Якщо народна свідомість схильна зберігати передусім змістово-чуттєву складову минулого, його епічний вимір, то завданням «пам’яті держав» — історії — є точна хронологічна фіксація подій. Іноді, втім, буває цікаво співставити саме часову послідовність останніх з їхнім соціокультурним значенням. Тоді прискіпливому дослідникові можуть відкритися ті несподівані грані буття, що змушують нас вірити у невипадковість людської цивілізації на нашій планеті та тісніший, ніж здається на перший погляд, взаємозв’язок історичних шляхів різних народів.
Такі небуденні історіософські міркування виникають при погляді на деякі знакові дати новітньої української історії. Закономірно буде розпочати цей невеличкий екскурс із головного свята нашої держави — Дня Незалежності 24 серпня. Хіба не вартує уваги уже одне те, що на це ж число припадає й день народження чи не найактивнішого борця за самостійність, автора історичного Акту про незалежність України 1991 року Левка Лук’яненка? Хоч як це дивно, але Росія, виявляється, теж має достатньо підстав відзначати 24 серпня. Адже саме цього дня у 1612 році війська князя Пожарського розбили під стінами Москви польських інтервентів. Ця перемога відкрила шлях до звільнення столиці від іноземних загарбників, подолання хаосу Смути та обрання на престол нової династії Романових (останні представники якої, до речі, були страчені 16 липня 1918 року — рівно за 72 роки до першого «самостійницького» кроку сучасної України, що ним стало прийняття Декларації про суверенітет у 1990-му). А от, приміром, у французів із відповідним листком календаря пов’язані набагато трагічніші спогади: 24 серпня 1572 року відбулася сумнозвісна Варфоломіївська ніч — різанина паризьких гугенотів.
Не менш драматичні перипетії супроводжували й дату прийняття Конституції України — 28 червня. У 1389 році цього дня фатальної поразки від турків на Косовому полі зазнали сербсько-боснійські сили. В результаті найпотужнішу на той час православну державу було знищено, а для сербів почався п’ятисотлітній період османської окупації. Саме цього ж дня 1914 року Гавріла Прінцип застрелив у Сараєві австрійського ерцгерцога Франца-Фердинанда, спровокувавши початок Першої світової війни. Рівно за п’ять років по тому, у 1919-му, країни Антанти, глумлячись із переможеної Німеччини, змусили її підписати несправедливий Версальський мирний договір, найогиднішим в якому було покладення всієї провини за війну лише на одну сторону… Але найбільш промовистим для нас фактом є те, що за 75 років до нашої, у цей-таки день 1921 року, було прийнято конституцію Королівства сербів, хорватів і словенців, майбутньої Югославії. Втім, цей документ, хоч і надавав, подібно до свого українського аналога, надто великі повноваження главі держави — королю, останнього все ж не задовольнив і вже у січні 1929-го монарх конституцію скасував. Можливо, саме через таку невдалу «спадковість» доля вітчизняного Основного Закону теж складається зовсім непросто — що не рік, то нові проекти змін.
Так уже вийшло, що чи не найбільше прикметних подій нашої недавньої історії припадає на перший місяць зими. Це не лише 1 грудня, коли у 1991 році незалежність України отримала вражаючу підтримку на всенародному референдумі, що стало поштовхом до світового визнання молодої нації. (Співставлення цієї дати із міжнародним дипломатичним календарем знов нагадує нам про колишню Югославію, адже саме цього дня 1918-го було проголошено створення єдиної держави південних слов’ян.) 8 грудня по праву може вважатися днем політичного компромісу: тоді 1991-го Біловезькими угодами було без жодного пострілу ліквідовано СРСР, а 2004-го Верховна Рада України знаменитим «пакетним» рішенням поклала край гострій суспільній кризі. 15 число цього місяця відзначають не лише ветерани сучасного українського опору, котрі у 2000 році розпочали масову протестну кампанію «Україна без Кучми», але й учасники грудневої революції 1989 року в Румунії, що спричинила падіння диктатури Чаушеску. 26 грудня привід підняти келихи мають одразу три великі нації світу: українці — за остаточну перемогу народного вибору під час повторного голосування минулого року, росіяни — за повстання декабристів 1825 року (або за його придушення — як кому подобається), а китайці та всі апологети вчення Мао Цзедуна — за день народження свого кумира (1893 р.). Однак у пам’яті всього людства цей день залишиться насамперед як дата однієї з найбільших у ХХІ столітті природних катастроф — руйнівного цунамі в Індійському океані, що тільки за офіційною інформацією забрало майже 200 тисяч життів.
І це ще далеко не всі цікаві паралелі й несподівані узагальнення, що їх приховує така, здавалося б, буденна річ, як календар…