста людина й робиш дурниці, то всі скажуть, що дурень, а якщо академік — то всі скажуть, що це в нього дивацтво таке». Я думаю, що відсотків 99 у мене від батька. Якби в мене не було такого тата, то я був би іншим чи ніяким, і ще я думаю, що все своє життя я доводжу собі, що я не гірше і що я щось можу. Та насправді я доводжу, може, не собі, а йому, пам’ятаючи про ті роки, коли він мене рятував і беріг. І ще я думаю, звідки в чоловіка стільки енергії, волі й честі, і що Бог точно вказав на нього своїм перстом. Ще я думаю, навіщо йому в 75 років посилати людину в космос і ставати членом антипрезидентської опозиції, як, згадую, 15 років тому він виступав проти генерального секретаря Горбачова, коли той призначав Івашка головним українцем. Проте тоді йому було за 60, а сьогодні — за 70. І ще я думаю про очі жінок, які його бачать, і я йому заздрю, хоча на 35 років молодший. Також я думаю про свою півторарічну маленьку дочку й розумію, як їй повезло, що її любить мій батько, який також любить мене. І ще я згадую про наші прогулянки в лісі біля дачі у Феофанії, у Гайд-парку, мисом Канаверал, Ермітажем.

І найголовніше, я думаю, чи сказав йому вже, чи дав зрозуміти, як сильно я його люблю, і як він мені потрібний, і який я винний через всі малі й великі гріхи. Та я переконаний, що встигну це сказати, оскільки попереду в нас велике життя. З днем народження, батьку! Дякую тобі за все!

Твій син Микола ВЕРЕСЕНЬ