Він — процвітаючий американський бізнесмен. Щороку приїжджає в Україну не лише в справах, а й за покликом серця. Католик, але жертвує кошти на відновлення православних храмів. За національністю напівполяк - напівлатиш, американець у житті й українець у душі. Людина, завдяки зусиллям якої, світ багато чого правдивого дізнався про Биківню — кладовище тисяч розстріляних у довоєнний час «ворогів народу», серед яких виявився і його батько.
| ||
Артур Луковський |
Знайомтеся: Артур Луковський.
Артур Йосипович — почесний член Київського товариства політв’язнів і жертв репресій. Написав і видав в Америці своїм коштом книгу про трагедію в Биківні. Спонсорував створення фільму на цю тему та низку видань — українського товариства «Меморіал».
«Від Батьківщини,
яка замучила батька, нічого хорошого чекати не варто»
— Я добре пам’ятаю, як заарештували батька. Жили ми в районі Дарниці. Було 4 грудня 1937 рік, 12.30 ночі. У двері безцеремонно постукали: «Відчиніть, ми перевіряємо паспорти!» — «Але вночі за Конституцією це протизаконно», — відповів батько. «Луковський, забудьте про Конституцію», — почулося з-за дверей. Батько відчинив. Увійшли кілька неголених, смердючих солдатів у довжелезних шинелях. Перелякані, ми всі підхопилися з ліжок. «Усе добре, не тривожтеся, — звернувся до матері командир, — це звичайна перевірка документів, дайте чоловікові зміну білизни на два-три дні, і він невдовзі повернеться». Усі підійшли до батька попрощатися. А я розгубився й не міг зрушити з місця. «Артуре, — погукала мати, — йди скажи татові «до побачення». Я рвонувся до батька, але один із конвоїрів гвинтівкою перепинив мені шлях.
Мама три дні не підводилася з ліжка, не виходила з кімнати. Ми з братами ходили перелякані та пригнічені, мама навіть музику не дозволяла вмикати, мовляв, як можна веселитися, коли батько в цей час страждає?!
Але одного разу, несподівано, мама дала нам гроші на кіно. Ми з братом Жаном, звісно, зраділи й відразу побігли купувати квитки. Раптом через сто метрів Жан зупинився як укопаний і каже: «Артуре, це неспроста, вона спеціально нас відіслала, біжимо швидше, а то може бути пізно...» Він виявився правий. Маму ми вийняли буквально із зашморгу. Виявляється, того дня в неї не прийняли передачу, яку вона регулярно носила батькові. Сказали, що йому дали 10 років без права листування. Що це означало — вона знала чудово. Життя для неї в ті хвилини втратило сенс.
— Настільки сильна була її любов до батька?
— Родина наша була дуже дружною. І щасливою. Батьки ставилися надзвичайно трепетно й ніжно одне до одного. Це ставлення передавалося й нам, дітям — мені та старшим братам. Батько Йосип працював інженером, фахівцем з будівництва доріг. Будував він ці дороги в дуже мальовничих, часом незайманих цивілізацією місцях — через ліси, степи. Найщасливіший для всієї родини період був, коли він брав нас із собою у відрядження. Пам’ятаю, якось жили в лісі в переносному комфортному будиночку. Навколо — чудовий ліс. І сила-силенна спілої суниці. Якось збираю я її, об’їдаюся — відчуваю на собі чийсь пильний погляд. Підняв голову — буквально за метр величезний вовк прямо на мене дивиться. У мене волосся на голові, як у нього шерсть — дибки встало! Але пригадав — дуже важливо не бігти й не показувати, що злякався. Завмер на місці й також дивлюся йому в очі. Він першим не витримав мого погляду. Повернув в один бік, я від нього — в інший, — і прямісінько до батька в кабінет. Думав тоді, що нікого страшнішого від вовка не буває.
— І хто ж виявився страшніший?
— Ті люди, яких отруїла ідеологія — і комуністична, і фашистська. Після війни я між цими двома режимами поставив би знак рівності. Адже мені довелося пройти й через комуністичне, і через фашистське пекло.
Коли німці окупували Київ, ми з мамою хотіли поїхати до Польщі до її рідних. Але за 100 кілометрів від Києва нас затримали. Кинули у вагон до полонених партизанів. Підлітків і чоловіків розстріляли. А інших навпростець відправили в Гамбург на завод, де ми пропрацювали аж до визволення. Коли прийшла Радянська Армія, ховалися в польських таборах для біженців. Розуміли — від батьківщини, яка замучила нашого батька, нічого хорошого чекати не варто. Але позаяк ми були громадянами СРСР, нас посилено шукали й усе-таки знайшли. Спасибі начальнику табору, французькому єврею. Коли радянські комісари хотіли нас забрати, мама заплакала й заблагала: «Можете мене вбити, але я в Союз не поїду!». Начальник табору подивився на все це та сказав: «Конференцію закінчено, силоміць брати їх я не дозволю».
— Але попереду у вас нічого не було — ані рідних, ані роботи, ані якоїсь перспективи...
— Була надія. І незнайоме в Союзі почуття безпеки. Я знав, що здолаю всі труднощі. І наполегливо став домагатися свого. Вступив у польську бригаду англійської армії. Маму прилаштував у Шотландії. А 1952 року почав шукати своїх родичів, котрих війна розкидала по всьому світові. У Союзі знайшов, у Польщі. Навіть в Америці в мене виявилася рідня, яка невдовзі й допомогла мені туди переїхати. Спочатку самому, а потім із мамою.
— Коли знову приїхали на батьківщину?
— 1966 року, коли померла мама. А з України братова написала, що з Жаном дуже погано. Він приходить додому, розкладає мамині фотографії, потім довго відсторонено дивиться у вікно, каже, відчуває, що мама незабаром прийде. Я сам тоді був шокований. Адже мама для нас була найсвятішою людиною на землі. А тут ще й із братом проблеми. Мені вдалося вибити туристичну візу, і я приїхав. Враження було страшне. У одній кімнатці київської «комуналки» тулилися семеро рідних мені людей. Я нишком спостерігав за братом. Роботящий, добрий, інтелігентний, розумний — весь у батька. Якось не вірилося, що за все своє життя він заслужив такі нелюдські умови життя.
«Хочеш домогтися успіху — роби
все на совість»
— А що в Америці заслужили ви?
— Нині я власник і президент фірми «OIL-EXPRESS», на якій працюють 630 чоловік. Починав із нуля. Коли потрапив до Америки, дуже боявся залишитися простим робітником. Тому вирішив ризикнути. Зайнявся найневдячнішим, на той час, ресторанним бізнесом. Улаштувався офіціантом, без зарплати. Працював як віл. Завжди приходив на півгодини раніше від начальника. Усе виконував вчасно. Залишався після роботи й переробляв те, що погано зробили інші. Мив посуд, підлоги, скатертини прав. Невдовзі й платити почали. А тижнів через сім підходить до мене хазяїн і каже: «Піди, пройди детектор брехні, якщо результати хороші будуть, дамо тобі ключ — будеш управляючим». Так несподівано я став директором ресторану з заробітком понад 200 доларів на тиждень. До цього часу я вже чудово знав усі тонкощі готування їжі. І побудував роботу так, що в мене в ресторані завжди було все найсвіжіше та найкраще. І мій дохід становив уже 700—800 доларів на день. Через п’ять місяців став виконавчим директором усієї фірми. Саме тоді познайомився зі своєю майбутньою дружиною. Вона — американка. Симпатична така, метикована. Прийшла на роботу влаштовуватися. Я, природно, її прийняв, а через три місяця освідчився в коханні. Потім вона поїхала, а коли повернулася, я вже мав чотири власні ресторани, дуже престижні й дорогі. Я зробив їй пропозицію. Років через шість у нас був затишний особняк, де бігали три симпатичні карапузи. У США багатодітні сім’ї завжди підтримують матеріально — чим більша родина — тим менші податки. На зекономлені гроші я дав дітям добру освіту.
— Яку освіту здобули ви?
— До війни закінчив лише чотири класи київської школи. Англійський студіював по радіо Бі-Бі-Сі. А далі пройшов школу життя.
— Наведіть приклад «навчання» хоча б одного її уроку.
— Перший урок всмоктав, як кажуть, із «молоком матері»: хочеш домогтися успіху — усе, що робиш, роби на совість. І якщо не зараз, то пізніше це повернеться тобі сторицею. А от арифметику опановував у ресторані. Приміром, мій перший наставник змушував мене купувати горілку лише однієї марки, позаяк саме в цій пляшці — 25 порційних склянок, а в інших — по 24. А ціна однакова. І ще — коли щойно випиту пляшку з-під віскі перевернути догори дном на добу — накапає півсклянки. Ось така арифметика виходить. Я таких премудростей безліч знаю. До речі, у вашій країні «мудреців» у цій сфері — хоч відбавляй. Радянська дійсність навчила людей приголомшливої винахідливості. Лихо в тім, що держава цю винахідливість не заохочує.
— Яку винахідливість проявили ви, аби поміняти напрям свого бізнесу?
— Я вирішив, що той, хто може займатися рестораном, може займатися всім. І не помилився. Мені набридли ресторани, коли я побачив, що гроші «валяються» під колесами машин. У Америці всі нормальні люди мають автомобілі. От я й вирішив побудувати станцію з профілактичного огляду машин і заміни масел. Нині ми побудували 66 станцій у чотирьох штатах. Моя фірма стала одним з лідерів в американському автосервісі. Мене навіть двічі обрали «Людиною торгівлі року» штату Індіана.
«Треба бути патріотом, у якій країні ти не жив би»
— Коли ви почали шукати могилу батька?
— Думка про те, де він похований — непокоїла постійно. Але правду вдалося відкрити лише наприкінці вісімдесятих — початку дев’яностих, коли утворилося товариство «Меморіал», активним діячем якого стала моя племінниця, донька Жана — Ганна. Ще раніше, на початку перебудови, ми надіслали запити в усі відповідні інстанції. Нарешті, нас із Ганною викликали в КДБ і показали справу батька. Пухку таку, пожовклу від часу. Я довго над нею просидів, гортав, і з кожною новою сторінкою начебто наповнювався новою порцією болю. А поглянувши на фотографію батька, просто не міг стримати сліз.
Відтоді спочатку КДБ, а потім СБУ допомагали нам в питаннях реабілітації батька. Його реабілітували, і ми дізналися можливе місце поховання — Биківня.
— Вам ця назва тоді що-небудь промовляла?
— Зовсім нічого. Родичі знали, що це містечко під Києвом, не більше. Ми почали активно займатися цим питанням. По крупинках збирали факти, розпитували свідків. Люди тоді ще залякані були, говорити боялися. Але поступово розкривалися. І люди, й архіви. У результаті нам відкрилася ще одна правда, неперевершена за своїми масштабами й жахом. За різними підрахунками, у Биківні під час комуністичного режиму закатовано й поховано від 90 до 150 тисяч чоловік! Це лише на одному кладовищі, а очевидці розповідають ще про два, але їх поки що не можуть знайти — усе лісом заросло, та й займатися цим немає кому...
— Багато в чому саме завдяки вашим зусиллям світ дізнався правду про Биківню...
— 1993 року по телевізору в Чикаго я побачив передачу про Бабин Яр. Сильна така передача, пронизлива. 30 тисяч євреїв у Бабиному Яру фашисти закатували. Світ пам’ятає про ці жертви Голокосту й увесь час нагадує живим, щоб трагедія не повторилася. А Биківня де? — поставив я запитання. Адже там незрівнянно більше жертв, тільки не фашистського, а комуністичного режиму!
І зрозумів: треба щось робити. Я приїхав до Києва та зробив символічний похорон мого батька. Усе було за ритуалом: труна, море квітів, жалобні стрічки, музика. Увесь «Меморіал» із нами в Биківню приїхав. І багато журналістів. Тоді про нас уперше заговорили всерйоз. Відтоді щороку намагаюсь робити свій внесок. Дав гроші на встановлення пам’ятного хреста, упорядкування території. Щорічно привожу жалобні стрічки.
Лякає одне — варварське ставлення до пам’ятних місць: торік хрест хотіли зірвати, — кажуть, на металобрухт. Смітять скрізь, стрічки, прапорці, які ми розвішуємо, крадуть. Кому все це треба? Я вже мовчу про моральний бік. Адже цю стрічку не продаси, ні до чого в господарстві її не пристосуєш. Ні, все одно, відв’яжуть, порвуть і в бруд затопчуть!
— Патріотом якої країни ви самі себе вважаєте?
— Двох країн водночас. Я громадянин США, напівлатиш, але в душі все одно українець. І весь час намагався хоч чим-небудь своїй Батьківщині допомогти. У Америці я з 1954 року, щойно трохи матеріально став на ноги, запропонував свою допомогу консульському відділу України в Чикаго. Стосунки склалися чудові.
— На початку дев’яностих на запитання про те, за скільки років, на вашу думку, реально підняти економіку України й життєвий рівень людей, ви назвали термін 50 років. Нині ваша думка не змінилася? (Артур Йосипович дипломатично усміхнувся. — Авт.).
— Я це приблизно казав. З урахуванням сприятливого збігу обставин. Напевно, сьогодні цю цифру помножив би... Дуже хочеться сподіватися, що станеться яке-небудь економічне диво, і названі мною в прогнозах півстоліття я не множитиму, а ділитиму!