Чи хтось бачив, щоб над Києвом летів великий білий птах? Ні? Правда, немає впевненості, що багато киян упізнали б у небі лебедя, а тим паче його голос. Більшості й угору ніколи глянути. А ось авторка статті з далекого свого дитинства пам’ятає, як схвильовано видивлялися навесні білого лебедя над Подолом старші сусідки.
Тепер дуже мало хто в Києві знає, як це стосується можливого потопу. Мало того, на диво, навіть Видибая ніхто не згадує в численних статтях на зазначену тематику, і це при тому, що чимало наших журналістів володіють неабияким хистом знаходити щось незвичайне. Звісно, читачеві потрібна насамперед об’єктивна інформація про стан справ із можливим затопленням, та й народні прикмети тепер далеко не завжди працюють, зважаючи на нашу екологію та численні «вдосконалення» природи. Хоча, якщо йдеться не про погодні прикмети, а про містику передбачень, перекази про яку передаються багатьма київськими поколіннями… Так чи інакше, попри спершу трохи тривожні, а останнім часом — більш заспокійливі звіти відповідних міських та всеукраїнських служб, все одно лише Господь достеменно знає, як воно буде цього і кожного разу насправді.
А бувало по-всякому. Пам’ять поколінь старокиївських родів донесла цікаві оповідки про те, як і чому заливало Київ раніше; коли таке, власне, почалося; що віщувало шкоду від водної стихії та які містичні «сили» «відповідали» за провіщення чи відвернення лиха. В дитинстві авторка, уродженка Подолу, чула від старших подолян все нові версії витівок Видибая — так називали отого самого Перуна, якого вкинули у Дніпро, коли хрестили киян. Що характерно, кияни зробили з нього не мстивого грізного діда, а швидше віщуна, який міг і допомогти. А вже скільки київських хлопчаків щоліта пірнало в районі Видубецького монастиря, скільки дітлахів нишпорило «печерами» в горі поруч, сподіваючись знайти золоті та срібні Перунові стріли! Навіть розповідали, що десь там на горі під монастирем жила київська ворожка, яка мала одну стрілу й використовувала її у своєму ремеслі. Однак все ж не Видибай став для старих киян центральною фігурою у зв’язку з провіщеннями потопів, — він «відповідав» за порятунок плавців-невдах, особливо дітей.
Героїнею відповідних віщувань була Либідь, сестра засновників Києва. Вперше за багато років, які минули з часу дитинства, авторка почула про неї у зв’язку з прогнозами розгулу водопілля цьогорічного березня, після того, як завалилася частина улюбленого пам’ятника киян на березі Дніпра. Мабуть, така непересічна подія, що «попала» до того ж у мейнстрім іншої, всеукраїнської, сколихнула й розбудила пам’ять, яка, здавалося, вже давно заснула. Тож у розламі пам’ятника, з якого «пішли» половина його персонажів, побачили не лише політичні, а й екологічні знаки.
Але, якщо вже пробувати аналізувати останні, було б гірше, якби «пішла» Либідь. Річ у тому, що саме вона, перевтілена в білого птаха, як вважали старі кияни, попереджала їх про небезпеку від води. Причому як дніпровської, так і будь-якої іншої київської, зокрема й від однойменної річки та від підземних потоків у плавунах. А останні, бувало, теж завдавали чималого лиха, пошкоджуючи, а то й «скидаючи» будівлі. За старокиївськими переказами, Либідь, явившись як птах, що голосить, могла попередити праведну душу навіть тоді, коли хтось замірявся закладати будинок у начебто підходящому місці, але на підземних плавунах. А таких територій над річкою Либідь та в інших київських закутках було і є чимало, — широко відомі відповідні проблеми з приміщенням палацу «Україна», музеєм під «Батьківщиною-матір’ю» та низкою інших. Халепи бідних киян — мешканців Либідських мочар — описав І.Нечуй-Левицький у «Київських прохачах»: раніше на тамтешніх непевних ґрунтах тільки бідняки і прохачі переважно й селилися.
Втім, цікаво, що в київських переказах згадується і про те, як Либідь допомогла одній працьовитій славетній майстровій родині: загасивши випадкову пожежу в майстерні побіля господи, вона милосердно прикликала Данину воду з неба у спекотний ясний полудень.
Однак найбільше й наймасовіше у старому Києві з тривогою та надією виглядали Либідь навесні, очікуючи водопілля. Деякі старі киянки навіть намагалися задобрити її, залишаючи під ніч гостинці в дуплах розлогих столітніх верб над водою. Душа княжни могла попередити і про біду, і про погідну весну та добру, життєдайну, а не руйнівну воду.
А починалося все так: за старокиївським переказом, сестра засновників Києва Либідь була жрицею — посвятною дівою. Відома цінителька київської старовини письменниця Наталена Королева у своїх «Легендах старокиївських» згадує про це, однак трактує долю князівни досить вільно, як переважно й буває в художній літературі: наділяє її напруженим, фатальним драматизмом, що було якраз нехарактерно для старокиївської життєлюбної, оптимістичної, світлої автентики. Старі ж кияни були переконані, що жила князівна Либідь довго і щасливо, та сповна виконала свою місію жриці Дани, божественного втілення водної стихії, а по смерті залишилася берегинею-заступницею киян на Даниному суді.
Цікаво, що певний час «заступатися» доводилося їй «по дрібницях»: хтось джерельце необачно замутив, хтось на річці насмітив, хтось коням не дав вчасно напитися. Найбільшим гріхом, при якому Либідь відступалася від заступництва, було утоплення небажаного немовляти, чим осквернялася вода і за що винна каралася вічними сльозами. Але одного разу, на початку смутних часів князівських незгод, один із нащадків Ярославичів піддався на умовляння купців трохи «підправити» — поглибити й розширити — ділянку Почайни біля київського причалу «Притики», щоб зручніше було туди підпливати важким суднам із глибокою посадкою, переповненим крамом. Подейкується в старокиївському переказі, що зробив він то за «мзду купецьку велику», бо хотів поставити собі новий терем. Пролетіла начебто тоді Либідь над «Притикою» з жалібно-гнівним криком, і хазяйновиті кияни занепокоїлися, картали купців-зачинщиків та князя. І що ж: робіт із «вдосконалення» Почайни не докінчили — щось там трапилося з виконавцями, й вони відмовилися від «грішного діла». Судна тих купців потрощила буря на Дніпрі, яка невідомо звідки взялася серед погожого літнього дня, а наступної весни сталося лихо на воді з кимсь із князевих родичів. Сам же він залишився на весь свій вік зганьбленим та безталанним, бо обурені кияни прийшли з вилами під його новий терем, що не пішов йому на користь…
«Екологічний урок» був засвоєний та замолений, і тривалий час кияни особливо не потерпали від річкової води. Були чужинецькі навали, пожежі, грабунки й руйнування, але нікому й на думку не спадало змагатися з природою, самовпевнено її гнуздати. Аж поки не укріпилися в Києві останні зайди. Крім варварського «зняття скальпу» із Замкової гори за наказом Петра І, щоб знищити разом із фундаментами київського «Кремля» саму згадку про княжу столицю, крім абсурдної, навіть з огляду на особливості рельєфу, перебудови київських укріплень, які завжди захищали місто зі сходу на захід, — було задумано і масштабний, як на XVIII ст., проект «підкорення річки».
Коли 1712 р., задля зручнішого проходження барок, почали виконувати перекіп Почайнинської коси (що відділяла Почайну як рукав від Дніпра й захищала Поділ від великої весняної води), старі кияни — від князівських нащадків до майстрових подолян — обурювалися, протестували й чекали клекоту Либіді, — і він не забарився… Але яке було діло до старосвітських «малоруських пліток» та «забобонних протестів» тодішній київській колоніальній адміністрації! Можливо, також «купці» переконали… Що сталося потім — відомо: перерізану косу Дніпро згодом розмив, підібравшись ближче до забудови, від Почайни залишилося кілька озер, і відтоді Поділ стало періодично заливати серйозніше, з чималими збитками для подолян, серед яких не лише пошкодження бурхливими дніпровськими потоками будинків та майна, а й смертельні хвороби від розмитих старих комунікацій, куди потрапляли води з-під цвинтарів на Горі, та розмокання від цієї «мертвої» води осель.
Як казали старі кияни — то кара й за наші гріхи, що не вберегли угіддя Либіді та весь свій предківський спадок від сваволі. Такі розмови доводилося чути авторці в ранньому дитинстві, перед потопом 1970 року, коли залило значну частину нижнього Подолу, а вода у підвалах будинків верхнього, магістратського Подолу стояла довго, подекуди років два. Бачити Либідь над Києвом не доводилося, однак сусідські родини про це розповідали.
Останній (1979 р.) потоп у межах Києва авторка зустріла, вже живучи на лівому березі й у віці школярському. Перед тим вона зі своєю групою художньої школи виїздила в Гідропарк на етюди. Якось, пропустивши одне заняття, побачила наступного разу на малюнку іншої дівчинки — киянки в першому поколінні, котра не знала старокиївської легенди про віщунку Либідь, великого білого птаха над деревами. На запитання, що це за птах у неї летить, колежанка відповіла, що бачила його, тож і відтворила сумлінно на папері. Наступним запитанням стало, чи птах кричав, — на що була заперечна відповідь. Розповідь про птаха і можливе витлумачення його появи викладачкою та іншими дітьми була сприйнята як гарна казка, однак незабаром пів-Гідропарку таки залило.
А, за старокиївським переказом, Либідь, що мовчки пролітає над якоюсь київською місциною, — це вістка-застереження про півбіди, на відміну від гіршої ситуації, коли птах голосить. Якщо ж душа князівни з’являється навесні білим птахом у веселці — це провісник лагідної весни, коли вода до людей добра. Тоді старі кияни поспішали, поки веселка не погасне, набрати водиці з найближчого живого джерела: вона, «осінена» крилом Либіді, вважалася помічною проти хвороб (особливо водянки); для жінок-породіль; для дівчат, які нею вмивалися «на красу»; для «відливання» лиха від хати.
Дай Боже бачити тільки добрі знаки над Києвом, над усіма нашими домівками, але для цього треба не просто не робити лиха самим, а й не допускати його від інших.