Двісті років минуло від дня народження Миколи Івановича Пирогова (13 (25).11.1810—23.11(5.12.).1881) — видатного хірурга, педагога, батька воєнно-польової хірургії, винахідника гіпсової пов’язки й внутрішньовенного наркозу, основоположника пластичної хірургії і топографічної анатомії («Анатомічний атлас», складений ученим, і нині є путівником для хірургів усього світу). Широта й різноманітність інтересів ученого вражає. Мало хто знає, що Пирогов писав вірші й філософські трактати, вирощував лікарські рослини й декоративні квіти (тільки троянд в оранжереях ученого росло понад 300 сортів), займався... селекцією: культивував пшеницю й жито, які так і називали «пироговські». А на освітянській ниві його новаторства не втратили актуальності й у XXI столітті. Так, Микола Іванович запропонував при оцінюванні знань майбутніх медиків на випускних іспитах відмовитися від п’ятибальної системи, а запровадити лише дві, які давали б категоричну відповідь: може лікувати людей чи ні.
Геній ученого настільки випередив час, що зухвалі його ідеї, як-от штучний суглоб чи кістково-пластична операція на гомілці, внаслідок якої вдалося видовжити вкорочену після ураження ногу, видавалися фантастичними навіть тогочасним світилам хірургії. Медики світового рівня мали за честь бути асистентами на його операціях.
1897 року в Москві на урочистому відкритті пам’ятника знаменитому вченому професор М.Скліфосовський сказав: «Наукові починання Пирогова є безсмертним вкладом і не можуть бути стерті з її скрижалей, допоки існуватиме європейська наука… Народ, який мав свого Пирогова, має право пишатися, тому що із цим іменем асоціюється ціла епоха лікарської діяльності».
Українці й пишаються: адже з п’ятдесяти років наукової, лікарської та педагогічної діяльності більшу частину М.Пирогов прожив в Україні, де зрештою знайшов свій останній прихисток.
Народився майбутній хірург у Москві в родині скарбника військово-провіантського депо. Микола був тринадцятою дитиною. Всього сім’я Пирогових мала чотирнадцять дітей, з яких більшість померли в дитинстві. З шести, які вижили, Микола був наймолодший. Численні нещастя, що випали на долю родини (втеча з палаючої Москви 1812 року, смерть брата й сестри, розтрата іншим братом казенних грошей, вимушена відставка батька), розорили її, а відтак змусили Миколу рано подорослішати.
У шестирічному віці він самотужки навчився читати, а вже в 14 років вступив до Московського університету, який закінчив 1828 року зі званням лікаря. Згодом їде до Дерптського (нині Тарту в Естонії. — В.О.) професорського інституту готуватися до вченого звання. 1832 року блискуче захищає докторську дисертацію, а 1836-го отримує запрошення прийняти кафедру хірургії в Дерптському університеті.
На початку 1841 року М.Пирогова запрошують до Петербурзької медико-хірургічної академії на посаду завідувача кафедри шпитальної хірургії та прикладної анатомії і водночас призначають головним лікарем 2-го військово-сухопутного шпиталю. В академії М.Пирогов починає експериментувати з наркозом, який уперше застосував у бойових умовах під час Кавказької війни (1847 р.), а згодом і в Криму.
1842 рік для Пирогова став особливим, він закохується в Катерину Дмитрівну Березіну. Того ж року молодята обвінчалися. «Уперше я забажав безсмертя — потойбічного життя. Це зробило кохання, — писав Микола Іванович у щоденнику. — Хотілося, щоб любов тривала вічно, такою солодкою була вона». Але щастя тривало недовго. Узимку 1846 року Катерина Дмитрівна померла від післяпологових ускладнень.
Севастополь
«Війна — це травматична епідемія».
Недолуга царська зовнішня політика, прагнення будь-що розширити імперські володіння та вплив на Близький Схід, неприховане бажання стерти зі світової мапи Оттоманську імперію призвели до неминучого: у вересні 1854 року Туреччина, Англія, Франція, а згодом італійське Сардинське королівство висадили в Євпаторії 60-тисячний військовий десант. У Росії, за визначенням Пирогова, спалахнула «травматична епідемія»; виникла реальна загроза окупації Криму, Бессарабії та Південної України.
М.Пирогов просить дозволу «застосувати всі свої сили і знання на користь армії на бойовому полі». Проте лист загубився в канцелярських нетрях і майже чотири місяці залишався без відповіді. Лише після втручання великої княгині Олени Павлівни Пирогову дозволили виїхати до діючої армії.
Крим зустрів хірурга непривітно. У листі до родини учений писав: «Уся дорога від Бахчисараю… була захаращена транспортами поранених, гармат і фуражу. Дощ лив як із відра, хворі, а між ними й ампутовані, лежали по двоє-троє на підводі, стогнали й тремтіли від холоду; люди і тварини ледве рухалися по багнюці… Мимоволі довелося задуматися про майбутню долю наших хворих; передчуття було невтішне…».
Ще гнітючішу картину побачив Пирогов після відвідин військового шпиталю: «Описати, що ми знайшли в цьому госпіталі, неможливо. Лиха скрута, безтурботність, медичне невігластво і бруд об’єдналися разом в неймовірних розмірах…». А за кілька днів продовжує: «На ліжках лежать тільки деякі поранені, більша частина на нарах. Сінники, просякнуті гноєм і кров’ю, залишаються по 4—5 днів під хворим через нестачу білизни й соломи».
Микола Іванович зазначав, що більшість поранених гине не від уражень, а через неправильну, часто бездарну організацію медичної допомоги. У Севастополі він уперше запроваджує методику «сортування» поранених: уже на перев’язувальному пункті, залежно від тяжкості поранень, одних хворих негайно оперували в польових умовах, інших, з легкими ранами, евакуювали в тил для лікування в стаціонарі.
«Якщо Севастополь упаде, то не через брак мужності, а через інтриги...» — з гіркотою писав Микола Іванович. Чиновники від війни були просто-таки заражені службовими зловживаннями. Крали всі: і ті, хто повинен був забезпечувати армію, і ті, хто забезпечував роботу шпиталів. Так, через недбальство військової адміністрації взимку 1854—1855 років російська армія залишилася без зимової амуніції. Військовий інженер Е.Тотлебен, який керував спорудженням оборонних укріплень Севастополя, згадував: «Військова служба на батареях… по коліна в болоті і воді, без укриття від негоди, була досить важкою. До того ж протягом цілої зими наші війська не мали зовсім теплого одягу».
Під час Кримської кампанії М.Пирогов уперше організував в умовах бойових дій жіночий догляд за пораненими. У листопаді 1854 року перші 28 сестер-жалібниць прибули до Севастополя. На фронті їх зустріли неоднозначно. Не раз доводилося терпіти брудні насмішки й недоброзичливість з боку вищого військового керівництва. Головно-
командувач князь О.Меншиков, ревний захисник кріпосництва й незграбний оборонець Севастополя, з прямотою солдафона запитав у Пирогова, чи не доведеться із прибуттям сестер-жалібниць відкривати відділення венеричних хвороб… Утім, солдати були задоволені роботою сестер-жалібниць, високо шанували теплоту жіночого піклування.
Кримську війну Росія програла, втративши Севастополь, Південну Бессарабію з гирлом Дунаю і право тримати на Чорному морі військово-морські бази. Волощина, Молдавія відійшли під протекторат великих держав, але залишилися в номінальній залежності від турецького султана. І найганебніше — Росія відмовилася захищати православне населення Османської імперії.
Після повернення до Петербурга М.Пирогов доповів про всі негаразди Олександру ІІ. Але самодержець недослухався професорських зауважень. Несподівано знаного вченого-хірурга зі світовим ім’ям, ветерана Кавказької і Кримської воєн, кавалера державних нагород звільняють з Медико-хірургічної академії і відправляють на «заслання» — до української Південної Пальміри на посаду виконувача обов’язків попечителя Одеського навчального округу. Часто біографи Пирогова подають цей факт як кару за непослух чи непокору. Насправді це було підвищення. Адже посада попечителя вигідно відрізнялася від професорської і за рангом (таємний радник), і за службовим окладом, і за майбутньою пенсією, і за підлеглістю — безпосередньо міністру народної освіти. Микола Іванович став начальником усіх навчальних закладів округу (Бессарабська, Катеринославська, Таврійська і Херсонська губернії); отримав право призначати директорів гімназій, затверджувати на посадах інспекторів і вчителів; широку владу в господарських питаннях. А найголовніше — Пирогов дістав унікальну можливість практично втілити свої погляди і задуми, які виклав у першій публіцистичній статті «Питання життя».
Одеса—Київ
«Де панує дух науки, там твориться велике й малими зусиллями».
Кримська «травматична епідемія» виявила духовну гангрену суспільства, яка століттями роз’їдала Росію, показала всім, що за лакованим фасадом імперії ховається вбогість, злиденність і безсилля. Не дивно, що вчений смиренно сприйняв нове призначення, вважаючи цілком логічним перехід від допомоги фізичної до моральної, від лікування однієї людини до оздоровлення суспільства.
Восени 1856 року М.Пирогов приїздить до Одеси. Тут він прагне насамперед підняти рівень викладання в гімназіях, вимагає від викладачів гуманного, справедливого ставлення до дітей. За два роки перебування в Одесі вчений значно поліпшив справи навчального округу, а головне — створив передумови для відкриття на базі Рішельєвського ліцею Новоросійського університету, такого необхідного для розвитку культури, промисловості, сільського господарства краю. На його думку, вищі навчальні заклади повинні стати «світочем освіти… По університету можна визначати і дух суспільства, і всі суспільні прагнення, і дух часу…»
М.Пирогов виступає поборником вільного доступу до освіти всіх дітей, незалежно від соціального стану, національності чи віросповідання. Пише статтю «Одесская Талмуд-Тора» («Одесский вестник», 1858), сприяє в отриманні дозволу на друк тижневика на івриті «Га-Меліц», публікує в російсько-єврейському журналі «Рассвет» відкритий лист про необхідність поширення освіти серед євреїв.
Прогресивне мислення попечителя та відповідні його дії йшли в розріз із офіційною імперською політикою. І не дивно, що старі, ще миколаївського ґатунку одеські чиновники, звинуватили Пирогова в «зайвому лібералізмі». Одеський генерал-губернатор Строганов і предводитель херсонського дворянства Касінов у донесенні царю звинуватили Пирогова в розхитуванні підвалин місцевої влади. Микола Іванович змушений був залишити Одесу. У липні 1858 року його переводять до Києва на посаду попечителя. І знову цей, на перший погляд, прикрий випадок треба розцінювати як підвищення по службі, адже Київський навчальний округ був більшим (Волинська, Київська, Подільська, Полтавська і Чернігівська губернії), фінансувався навіть краще за Петербурзький, а зважаючи на стратегічне розташування і тогочасну політичну ситуацію — в імперії більш значущого округу не було.
Столиця Південно-Руського краю зустріла М.Пирогова з особливим піднесенням, адже тут його добре знали: у місцевих лікарнях і госпіталях працювали багато його учнів, а деякі городяни завдячували видатному хірургові своїм одужанням.
Оселився попечитель на другому поверсі Першої гімназії (нині гуманітарний корпус КНУ імені Т.Шевченка), де вже мешкали директор та інспектор навчального закладу. Канцелярія попечителя розмістилася в будинку №64 на розі вулиць Володимирської та Шулявської (Толстого). Згодом у цьому приміщенні зусиллями Пирогова відкрили університетську клініку.
У Києві, як і в Одесі, Микола Іванович прагне викорінити зі шкільної системи казармений дух, виступає проти тілесних покарань учнів. Університетський професор-хімік М.Бунґе пригадував: «З появою М.І.Пирогова в Києві як за велінням чарівного жезла змінився увесь лик гімназії (Першої чоловічої. — В.О.)… Тілесні покарання, які ще недавно доволі часто застосовувалися, зовсім зникли… вчителі раптом згадали, що вони не ротні командири, а педагоги».
Порядки, що панували в київських навчальних закладах у середині ХІХ століття яскраво описав у книжці «Історія різки» англійський історик Джеймс Глас Бертрам: «У гімназіях Київського округу наприкінці 50-х років сікли щорічно від чверті до половини всіх учнів. У духовних закладах було ще гірше, і били артистично, з насолодою, сікли під… дзвони, солоними різками, давали по 300 і більше ударів… Таке жорстоке виховання дітей було звичним і в найвищих сферах; так, Ламздорф, вихователь імператора Миколи І, дозволяв собі бити його лінійкою, шомполами, хапати хлопчика за комір або за барки й бити його об стіну так, що він майже непритомнів...». Не дивно, що в царській Росії ця книжка була заборонена аж до 1906 року. В статті «Нужно ли сечь детей, и сечь в присутствии других детей?» (1858) Пирогов принципово засудив тілесні покарання й палко обстоював думку, що тілесні покарання знищують у дитині сором, розбещують її, а тому повинні бути скасовані. Скасувати різки не вдалося, зате вдалося домогтися запровадження правил про регламентацію провин і покарань. За свідченням професора М.Бунґе, з 1859-го по 1861 рік тілесно покараний був лише один гімназист.
Микола Іванович продовжує займатися лікарською практикою. Цікаві спогади залишив Михайло Чалий — старший інспектор Другої київської гімназії, перший біограф Т.Шевченка: «Що стосується медичної допомоги, яку надавав Пирогов, то 2/3 пацієнтів його були євреї, палкі любителі лікування. Два дні на тиждень, з 8 ранку до 8 вечора були присвячені безкоштовній практиці… Скільки християнського милосердя й любові було в цій великій душі…».
М.Пирогов часто відвідував клініку свого колишнього учня В.Караваєва, що розташовувалася на першому поверсі університету; консультував хворих, інколи сам оперував. Киянам відомий столичний мікрорайон Караваєві Дачі. Саме від прізвища відомого хірурга походить назва цієї історичної місцевості: 1870 року професор, почесний громадянин Києва Володимир Караваєв придбав там садибу.
Відданий товариш ученого — його друга дружина Олександра Антонівна (у дівоцтві фон Бістром) завжди була помічницею в усіх починаннях Миколи Івановича, ніколи не цуралася громадського життя міста: брала активну участь у створенні київського відділення Товариства Червоного Хреста, Маріїнської громади сестер-жалібниць, сприяла відкриттю на Львівській площі притулку для незрячих та безплатної амбулаторної лікарні на Подолі, своїм коштом утримувала два ліжка в хірургічній лікарні на вулиці Маріїнсько-Благовіщенській (Саксаганського) та багато іншого. Якось вона сказала: «Його професією була медицина, а моєю — бути дружиною великого медика».
У своїх наукових працях Пирогов не раз звертався до проблеми неписьменності. Нині важко сказати, хто перший запропонував ідею недільного навчання — Шевченко, «керівники» таємного товариства студенти Я.Бекман і М.Муравський (так свідчить радянська історіографія) чи (найімовірніше), з «подачі» О.Герцена, університетський професор історії П.Павлов. Однак достеменно відомо, що офіційний дозвіл на відкриття недільних шкіл і практичну допомогу для їх створення забезпечив попечитель Київського навчального округу М.Пирогов. У листі до міністра народної освіти від 13 жовтня 1859 року він писав: «Беручи до уваги користь недільних шкіл для дітей трудового класу, які не мають ні часу, ні грошей, я дозволив... студентам відкрити недільну школу для хлопчиків». Пізніше, 1864 року, Пирогов згадував: «За відкриття недільних шкіл першими взялися малороси, ревні шанувальники Куліша й Шевченка, кращі учні професора Павлова… Учителі ліпші й за здібностями, і за моральними якостями узялися навчати грамоті, письму й лічбі з несподіваним педагогічним тактом, звернули увагу на новітні методи навчання, зайнялися ними й досягли успіхів над усякі очікування».
Перша недільна школа відкрилася 11 жовтня 1859 року в приміщенні повітового училища на Подолі. У ній виявили бажання вчителювати 17 студентів університету Св. Володимира і один студент Київської духовної академії. Здійснювати офіційний нагляд доручили професору Павлову та попечителю повітового училища Слєпушкіну. 25 жовтня того ж року відкрилася друга чоловіча недільна школа при повітовому училищі на Новій Будові. Згодом відкриваються перші жіночі недільні школи при Другій гімназії та Подільському парафіяльному училищі. Особливістю недільних шкіл було не тільки те, що учні навчалися безоплатно, а й те, що вчителі працювали добровільно; і серед них — майбутні відомі вчені, громадські діячі, письменники: М.Старицький, М.Драгоманов, А.Свидницький... Для недільних шкіл Т.Шевченко надсилав з Петербурга свої «Кобзар» і «Буквар южноруський». 1860 року в листі до М.Чалого поет писав: «Переконливо прошу вас отримати (з пошти) 50 примірників «Кобзаря» і на ваш розсуд віддати... одному з київських книгопродавців, а вторговані гроші віддайте до каси київських недільних шкіл...». Загалом Шевченко видав десять тисяч примірників «Букваря южноруського», майже увесь тираж якого був проданий на користь недільних і сільських шкіл.
Напередодні Польського повстання 1863 року активізувалася діяльність студентських таємних товариств. Генерал-губернатор І.Васильчиков запропонував М.Пирогову організувати поліційний нагляд університетськими силами «за поведінкою та спрямуванням думок» студентів. Така вимога обурила попечителя. У своєму листі міністру народної освіти він написав, що вимоги Васильчикова про таємний нагляд за діяльністю студентів не виконуватиме.
Непорозуміння між попечителем і губернатором переросли у конфлікт. Пирогов постійно пише і в Міністерство освіти, і царственим особам листи про університетське самоуправління, про рівність усіх верств і віросповідань при вступі до навчальних закладів. У жовтні 1860 року Васильчиков надіслав до Петербурга донесення, в якому наполягав, що подальше перебування Пирогова на посаді попечителя має згубні наслідки для всього краю, «прозоро» натякаючи на те, що Микола Іванович не може дати раду політичним виступам польських студентів. Олександр ІІ, не вагаючись, 13 березня 1861 року відправив Пирогова у відставку.
Передбачаючи такий фінал своєї педагогічної кар’єри, Пирогов завчасно придбав садибу в селі Вишня біля Вінниці, а коли настав час, переїхав до маєтку. За свідченнями першого екскурсовода музею-садиби М.Пирогова Володимира Гончарова: «ще до відставки Пирогова один багатий єврей купив цей маєток на ім’я Пирогова… Дві тисячі гектарів орної землі, 50 гектарів дубового лісу, ставок та водяний млин приносили великий прибуток. І все ж майже 11 років Пирогов розраховувався з кредитором. У садибі Вишня він спочатку збудував цегельний завод… потім гарний півтораповерховий 20-кімнатний будинок…»
Вишня
«Без натхнення — немає волі, без волі — немає боротьби, а без боротьби — нікчемність і свавілля».
М.Пирогов у день смерті 23 листопада 1881 р. |
З’ясувалося, що всі ці двадцять років учений, сам того не підозрюючи, перебував на державній службі. А в газеті «Киевлянин» 25 листопада було надруковано невеличкий, на два речення, некролог, написаний лікарем С.Шкляревським.
Удова вирішила забальзамувати чоловікове тіло. Для цього потрібно було отримати дозвіл Синоду. Як виняток, «беручи до уваги заслуги раба Божого», ієрархи дозволили не віддавати тіло землі. На четвертий день до Вишні з Петербурга приїхав патологоанатом Давид Виводцев і в присутності двох лікарів, священика і двох фельдшерів набальзамував тіло померлого. Між біографами Пирогова досі триває полеміка: хто ж саме був присутній при бальзамуванні? З упевненістю можна сказати, що допомагав Виводцеву місцевий лікар Шафіра, а другим асистентом був, найімовірніше, штатний київський бальзамувальник — директор анатомічного театру Володимир Бец. Певний час саркофаг знаходився в маєтку, згодом був перенесений до церкви села Шереметка. 24 січня 1882 року саркофаг встановили в родинному склепі. 1885 року над склепом за проектом київського архітектора В.Сичугова спорудили церкву на честь Миколи Чудотворця, де саркофаг зберігається й донині.