Тридцять років тому, 1 серпня 1975 року, радянська делегація в Гельсінкі підписала Заключний акт Наради з безпеки і співробітництва у Європі. Це був перший випадок, коли СРСР підключився до міжнародної міжблокової структури, заснованої на західних цінностях. Тоді, як кажуть історики, старці із політбюро «прокліпали» небезпечність поширення закордонних ідей, джинсів і кока-коли. Нині у нашій країні «джинсів і кока-коли» вистачає. Однак із цінностей чомусь поширюються і приживаються здебільшого найшкідливіші…
Для мого співрозмовника — українського дисидента брежнєвського періоду, філософа, віце-ректора Українського католицького університету Мирослава Мариновича — тоді, 30 років тому, коли радянські чиновники сподівалися на формальність гельсінкських угод, слова «свобода» і «любов» були не просто словами, а цінностями, які треба відстоювати. Не змінилося це ставлення і тепер.
— Мирославе Франковичу, в одній із ваших статей звучала теза про «маленький гріх маленької людини», коли людина вважає, що цей її маленький гріх ні на що не впливає.
— Так, ми абсолютно переконані, що наш маленький гріх абсолютно не впливає на загальний стан справ. Коли хтось там дає комусь хабара, то при цьому каже собі: «Я маленька людина, я нічого не можу змінити». Це й є корінь зла, бо ми не можемо внутрішньо знайти в собі імунітет проти тієї загальної хвороби.
Чого бракує українському суспільству — так це доброго аналізу причин наших бід, який би доходив до простої людини. У нас є дуже непогані аналітики, у нас є блискучі уми, які пишуть чудові статті. Але прості люди тих статей не читають, вони не можуть знайти пояснення складним багатовимірним обставинам…
Для того, щоб зрозуміти, що ваш гріх впливає на загальний стан, потрібно бачити зворотні зв’язки. Потрібно простежити: я даю хабарі, мої колеги роблять це — значить, це залежить не лише від президента, а й від мене також.
Нам потрібна ланка, яка за своїми потенційними інтелектуальними та духовними можливостями спроможна донести думку еліти — високої еліти — до простого народу у відповідно спрощеному вигляді. На тій середній ланці взагалі тримається демократія. Можливо, рік чи два тому я впадав у песимізм. Але не сьогодні. Тому що під час помаранчевої революції наше суспільство виявило, як на мене, блискуче розуміння певних законів демократії. Доступ до телебачення дістала маса надзвичайно розумних людей. Все те, що вони говорили, треба було просто записати й одразу реалізовувати. Україна має надзвичайний інтелектуальний потенціал, то є ласка від Бога. Однак через існування старої системи управління державою, цей потенціал не використовується…
Але все-таки ці роки нашої незалежності й певний рівень демократії дали прекрасні плоди. Просто треба йти далі. Крок за кроком нам треба пізнавати інші таїни демократії. І тоді ми зрозуміємо, що від нашого рішення залежить також і кінцевий результат у державі.
Бо інакше — люди губляться в цих складних ситуаціях і шукають спрощення. Типовий спрощений варіант пояснення — той, який озвучує сьогодні МАУП, а саме — «в усьому винні структури світового сіонізму». Це самодостатня система пояснень, нібито дуже логічних, і ви добре почуваєтеся психологічно, бо маєте всеохопне пояснення. Але в результаті ви радикально відходите від дійсності.
Ось приклад із мого життя, який навчив мене бути надзвичайно скептичним стосовно будь-яких теорій змови — ніби десь там у Шамбалі, чи у Вашингтоні, чи в Ізраїлі чи будь-де є група людей, що планує розвиток світових подій. Я тоді був у таборі (це був 1978 рік), і от у газетах читаю про іранську революцію. І я пригадую собі: тиждень перед нею у США було опубліковано звіт держдепартаменту, що в Ірані, мовляв, усе під контролем. А через тиждень — революція, яка змінила обличчя взагалі всього мусульманського світу.
Цей момент мене остаточно переконав: немає на земній кулі жодної групи людей, яка би могла спланувати хід подій на сто відсотків. Такі спроби завжди робилися, але вони завжди лишалися безпорадними перед Господньою волею. Тому для мене лише одна Особа — Господь — є творцем історії.
Чому потрібен нам оцей візаві — Бог? Що Він вносить у наше життя? Людина зіткана з різних інтересів — сімейних, професійних, кар’єрних, сексуальних тощо, з якими вона намагається дати собі раду. Це її кидає у вир хаосу, бо такі самі інтереси нуртують в інших людях. Людина намагається внести у ці інтереси якийсь порядок, надати їм належної пріоритетності. Але, як правило, найбільш пріоритетними виявляються найбільш грішні інтереси. Рене Жерар знайшов дуже цікаве пояснення агресії — нестабільність людських бажань розв’язується тим, що знаходиться один об’єкт, який стає козлом відпущення. Його знищують, і в систему вноситься порядок. А християнство пропонує вертикальний вимір у житті людини, який задає пріоритет оцим людським інтересам. Я грішна людина, мене цікавить усе, що цікавить найбільш порочну людину у цьому світі. Мені часом хочеться гупнути когось по голові — а це й є «недорозвинений» порух убивці. А чому він «недорозвинений? Бо саме існування Бога, відчуття, що ти не один, а з Ним разом у постійному діалозі — саме це вишиковує мої бажання у певну чергу пріоритетності.
Бог вносить порядок, Він не допускає того спонтанного обирання якоїсь жертви і знищення її. МАУП для мене загрозлива тим, що вона пропонує жертву. І це не є щось нове. Всі погроми в Україні були породжені цією ідеєю. Періодичним спалахам ненависті за принципом пошуку жертви потрібно протиставити іншу модель самоорганізації суспільства — вертикальний вимір із милосердним Богом.
— Під час революції були спроби конструктивного підходу, перенесення відповідальності на кожного, але нині знову пішов «відплив» думок, пошук цапа-відбувайла, і, здається, навіть є з кого вибирати: дійшовши до влади, люди починають діяти так само, як та влада, котру вони лаяли…
— На початку 90-х років, після перших демократичних виборів, до влади в Галичині прийшли цілком нові люди. Через рік-півтора гнів народу повернувся на них. Чому? Чи тому, що вони були погані люди? Ні, я так не думаю. Чи, може, тому, що вони не були юристами чи економістами? Що ж, перепрошую, але Рейган також не був економістом чи юристом. Система управління — ось де ключ до розуміння. Можна бути навіть актором, але якщо правильно працює система управління державою, цей актор, маючи достатньо тверезий розум та спираючись на досвід експертів, зможе керувати навіть такою державою, як США.
Наші добрі люди, які прийшли до влади на початку 90-х, не усвідомлювали цього. Для них зміна системи означала зміну людей. Скінчилося це дуже погано. Що робить сьогодні наш новий уряд? Він передусім звернув увагу на заміну людей. Усі мої спроби добитися від представників нової влади відповіді на запитання, як вони мислять собі зміну системи влади, закінчувалися нічим. А мене справді цікавить, як будуть реформовані зв’язки влади з самим суспільством — з простими людьми, що оббивають пороги «Водоканалу» чи жеків; з отими бізнесменами, що продають одяг. Як влада змінить ці відносини? Я погрішив би проти сумління, якби сказав, що держава не розуміє важливості цього. Але мене бентежить, що ця проблема стала десятою, двадцятою у пріоритетах нинішньої влади.
— Нині наш уряд з метою підвищення авторитету моральних цінностей суспільства планує ввести в школах предмет «етика віри». Чи не призведе цей крок до протилежного результату?
— Ми всі констатуємо, що духовність нашого суспільства є на дуже низькому рівні. Але коли стоїть питання про те, як її можна поліпшити, — ми всі розводимо руками. І кажемо: «Невідомо, але, борони Боже, допустити Церкву, бо ми в секулярній державі». Я вважаю це парадоксом. Тому що Церква є одним із чинників, якими можна вплинути на суспільство.
Кажуть, що «Етика віри» як предмет порушує сучасні уявлення про секулярну державу. На мою думку, така аберація зору є наслідком дещо викривленого розвитку сучасного західного світу. Творці американської конституції знайшли формулу секулярної держави, за якої держава не сміє виносити судження у релігійній сфері. Проте вона не може це робити не для того, щоб релігію запхати під лавку, а для того, щоб, навпаки, сприяти процвітанню релігій! А що процвітає натомість? Процвітає одна-єдина система вірувань — арелігійна.
Міністерство освіти запропонувало предмет «етика» з думкою про те, що цей предмет буде нейтральний щодо інших релігійних вірувань. Але в результаті, коли ви читаєте цей підручник, то бачите: в центрі світу є людина. Але тоді це не нейтральний підручник! Це підручник, який нав’язує всім українцям одну-єдину (арелігійну) систему переконань, тобто робить саме те, що держава не повинна робити!
На мою думку, ми всі потребуємо етичного виховання, передусім релігійного. Але держава не повинна нав’язувати якусь форму етики. Ідеалом для мене є, щоб християни вивчали християнську етику, юдеї — юдейську, мусульмани — мусульманську тощо. І держава має це право забезпечити — але в усіх випадках уроки етики — це не недільна школа. Саме вона покликана вчити дітей Закону Божого. А розтлумачувати дітям, що таке добро, справедливість, а то й «Люби ближнього свого» — цього може і повинна вчити і державна школа.
— Якщо дивитися глобально — в релігійних доктринах викладено досвід людства, зокрема того, що до світу треба ставитися з любов’ю, що мають бути певні обмеження на руйнівні дії. Тобто в будь-якій релігії є якийсь спільний етичний каркас, і його сьогодні відбудовують у атеїстичних системах. Той же сучасний мусульманський тероризм — він має офіційним гаслом насамперед протест проти відсутності у сучасному західному світі отого етичного каркаса…
— Я думаю, що увага західного світу до пороків західного світу є недостатньою. Ми пропонуємо західну цивілізацію як модель для всього світу. Мусульманські цивілізації можуть засвоїти певні універсальні елементи цієї моделі, але не можуть прийняти її всю. Мені це впало в око, коли я через кілька днів після терактів 11 вересня був у Німеччині. Ми з колегою зайшли в магазин купити пресу. І, розглядаючи журнальні розкладки, я вжахнувся, бо подивився на них мусульманськими очима: вісімдесят, а то й усі дев’яносто відсотків журнальних обкладинок були на тему еротики!
Висновок мусульманського суспільства — що християнське суспільство декларує одні цінності, а живе відповідно до інших. Ми повинні ці голоси почути й запитати у власного сумління, чи повинні ми працювати задля відродження того етичного каркаса, про який ви говорите. А його можна відродити, лише опираючись на релігії. І тому найбільше, що мене тривожить сьогодні у цій ситуації з «етикою віри», — це поспіх з уведенням цього предмета по всій Україні в один день, першого вересня 2005 року. Його слід вводити поступово, лише там, де підготовані відповідного рівня фахівці, де для цього створені певні умови.
— Але ж у наш час людина не завжди відразу доходить до потреби у певному етичному стрижні. Ви самі також не відразу прийшли до усвідомлення потреби у християнстві…
— Якщо держава забезпечила право різних груп діяти в публічному полі, то ці групи мають діяти. Зокрема і Церква має право пропонувати свої істини не лише в храмі, а й поза храмом. І лише тоді, коли людина буде жити в світі, де вона буде чути різні аргументи, — тільки тоді вона формуватиме свою позицію. Я не боюся того, що нібито моя правда може втратити привабливість, коли вона увійде у контакт з іншими правдами. Адже цим і перевіряється, наскільки моя правда є саме правдою. На основі цього принципу наш Інститут релігії і суспільства Українського католицького університету якраз і випускає посібники — наприклад, з богословських аспектів релігійної свободи і прав людини. В них представлено позиції католиків, православних, протестантів, юдеїв і мусульман. Від того, що я був упорядником цієї книжки, я не став меншим католиком. Але мені страшенно цікаво було пізнати думки інших. Бо істина — вона мінлива, має різні грані. І я можу визнати, що в позиції і православних, і протестантів є частка тієї істини, яку я намагаюся пізнати через свою католицьку перспективу. Саме через цю «єдність у багатоманітті» Бог і пропонує нам пізнати Його велику Правду.