Коли відпочиваєш — не хочеться бути на роботі: брати інтерв’ю, шукати факти, порівнювати, аналізувати. Та й часу немає: він розписаний по хвилинах, по процедурах, по кабінетах... А повертаєшся з відпустки — і довго не можеш струсити з себе професійне прагнення поділитися враженнями. Просто враженнями — людини, яка 24 дні провела на одному з найвідоміших українських курортів, — місті Трускавці. Таких людей протягом року тут буває 200 тисяч. Тому й враження можуть бути в чомусь схожі — хоч, звісно, в кожного вони свої. Та на початку літнього сезону, який у Трускавці, як і на будь-якому курорті, найвелелюдніший, а отже — найнапруженіший, спостереження пересічного відпочивальника можуть бути навіть корисними.
Вперше я була в Трускавці років десять тому — в не найкращий для України час.
Відпочинок і тоді залишався відпочинком, лікування йшло, як і належить на курортах, — проте на всьому лежав відбиток невизначеності, некерованості, та — бідності. Радянське майно зношувалося, на нове бракувало коштів. «Немає грошей» — це гасло, яким у ті роки жила вся Україна, не могло не позначитись і на курортному побуті. Кімнати з обшарпаними меблями, не найбагатше меню дієтичних столів не приваблювали тих заможних, які вже з’явилися в країні, та далеко не завжди були по кишені незаможним, якими враз стали мало не всі поспіль українські громадяни.
Сьогодні зміни помітні неозброєним оком. Власне, кожен, хто приїжджає в санаторії, відчуває їх на собі. Іноді — ще задовго до відпочинку. Адже значна частина путівок нині купується людьми за повну вартість. Ціни — починаючи від 1600 гривень і — залежно від рівня комфорту — вище (з 1 червня вартість путівок знову зросла — на 8—10%). Сказати, що це по кишені сьогоднішнім пересічним українцям, було б значним перебільшенням. Проте багато хто таки стягується на путівку: здоров’я дорожче.
Ті, кому таланить на пільгову путівку, легше вибачають якісь недоліки в організації санаторного відпочинку і простіше адаптуються до неписаних правил і, на жаль, дуже живучого переконання, що належне лікування можна отримати лише тоді, коли «даси». Тобто — додатково заплатиш: за призначення процедур, за самі процедури. Звісно, ніхто не вимагає. Та поведінка декого з персоналу і якість наданої процедури, нерідко «ненав’язливо» підштовхує саме до такого рішення проблеми. «Таксу» знають усі: за масаж — 5 гривень, за підводний масаж — дві. Нерідко такса зростає. Найчастіше це буває тоді, коли пацієнт прямо запитує, скільки треба. Тоді, зрозуміло, фахівці оцінюють свою працю на свій розсуд. Для «лівих» пацієнтів, тобто тих, що йдуть поза призначенням лікаря, такса, само собою, ще вища. Проте до них і увага більша. Найсумніше ж те, що далеко не всі, хто не відмовляється від «доплати», — справді хороші спеціалісти. І тому досить часто, плати не плати, а вони женуть «халтуру». Не тому, що їм платять малу зарплату чи недосить «доплачують» пацієнти. Просто вони не вміють працювати якісно. Бо за дійсно хорошу роботу й заплатити не гріх.
Звичайно, з прагненням деяких співробітників заробити «понад план» на державному робочому місці в ЗАТ «Трускавецькурорт» борються. Тим паче, що робоче місце в місцевих санаторіях — мало не на вагу золота для місцевих мешканців. Адже в цих краях проблема безробіття надзвичайно гостра. Проте боротьба за добре ім’я санаторію перманентно вступає у протиріччя з традиційно невисокими зарплатами і перевантаженістю, приміром, масажистів. Тридцять чоловік за зміну якісно обслужити непросто. Від того й усі проблеми. І, мабуть, від того також, що в нас і досі не зжита погана совкова звичка вважати господарями в санаторії (як, власне, й скрізь, у всіх інших закладах і не курортних міст) не відпочивальників, а той-таки персонал. Попри помітні зрушення на вищу якість обслуговування ні-ні та й нарвешся на звичне побутове хамство, недбайливість чи просто неуважність. «Стільки грошей путівка коштує, а тут ставляться до тебе, ніби ти всім заважаєш», — коли звучала така оцінка курортного обслуговування, то ставало зрозуміло, що до рівня європейського курорту Трускавцю ще треба дорости.
І при цьому з кожним роком сюди приїжджає все більше іноземців. Найчастіше це німці та корінні мешканці країн колишнього соцтабору. І росіяни, звісно. Їх приваблює вода «Нафтуся» і дешевизна лікування в Трускавці порівняно з іншими бальнеологічними курортами Європи. Особливо багато тут літніх поляків і колишніх наших співвітчизників, які осіли в Німеччині. І рівень обслуговування їх улаштовує: на відміну від українських громадян, вимушена доплата за деякі послуги не здається їм високою.
Проте справжню насолоду (про користь уже й не кажу) отримуєш тоді, коли зустрічаєш класних професіоналів і прекрасних людей. У Трускавці легенди ходять про золоті руки Героя України лікаря Козявкіна, який лікує дитячий церебральний параліч.
Не всі такі відомі, як цей лікар. Однак у кожному кабінеті поліклініки можна зустрітися або з байдужістю і втомою від нескінченної череди цих дивних людей, котрі вважають, що можна 341 день на рік гробити своє здоров’я, а за 24 дні його відновити, або — з дивовижною увагою до цих замучених шаленим темпом життя людей, що вирвалися з його круговерті лише на 24 дні, щоб хоч трохи віддихатись і — а раптом удасться? — навіть підлікуватись. У кожному разі, мені видалася лікарем від Бога проста й скромна Ярослава Данилко, офтальмолог 2-ї поліклініки, що дивиться в очі, а бачить стан усіх органів і, головне, зазирає в душу. І я не могла не подивуватися такту і терпінню лікаря Ніни Бінч, котра працює з дивовижною витримкою і терпінням. І так само чула з усіх сторін, як хвалили проктолога санаторію «Рубін». А враження про роботу лікаря-уролога цього ж санаторію Володимира Смалинюка й медсестри Марії Сисюк отримала сама — і вкотре переконалася, що людяність і совісність практично завжди крокують поруч із професіоналізмом.
Здавалося б, миттєві зустрічі в курортній поліклініці — не привід запам’ятовувати прізвища. Та вони залишилися в пам’яті — мабуть, через те, що так рідко зустрічаємося ми з еталонним, можна сказати, ставленням лікаря до звичайнісінького пацієнта, який, швидше за все, єдиний раз прийшов сюди на прийом — просто один із тисяч відпочивальників. Але від цього залежить сама наявність роботи для всього курортного персоналу та розвиток всієї інфраструктури міста.
Відчувається, це усвідомлюють у Трускавці. Принаймні можна стверджувати, що тут уже проросли паростки курортного відпочинку не лише як бізнесу. Але — і як розумного поєднання багатьох факторів. Крім унікальної води та лікування, дієтичного харчування (його поліпшення відчутне), багатої природи Прикарпаття та дивовижно чистого повітря, Трускавець має ще дещо особливе, притаманне лише йому.
Це — мова і пісня.
Так-так, саме мова, українська, яку багато хто із приїжджих українців чують тут уперше саме як державну, тобто — панівну скрізь, рідну мову місцевого населення, без мату (!) й суржикового сміття — настільки природну й красиву, що люди, котрі називають себе російськомовним населенням, переходять тут на неї так само просто й легко, ніби розмовляли нею все життя.
І — пісня, що панує в Трускавці скрізь; повітря насичене нею так само, як п’янкими пахощами квітів, та щебетом птахів. Співають біля бюветів — це вже як багаторічний ритуал, непорушна традиція. Просто так збираються гурти людей і — співають! Звісно, обов’язково знаходиться організатор. Іноді — з курортників, частіше — з місцевих. Григорій Драган, ветеран війни, учитель-пенсіонер, приходить до горішнього бювету щодня о п’ятій, наче на роботу. Втім, хіба можна назвати роботою ту насолоду, яку отримує він від пісні? Борис Україна, енергетик долотового заводу, навіть приїжджає заради пісні з Дрогобича: «Як тільки хочу поспівати — їду до Трускавця, що там дороги — півгодини? А як ся влюблю — їжджу всі 24 дні поспіль».
Співають усе, що попросять. Найчастіше — українські народні пісні. Драган їх нумерує, друкує і розмножує — щоб давати всім бажаючим, котрі хочуть співати, а слів не знають.
…На кожному повороті теренкурів — прогулянкових доріжок у старовинному парку — звучать скрипка, бандура, гітара. О п’ятій щовечора грає трускавецький біг-бенд — естрадно-джазовий оркестр. Відбуваються безкоштовні концерти для курортників у палаці культури імені Шевченка і в санаторіях — чудових місцевих колективів, таких як ансамбль пісні й танцю «Трускавчанка».
Біля бюветів ще й танцюють... Просто так, як у кіно — від повноти почуттів, гарного настрою й — бо ти на курорті. Й саме оце враження — свята, яке завжди з тобою, міста, де ти відпочиваєш тілом і душею, місця без турбот і проблем — змушує людей прагнути повернутися сюди ще і ще. Власне, це і є запорукою благополуччя й довговічності курортів. Бо надра дають цілющу воду. Все інше повинні забезпечити люди. Бо хочеться, щоб курорти були серед національних пріоритетів України: відомими у світі, доступними для своїх громадян. Тобто — щоб здоров’я народу було державним пріоритетом номер один.
Це написалося не тому, що на курорті гарно мріється...