Із приходом до суспільного повсякдення комп’ютерних технологій, людство здобуло не тільки надійного помічника, а й низку додаткових клопотів. Цифрова епоха змітає кордони неможливого, некерованою силою стихії руйнуючи також багатолітні моральні бастіони. Перенасичена інформацією людина-ХХІ винаходить нові витончені способи для власних розваг. Останніми роками дедалі популярнішими у світі стають знані й в Україні реаліті-шоу. Їхня суть, як відомо, полягає у представленні глядачеві буденних історій його віртуальних сусідів у форматі «життя як воно є». В ідеалі реаліті-шоу передбачають мінімальне втручання режисера і показ глядачеві незмонтованої картинки життя. Іншим різновидом є більш звичні для нас ток-шоу. Хоч би яким був формат таких шоу, їх основна ідея — зацікавити глядача «справжньою», «удавано неприкрашеною» історією з життя простих людей, залучити його до вирішення життєвої ситуації, створити інтерактивний зв’язок між героями та глядачами. Такий формат спілкування набирає обертів, і його застосування дедалі частіше переходить із категорії «розваги» у категорію «віртуальна спільнота по обидва боки екрана».
Шоу «Великий донор»
Нові обшири жанру продемонструвала нещодавно нідерландська телекомпанія BNN, широко анонсувавши вихід на екрани нового вражаючого телепродукту «Великий донор». За задумами продюсерів шоу, його головна героїня — невиліковно хвора жінка — обиратиме перед глядачами у режимі реального часу особу, кому вона передасть свою здорову нирку. Серед потенційних реципієнтів — три важкохворі учасники, котрі роками чекають на пересадку нирки, і для яких рішення героїні є в буквальному сенсі «питанням життя і смерті».
Суть шоу полягає в ігровому змаганні між трьома потенційними реципієнтами у різних напрямах, після якого жінка-донор приймає власне рішення. Природно, що у цьому їй мають допомогти глядачі програми, беручи участь у телефонному та SMS-голосуванні.
Організаторам проекту вдалося привернути шалену увагу до програми. Коментатори по обидва боки Атлантики протягом кількох тижнів заповзято аналізували межі відкритості та ступені етичності такого і подібних проектів. Одні переконували у тім, що у вільному суспільстві кожен ладен чинити те, що йому велить власний «індикатор належності», якщо цим не завдається шкоди ближньому. Другі, навпаки, протестували проти такого «варварського» способу заробляння грошей, рейтингів і популярності на чужій біді. Були й треті, котрі твердили про необхідність привернення більшої громадської уваги до проблеми донорства в Нідерландах та у світі в цілому. Кожен учасник дебатів мав «свою правду», і позиція кожного знаходила в суспільстві істотну підтримку.
Власне, саме такий формат контраверсійності, коли (за Плющем) «і ти прав — і я прав» і є оптимальним для народження широких публічних дебатів щодо певної суспільної проблеми.
Авантюра як суспільний виклик
День ток-шоу неухильно наближався, рейтинг нідерландського каналу «зашкалювало», інтерес до проекту та його учасників зростав шаленими темпами. І ось нарешті виходить в ефір довгоочікувана програма. Годі казати, що її переглянула рекордна для жанру кількість глядачів як у самих Нідерландах, так і в багатьох інших європейських країнах. Коли шоу наближалося свого апогею, і героїня повинна була оголосити свій «вердикт», перед глядачами з’явився продюсер проекту, заявивши, що «шоу насправді є лише шоу», а головна героїня — акторкою із чудовим здоров’ям. Три учасники справді страждають на хвороби нирок, і очікують на власного донора для подовження життя.
Випереджаючи обурення глядачів програми, її продюсер вибачився і повідомив, що метою «Великого Донора» є привернення уваги суспільства до проблем донорства: «Усі учасники проекту погодилися взяти участь у ньому. Нікому за це компанія не виплачувала жодних гонорарів, адже ми — публічний канал. Наша мета зводилася до демонстрації реального формату життя хворих, чиє повсякдення й є ось такою лотереєю. Та коли в учасників шоу шанси були 1:3, то насправді в житті вони є набагато нижчими, і ми сподіваємося, після програми дискусія про належне донорство набуде в Нідерландах нового виміру» — приблизно такими є основні месиджі керівника проекту.
Облишмо природний подив і роздратування, що стали першою спонтанною реакцією багатьох. Більш глибокий аналіз цього суспільно-комерційного проекту дає підстави для виокремлення кількох істотних висновків щодо подібних «соціо-перформенсів». Спекулювання на чужому горі, вивертання назовні людських страждань — риса притаманна усім націям та усім генераціям. Психологи пояснюють це підсвідомою самовтіхою («у мене все не так погано — буває й гірше»); філософи — приводом для аналізу власного життєвого плину; моралісти — пагубністю людської природи; митці — вершиною самореалізації.
Соціальний контекст
Багато хто дивується, чому в нашій державі немає на вулицях інвалідів, тоді як Західна Європа, а особливо Північна Америка, просто заполонені ними. Відповідь проста: наші інваліди не їздять по місту на електричних візочках, а сидять/лежать забуті всіма в закутках своїх квартир, важким тягарем власної печалі від безпомічності та відкинутості обтяжують жменьку родичів і чуйних сусідів. Пострадянська Україна — держава для сильних, підприємливих, спритних. У ній поки що немає місця для «соціального баласту» — і йдеться не стільки про матеріальний, скільки про світоглядний бік цієї справи. Проблема особливо актуальна в нашій країні, де люди, бодай з мінімальними вадами здоров’я майже автоматично відкидаються суспільством.
Наша преславна релігійність або по-сковородинськи зосереджена на самоспогляданні, насолоді сонячним сяйвом і милозвучним гудінням бджоли в чистім полі, або по-маніхейськи скерована на боротьбу: проти «сатани», «розкольників», «москалів», «уніатів», «реформаторів», «автокефалів», «світу цього», «помаранчевих», «януковичівців». Ми звикли і вміємо боротися «проти», а не «за», ми набожно цілуємо розніжені руки церковних керманичів, котрі насуплено випихають свої тіла із дорогих авто, не помічаючи довколишніх страждань. Ми ладні віддати останнє, аби зберегти життя рідної людини, але продовжуємо вимагати для себе безплатної медицини, нарікаємо на лікарів, які беруть хабарі, і відмовляємося від пропозиції виплачувати медичну страховку, доки самі є здоровими.
Ми щиро переймаємося стражданнями «кать пушкарьових» і пропущеними голами «олександрів шовковських», але впритул не бачимо істинних, непрепарованих страждань тих, хто довкола. Ці проблеми не є ексклюзивними ані для нашого народу, ані для нашого часу — їх влучно описували ще стародавні греки з римлянами, а найвищої віртуозності цей аналіз набув у безсмертній «Сповіді» Святого Августина. Однак, на відміну від інших суспільств, ми, українці, не просто неспроможні розв’язати ці дилеми, а й відмовляємося належно їх артикулювати, пускаючи все на самоплив, доручаючи долю власного суспільства і прийдешніх поколінь мінливо-примхливій «невидимій руці» ринку — некерованого, де «кожен сам по собі». Ми вміємо боротись, але не вміємо жити.
Практичний контекст
Із стрімким розвитком медичних технологій питання донорства органів набувають дедалі більшої ваги. Кожна країна регулює цю комплексну проблему по-своєму. Основна суть, однак, зводиться до двох принципових форматів: загальнодозвільного та спеціально дозвільного. Ідея першого — презумпція згоди кожної людини на вилучення її неуражених органів та їх пересадку відповідно до чинного законодавства у разі нещасного випадку та отримання нею травми, несумісної з життям. Ідея другого зворотна: без прямої згоди особи/її родичів будь-яка донорська дія є забороненою.
Кожен громадянин має право визначити долю власних органів у разі настання відповідних обставин залежно від власних етичних стандартів, однак у країнах першої групи він повинен письмово заявити про свій намір лише у разі власної незгоди на потенційне донорство, а у країнах другої групи — навпаки, він виступає із активними діями тільки тоді, коли він готовий до такого кроку.
Природно, що країни першої групи мають набагато більшу кількість донорів, тож офіційні черги на трансплантацію органів у них є значно меншими. Натомість Нідерланди, країна організаторів скандального шоу, належить до другої групи, тож очікування на життєво важливий орган є вкрай важливим, а шанси пацієнтів — вкрай непевними. Навіть радше гіпотетичними.
Тема донорства — одна із вкрай складних і багатозначних, причому не лише з етичного чи технічного погляду, але й щодо можливих зловживань. На жаль, Україна прямо й опосередковано залучена у контекст кількох гучних скандалів, пов’язаних із пересадкою органів, професіональний аналіз яких потребує спеціальних журналістських розслідувань. Наразі зрозуміло одне: із розвитком технологій та соціальних стандартів проблема донорства в нашій державі потребує не тільки належного юридичного регулювання, а й високої професійної культури основних учасників цих відносин, а також належного ступеня загального суспільного осягання даної проблематики поміж громадянами України.
Полишаючи осторонь питання комерційної вигоди — як головного мотиву, що стимулював BNN до запуску цього проекту (хоч і цей аспект не містить у собі істотних суперечностей у суспільстві, де телекомпанії фінансуються не власниками, а рекламодавцями), важливість цього шоу — у належному артикулюванні проблем донорства та їх оригінальному оформленні в канву інформаційного інтерактивного суспільства. Поява таких і подібних телеініціатив в майбутньому вочевидь є виключно справою часу.