UA / RU
Підтримати ZN.ua

Миротворчий контингент

Якось вранці мене привітав з днем народження миротворчий контингент на чолі із самим генералом. В...

Автор: Олена Львова

Якось вранці мене привітав з днем народження миротворчий контингент на чолі із самим генералом. Власне кажучи, я чекала листа від коханого, котрий, на жаль, не спав у теплій постелі поруч зі мною, а перебував у черговому «нестабільному регіоні» нашої маленької і неспокійної планети. Я провела рукою по подушці в очікуванні великого дива, але натомість, в електронній пошті, на мене чекало диво скромних розмірів — лист із привітанням дорогої людини. Тільки поздоровляв мене коханий не сам — мені салютували солдати-миротворці, і їхній суворий генерал стояв навитяжку, віддаючи честь рукою в білій рукавичці. Втім, рукавички не було — був синій миротворчий берет на генеральській голові, були дужі молодці в бронежилетах, і всі вони широко, але якось сумно усміхалися з фотографії в режимі jpg, тому що усім хотілося додому. І я побажала їм усім, залишивши політиків самотужки розбиратися в завареній ними каші, повернутися — кожному до своєї жінки, яка втомилася від чекання і живе листами.

Проте як же, запитаєте ви, як же «сильні світу цього», усі ці королі і королеви на шахівниці світу? Хіба можна відпустити миротворців по домівках якщо їхнє завдання ще не виконане, а правителі не втомилися пересувати пішаки на шахівниці?

Тільки я бачила інший образ, з батьківською усмішкою схилений над шахівницею. Я бачила Творця всього існуючого, котрому немає справи до паперового дощу, який проливається в чиїсь широкі кишені. Я бачила дороговказні зірки на низькому нічному небі — ті самі зірки, які допомагають мандрівникам повернутися додому. І я знала, що, незважаючи на «нафтові долари», які так потрібні політикам, ті, хто вітав мене вранці 5 листопада, і насамперед мій коханий, невдовзі мають опинитися вдома. Просто тому, що є Бог, всезнаючий і всюдисущий.

Через кілька тижнів уранці я їхала в електричці і дивилася на високі ялини, глибокі замети і молочний туман, у якому тонули кам’яні будинки і дерев’яні садиби. Владимиро-Суздальська Русь пропливала за вікнами, та сама, куди колись прийшли київські пасіонарії і заклали білокамінне місто, назване Владимиром. Ця Русь пахла гарячим хлібом і хвоєю, й уся вона була, як новорічний подарунок, як батьківщина, що нарешті відкрилася всім заблукалим у цьому світі душам. Поруч зі мною їхав сліпий із собакою-поводирем, дворнягою на прізвисько Дружище. На мене дивилися розумні і добрі темно-карі собачі очі, у яких читалася спокійна, без роздумів і обгрунтована відданість, а потім хазяїн піднявся з лавки, і пес повів його за собою, кваплячись до виходу — до дерев’яних будинків, заметів і ялин. Дружище і його хазяїн йшли до будинку, я дивилася їм услід, далі поїзд рушив, і їх огорнуло молочним маревом туману.

У вагоні почали збиратися солдатики, які ще нещодавно шикувалися на платформі під снігом, змішаним із дощем. Потім вони вийшли з вагона, офіцер відпустив їх на побувку, і вони заквапилися, заметушились — швидше, швидше додому! Двоє з них обігнали мене, і першими опинилися біля метро — радість довгожданого повернення зробила майже дитячими їхні обличчя, і вони бігли униз, по ескалатору, розштовхуючи городян...

А я подумала про миротворчий контингент, про генерала в синьому береті, добрих молодців у бронежилетах і, звичайно, про мого коханого. Про те, що незабаром усі вони повинні приїхати додому — на побувку або назавжди. Про те, як у келихи і повз них потече потік шампанського, а наші тіла і душі вперше за цю довгу роз­луку будуть поруч. І горітиме над дерев’яним будинком, який утонув у лісах і травах, дороговказна зірка, а копією цієї зірки ми колись обов’язково прикрасимо новорічну ялинку. Пахощі святкових страв витатимуть над нами, тому що мандрівник повернувся додому, і скатертина біла, як ніколи в житті. Ми будемо говорити про те, що було в «нестабільному регіоні» і про друзів коханого, які залишилися там. Про те, що вони теж повернуться — рано чи пізно, саме рано, а не пізно. І про те, що сумувати більше нічого, а можна лише любити... Про те, що молитви збуваються, коли архангел Михаїл, котрий по-батьківськи усміхається з ікони, немов рятівний покрив, опускає над нами сяючі на призахідному сонці крила. І все буде за молитвами нашими — і повернення, і кохання. Тому що я люблю тебе, Господи...