Король-«плейбой»
Півстоліття минуло відтоді, як у Єгипті відбулося відсторонення від влади останнього монарха. 32-літній король Фарук — представник видатної колись династії Мохамеда Алі — відплив з Александрії до Генуї на розкішній яхті липневим вечором 1952 р., назавжди залишивши Єгипет. Він зрікся престолу на користь свого новонародженого сина, передаючи всю виконавчу владу генералу Нагібу, який очолив армійський переворот. Люди на вулицях танцювали, радіючи, що король-плейбой, нарешті, перестав бути жахом нації. За 15 років своєї кар’єри з обожнюваного монарха Фарук зміг перетворитися в деспотичного телепня, що нікого не влаштовував, особливо панів офіцерів. Анвар Садат пропонував навіть привселюдно стратити Фарука та членів королівського оточення.
Як бачиться тепер, по багатьох роках, нестабільність у країні, що спричинила за собою фатальні події для монархії, почалася із закінчення британського мандата над Палестиною та проголошення у 1948 р. Держави Ізраїль. Ображений арабський світ вимагав війни. Озброєні і фанатичні, «брати-мусульмани» прагнули атакувати молоду ізраїльську державу. Прем’єр-міністр Єгипту Махмуд Ель-Нуркаші заперечував, знаючи, що армія була не готова до війни. Фарук, побоюючись звинувачень з боку «братів-мусульман» у зв’язках з єврейськими колами, ігнорував думку прем’єра. Доцільніше відправити цих бійців у Палестину, ніж дозволити їм обрушитися на монархію.
Владний і непоступливий, молодий монарх постійно сварився з урядом і лідерами опозиційної націоналістичної партії Вафд, які обіймали ключові посади в кабінеті. Розбіжності виникали з будь-якого приводу — ще з тих часів, коли в 1937 р. сімнадцятирічний Фарук зійшов на престол. Він розходився в думці зі своїми міністрами практично в усьому — з адміністративних питань, призначенням і навіть церемонії коронації, не кажучи вже про такі речі, як оголошення війни.
Як король королів Ближнього Сходу Фарук, що марив стати халіфом усіх мусульман, поспішив очолити цей джихад до того як інший арабський лідер перехопить у нього роль рятівника. Для проведення тріумфальної дефіляди на честь очікуваної перемоги Його Високість віддав наказ про будівництво в столиці грандіозного проспекту — на зразок Єлисейських полів у Парижі. Він був як хлопчик, що грає у війну, роздаючи військові звання своїм сестрам. Король одягнувся в хакі й, інспектуючи верхи на коні свої війська, вручав їм тисячі примірників мініатюрного Корана.
Але арабо-ізраїльська війна була тривалою справою: з припиненням вогню і новими наступами, що продовжувалися до січня 1949 р. Фарук виявився халіфом на годину, зазнавши повного фіаско, і джихад обернувся приголомшливим провалом. Ізраїль затвердив себе як нація, а парад так і не відбувся. Суспільна думка поклала провину за поразку на дешеву італійську зброю, що «часто стріляла назад», і людей, що поставляли її. Найближчі друзі Фарука — Антоніо Пуллі (палацевий механік), Едмунд Гальян (ліванський імпортер кулькових ручок і головний постачальник палацу), Еліас Андраос — грек, що займається земельними питаннями, і ліванець Карим Табет — одіозний міністр інформації — збили свої статки на закупівлях непридатного озброєння. Прем’єр же одержав кулю від «братів-мусульман».
«Фарук раптово перестав бути королем-хлопчиком. Втративши волосся і немислимо погладшавши, він виглядав на двадцять років старшим за свій вік», — писав Вільям Стедієм у своїй книжці про останнього короля Єгипту. «Золотий хлопчик перетворився на старого, і цей товстий, лисий, підсліпуватий, неохайний старий очолював націю пашів і фелахів, чиє шокуюче безправ’я нагадувало плантації американського Півдня перед громадянською війною». Єгиптяни прощали Фаруку його жваві пустощі, дорогі закордонні поїздки, голод, епідемії малярії і холери, все ще вигукуючи: «Хай живе король!» на повну міць своїх голосів. Але їхнє терпіння вичерпувалося. Він, а не британці, зрадив їх. Зерна заколоту були посіяні. Буде потрібно всього два роки, щоб вони зійшли. З підірваною репутацією в себе вдома і зруйнованою за кордоном через обвинувачення в симпатіях до нацистів, Фарук вирішив пожертвувати своїм головним козирем — королевою. Фарида отримала розлучення і була відсторонена від трону 17 листопада 1948 р. — через те, що, народивши трьох дочок, так і не зуміла народити спадкоємця.
Особисте життя короля, що упадав за гувернантками і дівчатами з обслуги, стало національною ганьбою, яка завдавала шкоди міжнародному іміджу Єгипту і серйозно шкодила репутації Фарука. Він перетворився на постійного відвідувача нічних клубів і казино. Його часто бачили в товаристві з дамами-іноземками. Інтимні пригоди монарха з садомазохістськими штучками, обжерливість і нескінченні ескапади стали притчею во язицех. Одного разу патруль поліції моралі, освітивши глупої ночі машину, припарковану біля дороги, виявив у ній любовну парочку. На жаль, охоронці моральності застукали не того, кого треба: з машини вивалився невдоволений король з пістолетом у руці й вистрілив декілька разів у повітря. Він став насуватися на фоторепортера, цікавлячись роботодавцем сміливця. Його Високість зажадав фотокамеру, торохнув нею об асфальт, розтоптав, потім втиснувся в машину й поїхав, залишивши засмученого підданого з приступом діареї. Скандал, проте, вийшов назовні — часи для преси були ліберальні.
Від давнішньої популярності короля майже нічого не залишилося. Він намагався примиритися з колишньою королевою, але Фарида була невблаганна. Якщо він дійсно хотів її повернути, йому довелося б позбутися своїх іноземних дружків, які поставляли заморських спокусниць. У Фарука було багато вад, але друзів він не зраджував. Замість цього він вирішив знайти заміну Фариді. Він думав, що якщо одружиться знову — на звичайній дівчині — і ощасливить Єгипет спадкоємцем чоловічої статі, то поверне любов і повагу народу. Фарук був марновірним королем, що покладався на гороскопи свого астролога, який напророкував плейбою, що жадав пригод і народної любові, зустріч з юною красунею в ювелірному магазині, котра народить йому сина. Фаруку ніколи не приходило в голову, що ювелір підкупив королівського провісника, вклавши у його вуста необхідні «пророцтва» про доньку своєї приятельки.
Міністр інформації Табет, прозваний іноземними дипломатами «шакалом», заходився поширювати історії про дівчину з народу, таку собі Синдерелу, яка зустріла свого принца. Те, що 16-літня Нариман уже була заручена з молодою людиною, здавалося незначною перешкодою, за винятком молодої людини, звісно, і простих єгиптян, чиє несхвалення і підняті брови не бралися до уваги. Зате королівський ювелір, що знайшов Попелюшку для короля на закапелках своєї вулиці, став пашею до невимовного обурення вищого товариства і військової еліти.
Наречений не пошкодував грошей, приводячи в порядок майбутню королеву. Наріман відправилася до Італії, де для неї була відкрита приватна школа. За блискучим весіллям пішов запаморочливий медовий місяць в Європі. Безперечно, спадковий принц був зачатий під час медового місяця, але єгиптяни вже не вірили королю-сластолюбцю. Поширювалися чутки, що спадкоємець народився від позашлюбного зв’язку, і король одружився тільки після того, як немовля виявилося хлопчиком. У будь-якому разі, принц Ахмед Фуад, який офіційно народився 16 січня 1952 р., з’явився на світ занадто пізно, щоб врятувати монархію.
Але Фарук і Нариман безтурботно продовжували позувати з немовлям перед фоторепортерами, і скинення монархії було всього лише чуткою в народі, який ледь животів.
Операція «Орел»
Взаємини Фарука з британцями також складалися неблискуче. Британська окупація формально припинилася в серпні 1936 р. після підписання англо-єгипетського договору про дружбу і співробітництво. Проте, відповідно до ст. 1 договору, Британія отримала право протягом 20 років утримати 10 тис. війська у зоні Суецького каналу, а в «разі війни, безпосередньої загрози війни або надзвичайної міжнародної ситуації» Єгипет зобов’язався надати англійцям всі аеродроми, порти і засоби комунікації. У період Другої світової війни Фарук, проте, намагався ухилитися від союзницьких зобов’язань і зберегти нейтралітет. Це коштувало йому обвинувачень у змові з вермахтом і Муссоліні. У 1942 р. британці змусили його призначити прем’єр-міністром Мустафу Ель-Наххаса — голову партії Вафд, що прихильно ставився до британської присутності. У 1944 р. Фарук відправив нав’язаного йому прем’єра у відставку.
Британці зі свого боку заривалися усе глибше і не поспішали розставатися з прибутковою колонією. Статус британської світової потуги цілковито залежав від контролю над Суецьким каналом — «яремної вени імперії». До 1951 р. реальна кількість британських військових у Єгипті перевищила 60 тис. і їхнє перебування не обмежувалося зоною Суецького каналу. Це була найбільша військова база у світі. Дана обставина надзвичайно ображала національну гордість єгиптян і провокувала їх на кровопролитні інциденти. У відповідь британці вішали винних і невинних без суду і слідства. Єгипетський уряд намагався мирно домовитися про евакуацію іноземної армії, але почалася «холодна війна», і супердержава все зволікала.
Окупація, що продовжувалася, посилювала бродіння в єгипетському суспільстві, загострюючи і без того складну ситуацію. Люди більше не хотіли обіцянок. Антибританські демонстрації підкріплювалися партизанськими рейдами в зоні каналу. Прем’єр-міністр Мустафа Ель-Наххас — непотоплюваний опонент Фарука і його постійний головний біль — 8 жовтня 1951 р. в односторонньому порядку денонсував горезвісний англо-єгипетський договір про дружбу і співробітництво, що сам же колись і складав. Він виголосив проникливу промову в парламенті: «Заради порятунку Єгипту, я підписав договір 1936 р. і заради порятунку Єгипту сьогодні я прошу його скасувати». Ці слова пролунали довгоочікуваною музикою для вух єгиптян і сигналом до дії. І дії почалися.
За підтримки уряду та партії Вафд було сформовано «визвольні батальйони» для залякування окупаційної армії. Від Порт-Саїда до Суеца британські гарнізони були взяті на приціл єгипетськими снайперами. Партизанські групи використовували улюблену тактику — влаштовували засідки на шляхах проходження армійських автоколон і розстрілювали британських солдатів, скидаючи вбитих у води каналу. Поліція, яка охороняла канал, активно співчувала партизанам, і британці про це знали. Інше джерело опору складалося з 80-ти тисяч єгипетських робітників на британській військовій базі, що займалися відвертим саботажем.
З метою покарати поліцію, яка допомагала в неробочий час «визвольним батальйонам», британські війська запланували проведення операції по вигнанню поліцейських формувань з Ісмаїлії. Безпосереднім приводом до каральних дій була загибель американської черниці, яка випадково потрапила під перехресний вогонь, і вибух фугасу, який прогримів напередодні і погубив кількох британських службовців.
У священну для мусульман п’ятницю операція «Орел» почалася. 25 січня 1952 р. о п’ятій годині ранку британці, оточивши поліцейські казарми, розгорнули польові гармати, в тому числі танки. Використовуючи гучномовці, окупанти запропонували поліцейським здатися. Але вони припустилися помилки: забули або не вважали за потрібне перерізати телефонні дроти. Поліцейський командир зв’язався з Каїром, очікуючи вказівок. Відхилити британський ультиматум було рівнозначно самогубству. Проте міністр внутрішніх справ Фуад Серагеддін — однодумець прем’єр-міністра — дав указівку опиратися до кінця. Поліцейські так і зробили: захищалися до останнього патрона за допомогою допотопних рушниць. Вихід міг бути один. Закривавлені тіла 60 вбитих поліцейських склали посеред казарменого подвір’я. Наступного дня в Каїрі почалося пекло.
«Чорна субота»
Через 50 років після 26 січня 1952 р. — «чорної суботи» — історики так і не дійшли єдиної думки про те, хто стояв за цими подіями. Майже всі політичні угруповання того часу були під підозрою. Чи мріяла партія Вафд змести монархію або скомпрометувати своїх суперників? Чи хотів король розтрощити лідерів Вафд шляхом скандалу або з макіавелівським підступництвом провокував певні кола, щоб звернути ненависть юрби проти них? Чи зробили це комуністи або винними були «брати-мусульмани»?
Розроблялися найфантастичніші теорії, але істина ще тільки має бути з’ясована. Поза сумнівами одне: для трагедії такого розмаху сцена була підготовлена і виконавці усвідомлювали, що час їх наступає.
Це був похмурий день для Каїра. Поліцейські загони з аббасійських казарм зажадали зброї, щоб помститися за своїх товаришів. Вони безперешкодно пройшли в місто і приєдналися до студентів університету і озброєної молоді, яка вийшла на демонстрацію. Якщо столична поліція й діяла, то не на повну силу. Відсутність поліцейського контролю навряд чи була дивиною. Величезна юрба, що розрослася, як снігова куля, раптово кинулася в багаті квартали, методично підпалюючи їх, як за заздалегідь складеного плану. Головними почуттями були лють і помста, головною мішенню — власність іноземців — бари, ресторани, розкішні готелі, шикарні крамниці, банки і казино. Опівдні запалав кінотеатр у 200 метрах від королівського палацу. Заколотники спалили і зруйнували близько 700 будинків. Полум’ям була охоплена та сама частина Каїра, яку хедив Ісмаїл збудував напередодні церемонії відкриття Суецького каналу, щоб вразити славетних гостей. «Другий Париж» світу — елегантний і космополітичний — вмирав у димі й вогні.
Жак Беркі в книжці «Єгипет: імперіалізм і революція» наводить свідчення очевидців. «Усе було добре організовано. Вантажівки з цистернами підвозили бензин, який люди розливали в каністри і передавали по ланцюжку з рук у руки. Десятилітні хлопчиська розводили вогнища, з яких люди брали вогонь і кидали палаючі смолоскипи у будинки. Вони ввірвалися в магазин «Ада», власниками якого були євреї — найбільші в Єгипті торговці текстилем — і зайнялися відвертим грабежем. Потім розкрутили декілька рулонів матерії, просочили бензином, зв’язали і підпалили».
Терф-клуб, членами якого були Фарук і вся британська еліта в Каїрі, виявився цілком зруйнованим, у вогні загинули 9 британців і чудові портрети історичних знаменитостей клубу — Кітченера, Еленбі, Кромера. Готель «Шеппард», який уважався одним з найфешенебельніших у світі, згорів вщент. Черговий поліцейський у «Шеппарді» був першим, хто увійшов у ввірений йому готель з каністрою бензину. У божевільному запалі праведного гніву натовп, не відаючи, що творить, розгромив консульство дружньої арабської країни — Лівану.
26 іноземців стали жертвами самосуду або згоріли живцем в «чорну суботу», перед тим, як уряд Вафд послав війська для наведення порядку. Підданні продовжували бешкети, а пожежні бригади нічого не робили. Де-не-де вони намагалися втрутитися, але натовп перерізав пожежні шланги. Поліція кружляла навколо у вантажівках, допомагаючи заколотникам.
Цього ранку, пише Вільям Стедієм, прем’єр Ель-Наххас робив педикюр. Почувши новини, він наказав забрати дружину з перукарського салону й у броньованому автомобілі доставити додому. Що стосується короля, то в цей час Фарук улаштував ленч для офіційних осіб і високих поліцейських чинів на честь народження свого сина. Малятко солодко спало в колисочці під балдахіном, увінчаним золотою короною. Пожежа в столиці, зрозуміло, порушила приємний плин сімейного торжества. Високопоставлені гості, втративши апетит, кинулися до телефонів. Звіти про поведінку короля суперечливі. Відповідно до одного з них, заколотники рушили до королівського палацу з вигуками: «Хай живе король!» Коли король з’явився на балконі, вигуки стали іншими: «Де твоя мати?» — кричали піддані, натякаючи на романтичні канікули королеви Назлі в США в товаристві молодого коханця. Деякі зайшли занадто далеко, не пожалівши десятиденного немовляти. Після запитання «Скільки зубів у твого сина?» король наказав відкрити вогонь. Він постояв, спостерігаючи розстріл, відсалютував усім і зник. За іншими даними, король наказав стріляти і за межами палацу, вся площа була усіяна вбитими. Але є і дещо інша версія цих подій: короля привітали, потім почали ображати, при цьому декілька фанатиків увірвалися в палац з недвозначними погрозами. Його Високість діяв мужньо.
Тільки ввечері армійські підрозділи розсіяли натовп і відновили порядок. Було оголошено надзвичайний стан і введено комендантську годину. Вночі король відправив у відставку уряд Ель-Наххаса. Британські війська в Суецькому каналі було приведено в стан бойової готовності, очікуючи наказу ввійти в Каїр. У зону каналу прибуло підкріплення з шотландських гвардійців і ескадрилья, яка базувалася на Кіпрі. Ходили чутки, що безлади могли відбутися в Порт-Саїді й Александрії, але були відвернені завдяки рішучим діям властей.
Масштаби збитків і руйнацій неможливо пояснити однією лише інерцією уряду. Було занадто багато жертв серед мирних громадян, більшість з котрих навіть не розуміла, чим викликаний цей жах. Чому заколот не був зупинений ще до того, як натовп став некерованим? Кому виявилась потрібною руйнація Каїра? На ці запитання і зараз немає відповіді. Багато архівів знищені британцями, інші дотепер знаходяться під забороною. Але ані британці, ані французи не могли бути призвідниками. Ті, хто вважає, що заколот був організованим, а ніяк не спонтанним, вважають винними основних підозрюваних: «братів-мусульман» і праворадикальне крило націоналістичної партії «Молодий Єгипет», очолюваної Ахмедом Хусейном. Скидаючи іноземне ярмо в безжалісному пориві руйнації, заколотники навряд чи здогадувалися, що прояв їхньої помсти відкривав нову епоху, і країна має змінитися.
Протягом наступних шести місяців пішли у відставку чотири прем’єр-міністри. Змінювані палацевими інтриганами уряди безуспішно намагалися вдихнути життя в гаснучу парламентську систему. З кожним провалом справи йшли все гірше. Єдиною надією на вихід з кризи залишалася армія. У березні 1952 р. відповідальний співробітник британського посольства в Каїрі надіслав листа в Лондон: «Військова диктатура більш імовірна, ніж революційний вибух». Липневий переворот не був несподіванкою.
«Філософія революції»
У давньоримському календарі липень був п’ятим за рахунком місяцем року. Після переможного походу Юлія Цезаря до Єгипту застарілий календар реформували, і квінтиліс став липнем (лат., julius), названим так на честь великого диктатора. Історики можуть зауважити разючий зв’язок між липнем і деякими поворотними подіями, що змінили світ так, начебто б сьомий місяць року мав особливу угоду з історією. 4 липня 1776 р. була проголошена Декларація Незалежності північноамериканських штатів: до цього дня Америка залишалася британською колонією — разючий факт у світлі концепцій сьогоднішнього часу, коли США поширюють свою суперміць на більшість країн світу під ім’ям глобалізації. Падіння Бастилії, що поклало кінець абсолютизму і початку Великої французької революції, відбулося 14 липня 1789 р. 26 липня 1953 р. розпочався штурм казарм Монкади Фіделем Кастро, у липні 1958 р. впала іракська монархія. Для Єгипту липневий феномен виглядає особливо вражаючим: це французька військова експедиція в Єгипет і «Битва біля пірамід» генерала Бонапарта з мамелюками в 1789 р., призначення албанського офіцера Мохамеда Алі правителем Єгипту в 1801 р., британська інтервенція в 1882 р., прихід до влади короля Фарука в 1937 р., націоналізація Суецького каналу 26 липня 1956 тощо. Зрозуміло, немає наукових пояснень повторюваному з надзвичайною сталістю календарному феномену. Єдине належне пояснення — збіг.
Військовий переворот у Єгипті, що став революцією в повному значенні цього слова, відбувся в середу, 23 липня 1952 р. Початковий план «вільних офіцерів» передбачав скинення Фарука восени 1952 р. Однак свавільність короля мобілізувала путчистів дещо раніше. Обурення в армійській верхівці викликала кандидатура, запропонована королем на престижну посаду президента офіцерського клубу. Далі — більше: 20 липня 1952 р. король призначив на посаду міністра оборони свого шурина — молоду людину без імені й авторитету, але з амбіціями і намірами покінчити з «вільними офіцерами». Дату виступу довелося терміново переглянути. Роль провідника піднесли на блюдечку популярному в армії генералу Нагібу всього за день до перевороту. Хоча респектабельний генерал ніколи «вільним офіцером» не був, він погодився взяти участь у путчі як головна особа.
23 липня 1952 р. о пів на другу ночі, коли король насолоджувався життям, як завжди, у своїй літній резиденції в Александрії, війська, покинувши задушливі казарми, зайняли вулиці Каїра. Анвар Садат по радіо звернувся до нації з заявою про скинення Фарука. Генерал Нагіб телефоном зачитав ультиматум королю: негайне зречення від престолу й еміграція. Військовий гарнізон в Александрії був занадто слабкий. Прощання з короною тривало недовго: після коротких консультацій з розгубленими радниками Його Високість махнув рукою на престол і кар’єру, поставивши чіткий підпис під зреченням, причому двічі. 26 липня 1952 р. пан Фарук вирушив у вільне плавання по морю життєйському.
Проводжати колишнього короля прийшли іноземні посли, члени кабінету, військові. Фарук потиснув руку генералу Нагібу і побажав йому удачі в керуванні Єгиптом і англо-єгипетським Суданом. О 18 год. 20 хв. білосніжна «Махрусса» з 20-хвилинним запізненням підняла якір. 21 залп прощального салюту прогримів услід. Два есмінці супроводжували королівську яхту до нейтральних вод. Король був сумний, а Нариман стурбована відсутністю ескорту. Скинувши тягар влади, Фарук незабаром розлучився з непомірно розтовстілою й обридлою йому «дівчиною з народу».
Що ж стосується інших, то тюремне ув’язнення стало відповіддю міністрам кабінету і лідерам Вафд, що поспішили принести свої поздоровлення «вільним офіцерам». У січні 1953 р. усі політичні партії були заборонені.
Через два роки Єгипет був оголошений республікою, а генерал Нагіб — президентом. Перспективи генерала здавалися блискучими. Військова верхівка, середній клас, колишні політичні партії і «брати-мусульмани» долучилися до Нагіба, який ставав впливовою суспільною фігурою і настільки популярною, що навесні 1954 р. революційна рада офіційно звинуватила генерала в диктаторських амбіціях. «Це всього лише літній ураган, що, слава Аллаху, вже закінчився», — заспокоював Нагіб схвильованих громадян республіки з балкона Палацу революції.
Виклик генералу прийшов від полковника Насера.
Гамаль Абдель Насер народився в Александрії в сім’ї поштового службовця в 1918 р. Він постійно конфліктував зі своїми вчителями, не пропускаючи жодної антибританської демонстрації, і в сутичках з поліцією йому вельми діставалося. Кілька місяців юний бунтівник провчився в юридичному коледжі, а потім поступив у Королівську військову академію, яку закінчив у званні молодшого лейтенанта. Він був одружений на простій неосвіченій жінці та до кінця своїх днів відрізнявся невибагливістю в побуті. Під час проходження військової служби в Судані Насер зблизився з трьома офіцерами: Закарієй Мохеддином (згодом віце-президент ОАР), Абдель Хакім Амером (майбутній фельдмаршал) і Анваром Садатом. Разом вони створили підпільну організацію «Вільні офіцери», чия структура і склад були відомі тільки Насеру. Їхньою метою стало вигнання британців і скинення монархії.
Фактичним лідером липневого перевороту був Гамаль Абдель Насер. Майже два роки після путчу йому так удавалося приховувати свою справжню роль, що всюдисущі іноземні журналісти навіть не підозрювали про його існування. У квітні 1954 р. після кількох місяців протистоянь і складної серії інтриг п’ятдесятилітній Мохаммед Нагіб програв боротьбу за владу, і Насер вийшов з тіні, призначивши себе прем’єр-міністром. Мовчазна більшість, що не належала до жодної партії або групи, відчувала розгубленість і вичікувала.
Мохаммед Нагіб зберіг титул президента, але попрощався з президентськими привілеями. Він перебував до кінця своїх днів під домашнім арештом, йому заборонили спілкуватися з сім’єю, і навіть на похорон дружини лідер нації приїхав, отримавши спеціальний дозвіл колишніх товаришів. Перший президент республіки провів решту років у повній самотності, займаючись разведенням кішок і удосконалюючись в іноземних мовах.
Гамаль Абдель Насер приступив до здійснення єгипетської мрії про національну незалежність і забезпечення інтересів народу. Евакуація «імперіалістичних британських військ» стала його першорядною політичною задачею. 27 липня 1954 р. 65 тис. британських військових і 18 тис. африканських піхотинців залишили базу в зоні Суецького каналу.
У січні 1956 р. Насер висунув тезу про те, що принципи соціалізму в своїй основі збігаються з постулатами мусульманства і проголосив конституцію, відповідно до якої Єгипет ставав соціалістичною арабською державою з однопартійною системою й ісламом як державною релігією. У цей період харизма єгипетського лідера своєю популярністю затьмарила вплив інших політичних сил, включаючи «лівих» і оголошених поза законом «братів-мусульман». Конституція була схвалена 99,8% голосів.
У червні 1956 р. 99,948% населення проголосувало за Насера — єдиного кандидата в президенти. Тріумф Насера означав, що опора на армію, поліцію і службу безпеки в поєднанні з майстерним маніпулюванням цивільним населенням стане основою нового режиму. Він оголосив амбіційну програму внутрішніх перетворень — революцію «зверху», яка відбувалася паралельно з просуванням Єгипту в арабський світ. У книзі «Філософія революції» Насер чітко виклав свою задачу — стати лідером 55 млн. арабів, потім 224 млн. африканців і, нарешті — 420 млн. мусульман. Таким був зеніт честолюбних устремлінь арабського націоналізму і золотого сторіччя Гамаля Абделя Насера, попри те, що англо-єгипетський Судан відокремився назавжди, і великий проект — створення Об’єднаної Арабської Республіки — виявився недовговічним.
Липнева революція за своїм цілями і характером стала безпрецедентним викликом Єгипту світовій гегемонії Заходу. Тристороння агресія, яка відбулася після націоналізації Суецького каналу, сигналізувала про початок важкої фази, що змінила порядок денний для революції, відсунувши внутрішні проблеми і панарабські мрії на другий план. 272 млн. єгипетських фунтів виявилися заблокованими в Англійському банку. Вулиці Порт-Саїда патрулювали іноземні війська. Насер вийшов з цього фактично програного у військовому сенсі протистояння з Ізраїлем зі зрослим престижем в усьому арабському світі.
Націоналізм і антифеодалізм захлеснули Єгипет. Народні маси ставали на бік нової влади в міру того, як проводилася земельна реформа, і нові закони забезпечували безкоштовну освіту, роботу і соціальний захист. Більш-менш вдала кампанія була проведена проти корупції. Жінки одержали набагато більше прав, аніж мали до того. Новий середній клас почав займати посади й політичні позиції, що належали колись італійцям, грекам, французам і британцям, яких Насер змусив залишити Єгипет далеко не в коректній формі. Асуанська гребля, побудована за допомогою СРСР, покінчила із жахом посух і повеней. В багато сіл увійшло життя ХХ сторіччя.
Будь-яка революція має своїх прихильників і противників, періоди успіху і падінь, і липнева революція не виняток. Вона дала вихід надіям на соціальну рівність і національне відродження, намагалася покінчити зі злиднями і хворобами. Але амбіції революції виявилися сильнішими від її можливостей. Ревне прагнення служити режиму, а не інтересам нації, обернулося катастрофою. До часу смерті Насера «нова сильна армія» Єгипту була розгромлена в «шестиденній війні» з Ізраїлем і Суецький канал замінований. Весь Синай, який складав майже третину території Єгипту, перейшов до ізраїльтян. По древній землі фараонів марширували радянські дивізії. Суспільний сектор, який замінив приватний бізнес, ледь дихав, а внутрішні і зовнішні борги країни сягали астрономічних сум. Демографічний вибух утруднив спроби підняти життєвий рівень простого народу. Місцеві аристократи були не в захваті від того, що їхні землі експропріювали і націоналізація позбавила їх статків. До революції всього лише 30 родин монопольно володіли багатствами країни. Реформи Насера піддали їх приниженням і стражданням, і вони вперше дізналися на власному досвіді, що таке безгрошів’я і злидні. Навіть сьогодні, коли все владналося, їм нелегко говорити про революцію і дні, проведені у в’язниці. Іронія долі полягала в тому, що діти і близькі родичі лідера, що тяжів до соціалізму і нещадно боровся з приватним капіталом, стали найбагатшими людьми в країні.
Але навіть програні дві війни з Ізраїлем і провалена ідея панарабізму не затьмарили популярності цього харизматичного армійського офіцера, що за останню тисячу років став першим істинно національним за кров’ю і духом керівником країни. Він пробудив у своїх співвітчизниках високу гідність, яку вони не мали при іноземному правлінні.
Прихильники Насера досі шкодують, що доля не відпустила йому часу для порятунку країни. Супротивники Насера стверджують, що його режим був початково ущербною диктатурою однієї людини, одержимої владою. Він перетворив Єгипет на поліцейську державу, в якій листування перлюструвалося, мас-медіа перебували під суворою цензурою, головні газети націоналізувалися, телефони прослуховувались, а політичні супротивники відсилалися в пустелю в концентраційні табори. Для більшості ж фелахів життя мало змінилося.
Коли опоненти звинувачують режим Насера в репресіях і відсутності демократії, вони забувають про те, що усі великі революції історії — французька, американська, більшовицька, турецька — починали втілення в життя своїх основних принципів аж ніяк не з демократії і заохочення, що скомпрометували себе в ліберальну епоху багатопартійної системи. Коли критики вказують на недостатній ефект у багатьох галузях, вони не пригадують, скільки блискучих проектів зазнали краху в індустріалізованих країнах.
Насер був об’єктом поклоніння й обожнювання, ворожості й ненависті, симпатії і забобонів, але ніколи не був байдужий нації. Він вижив протягом 18 років як політичний лідер, усупереч сильним опонентам: Ізраїлю і Заходу, комуністам, колишнім політичним партіям, військовій кліці, що суперничає, знедоленій аристократії, прихильникам Нагіба та всіх потрясінь в арабському світі.
Безперечно одне — прогресу було досягнуто, і це значить, що революція не програна. Вона перетворила Єгипет у центр тяжіння для арабського світу, потужну політичну силу в Африці і в усьому світі. Трагічні перипетії складної епохи «арабського соціалізму» залишилися в минулому. У Єгипті багато речей змінилося, і змінилося на краще. Синай повернувся під єгипетський прапор і в країні відкрилося посольство Ізраїлю. Іноземні туристи і бізнесмени — знову бажані гості. Виросли нові міста і важливі інфраструктури створені всюди. У госпіталях, обладнаних за останнім словом техніки, медичне обслуговування здійснюється на рівні світових стандартів. Молоді люди з мобільними телефонами роз’їжджають за кермом останніх моделей автомобілів, зібраних на єгипетських заводах. З комп’ютерами і новими технологіями з’явилося більше можливостей для економічного зростання. Тут, як і в будь-якому нормальному суспільстві, банківський рахунок, чекова книжка і добре оплачувана робота вважаються важливими пріоритетами. Більшість єгиптян, відмічаючи в ці дні золотий ювілей липневої революції, з розумінням ставиться до свого минулого. Вони усвідомлюють, що в епоху, коли в суспільстві переважало відчуття загального невдоволення і люди не могли терпіти принижень, революція стала політичною необхідністю. Тому, коли вона відбулася, вони так гаряче привітали її.