Особистість є межа влади природи,
влади держави, влади суспільства.
Микола Бердяєв
Відень — найбільш східна столиця Західної Європи, а тому Австрії досить часто доводилося бувати чи то посередницею між Заходом і Сходом — досить пригадати Віденський конгрес 1815 року, — чи то щитом, як 1683 року, коли об стіни Відня розбилася загроза османського панування. Західноєвропейський контекст Відня, представлений бодай геніями музики, які жили і творили там — Гайдном, Генделем, Моцартом, Бетховеном, Шубертом, Шуманом, Ріхардом і Йоганном Штраусами, Малером, Караяном, — здавалося б, такий далекий від наших національних традицій. Але чи не син українського гетьмана, російський посол у Відні Андрій Кирилович Розумовський замовляв музичні твори самому Бетховену, який використовував навіть українські мелодії? Знову ж, хіба не починалися події скандально відомої «Венери в хутрах» у Коломиї — де, до речі, кілька років служив майбутній наступник імператора Франца-Йосифа ерц-герцог Карл, — а продовжилися у Флоренції? Зараз якось важко собі уявити, що за часів Австро-Угорщини, всього століття тому, Львів, Ужгород і Венеція входили до складу однієї держави. І хіба не у Віденському університеті навчався Іван Франко? В Україну запросто наїжджав Франц-Йосиф. Знову ж, хіба не в Україні, в Олеському замку, народився переможець битви під Віднем польський король Ян Собеський?
Ці історичні колізії згадувалися перед аудієнцією в Надзвичайного і Повноважного Посла Республіки Австрія в Україні доктора Міхаеля Місса.
Почувши назву газетної шпальти, куди планувалося інтерв’ю — Persona grata, — пан Міхаель Місс відразу ж відповів каламбуром, у якому обігравався оборот persona non grata. А відповідаючи на перше запитання, він заговорив чудовою російською мовою, при нагоді дуже доречно вводячи в неї цілі звороти українською.
— Посольство Австрії в Україні на посаді Надзвичайного і Повноважного Посла я очолюю з листопада 2001 р. Але значний період моєї кар’єри пов’язаний із колишнім Радянським Союзом, зокрема з перебуванням у Москві з 1984 по 1988 рр., після чого до 1992 р. мені довелося виконувати обов’язки працівника австрійського посольства у Швеції. Період із 1992 по 1997 рр. провів у Відні заступником завідувача відділу з візового та прикордонного режиму. І безпосередньо перед приїздом до України був послом в Естонії.
— Пане посол, ви вже третій рік живете в Україні. Яке місто чи регіон вам найбільше подобається?
— Термін перебування в Києві послом не дозволив мені об’їздити геть усі регіони України. Однак за цей час я зміг ознайомитися з більшістю обласних міст і отримати уявлення про особливості окремих регіонів — Донбасу, Криму, Карпат. До душі мені насамперед припав Крим, де доводилося бувати неодноразово, у тому числі й на відпочинку — в Ялті, Севастополі, Бахчисараї, Сімферополі, Судаку. Я в захопленні від моря та ландшафтних визначних пам’яток Тавриди і вважаю, що в ній уже зараз є достатній рівень сервісу, аби стати привабливою для австрійських туристів із середнім статком. Хоча слід наголосити на інколи невиправдано завищеному рівні цін. Що стосується нарікань на ще не досконале обслуговування, то особисто для мене це не принципово важливо — якщо є божественна природа, то можна обмежитися скромним сучасним комфортом. Є ще одне, що мимоволі вражає іноземців в Україні, — величезна кількість вродливих жінок, особливо в Криму.
З південних міст мені також імпонують особливим колоритом Одеса, Чернівці, Херсон і Миколаїв. Ну і, звісно, регіоном, історично близьким кожному австрійцеві, є Західна Україна. Тут я побував у кількох місцях, які входили до складу Австро-Угорщини.
— Чи не за маршрутом перебування імператора Франца-Йосифа?
— Певною мірою, так. У кожному разі, окрім Галичини та Буковини, на особисте запрошення графа Шенборна я відвідав його знаменитий замок — нинішній санаторій «Карпати», — гостем якого колись бував імператор.
— Австрія міцно асоціюється із загальноєвропейською культурною традицією. Це і класична музика, і знамениті бали, і прекрасні зразки готики, бароко та сецесіону в образах міст. З іншого боку, у вашій країні представлено яскраві зразки фольклорних традицій, наприклад, самобутня культура Тіролю. Що особисто вам ближче — пан’європейська культура чи національна самобутність?
— Гадаю, не варто бути прибічником якогось одного напряму. Життя розмаїте. Як тіролець я, зрозуміло, небайдужий, наприклад, до народної творчості гуцулів, дуже близької мені. Але я, звісно ж, не можу сприймати Україну поза загальноєвропейським контекстом. Слід відазначити насамперед надзвичайно високий рівень освіти у вашій країні, а також прекрасні традиції в мистецтві. Особливу насолоду мені дає відвідання київських театрів, насамперед Національної опери, де, поруч з операми Верді та Пуччіні, а також балетами Чайковського, я мав задоволення подивитися українську класику, зокрема «Запорожця за Дунаєм». Доводилося бувати на спектаклях театрів імені Лесі Українки та Драми і комедії на Лівому березі, про який я дуже високої думки. Мені також імпонує театр «Колесо», який співпрацює із нашим Посольством. Що стосується архітектурного вигляду ваших міст, то він цілком адекватний західноєвропейським канонам, але при цьому не позбавлений національної самобутності як за рахунок особливостей ландшафту, так і завдяки талантові українських зодчих.
— Посольство було ініціатором низки акцій, що залишили помітний слід у культурному житті Києва. Так, уже тричі організовувалися Віденські бали. Що це особисто для вас? Протокольний захід, ностальгія за Віднем чи насолода святковою стихією?
— Відповім без ханжества: звісно, насамперед — хвилююча радість бального пожвавлення, яке прилучає до атмосфери краси, обраності та піднесеності. До того ж я сам надзвичайно люблю танцювати. Але було б несправедливо не помічати й інших аспектів таких акцій, які в невимушеній атмосфері збирають еліту нації, що далеко не завжди дозволяють інші офіційні прийоми. Не слід забувати й того, що віденські бали за традицією ексклюзивно представляють Австрію на світовому подіумі.
— Чи можна сказати, що вони — це своєрідний культурний експорт країни?
— Безумовно. Адже день, коли в «Концертхаусі» відкривається перший бал сезону, слугує сигналом для початку віденських балів у всьому світі.
— Австрія славиться своїми музичними традиціями, які активно розвиваються в рамках усіляких фестивалів, насамперед знаменитого Зальцбурзького. Як посольство ознайомлює з ними Україну?
— Насамперед ми готуємося вже зараз до проведення в Україні дуже широкого Моцартівського фестивалю, присвяченого 250-річчю від дня народження великого композитора. І хоча ця подія відбудеться тільки 2006 року, попередня підготовка вже почалося. Зокрема передбачається наша допомога у постановці однієї з опер Моцарта на сцені Національної опери. Передбачається також на кінофестивалі «Молодість» показати кращі фільми про його життя та творчість. З 23 лютого по 1 березня одночасно в Луганську й Києві проходили Дні культури Австрії.
— Особливе зацікавлення викликає Українсько-австрійський культурно-спортивний фестиваль, що 6—8 березня відбудеться у Славському за особистої участі вашого посольства. Яка його мета?
— Фестиваль задуманий як багатогранне дійство, в якому переплетуться спорт, культура та шоу. На мій погляд, таке поєднання дозволяє щонайкращим чином залучити глядачів та спонсорів і до спортивних змагань, і до культурних акцій. Мету фестивалю можна коротко сформулювати як усебічний розвиток духовних і дружніх зв’язків між Україною й Австрією — спортивних, культурних, міжособистісних. Я очолюю оргкомітет спільно зі своїм колегою, послом України у Великобританії Ігорем Мітюковим, який є одночасно президентом Федерації лижного спорту України. Безпосередньо ж готує фестиваль Український гірськолижний клуб — громадська організація, що об’єднує справжніх ентузіастів лиж.
Центральною подією має стати спортивний турнір на Кубок Українського гірськолижного клубу з участю найсильніших українських спортсменів, а також гостей з Австрії, Латвії, Польщі й інших країн. Крім того, у рамках фестивалю буде проведено «круглий стіл», присвячений перспективам розвитку лижного туризму в Україні. В Австрії нагромаджено величезний досвід з облаштування гірськолижних курортів, що може стати в пригоді українцям. Ми також запросили інструктора з австрійської лижної школи, аби він провів практичний семінар із вашими тренерами за методикою підготовки молодих спортсменів — так би мовити, поділився фірмовими австрійськими секретами.
Помітну частину програми мають становити й гуманітарні акції посольства, зокрема шефська допомога славській школі підручниками з німецької мови, а також книгами з історії та культури. Планується проведення пам’ятного мітингу-реквієму на честь жертв Першої світової, коли під Славським точилися запеклі бої, у яких австрійці воювали в одних лавах з українськими січовими стрільцями. Мені б хотілось, аби фестиваль привернув увагу громадськості до подій того часу, спільних для історій наших країн, і допоміг зібрати кошти на облаштування могил полеглих, які досі збереглися в горах. Нарешті, ми вирішили запросити на фестиваль дітей-сиріт одного з дитячих будинків Київської області. Досвідчений інструктор дасть їм перші уроки катання на гірських лижах, і я сподіваюся, що за три недовгих дні свята, яке ще недавно було для них незбутньою мрією, діти зможуть пізнати радість повноцінного відчуття світу.
— Як я розумію, фестиваль буде проведено за спонсорські гроші?
— Так, виключно. Принагідно хочу подякувати австрійським і українським компаніям, які погодилися підтримати фестиваль, зокрема генеральному спонсорові — компанії «Фішер», а також головному медіа-партнерові — каналу ICTV.
— Австрія — відома лижна країна. А як вам українські лижні курорти? Чи є, на вашу думку, в них перспективи? Чи вдалося вам покататися в Україні?
— Я чув, що в Україні є цілком комфортні місця для гірськолижного відпочинку. А щоб з’явилися серйозні перспективи розвитку галузі в цілому, потрібні певні зусилля, у тому числі й проведення фестивалів на кшталт нашого. Що стосується моїх особистих вражень, то мені справді доводилося кататися на лижах у Карпатах, щоправда, у досить специфічних умовах, оскільки я опинився в оточенні спортсменів збірної країни, які чомусь називали мене «чайником». Але я не ображався, бо головним було відчуття єднання з природою, а вона там просто чудова. І дуже нагадує Австрію. Щоправда, про курортні умови там годі було й казати, зате екзотичний підйом на Драгобрат військовою вантажівкою, що зламалася посеред дороги, а покинути її було страшно, бо з лісу чулося виття вовків, — залишиться спогадом на все життя.
— Гірські лижі, вочевидь, лише частина ваших захоплень. А як узагалі ви формулюєте для себе поняття «стиль життя»? Виходите при цьому з життєвих обставин чи, навпаки, підганяєте конкретні ситуації під своє уявлення про еталони?
— Я цілком самодостатня людина, а тому не маю потреби орієнтуватися на моду або чужі погляди.
— А яким є стиль вашого дому? Що для вас важливіше — антикварна знахідка чи модерний комфорт?
— Чесно кажучи, я не захоплююся старожитніми речами, а віддаю перевагу сучасному зручному дизайну. Антикваріат принципово не люблю, вважаю його у звичайному житті мертвотним. Унікальні речі більш доречні в музеях, яких у Відні вистачає.
— Ви справляєте враження великого життєлюба. Мабуть, ви гурман. До речі, якій кухні віддаєте перевагу — традиційній чи креативній? Що імпонує в українській кухні і що є чужим?
— Мої життєві принципи — доречність і природність. Тому я не захоплююся якимись кулінарними знахідками, а віддаю перевагу просто вдало приготовленим стравам — чи то австрійський шніцель, український борщ чи голубці. До речі, в Австрії заведено розрізняти поняття «гурман» — людина, котра любить добре попоїсти, і «гурме» — дегустатор, якого насамперед цікавлять смакові тонкощі. Хоча незаперечна подібність наших національних кухонь у тому, що, порівняно, наприклад, з італійською або французькою, вони пропонують здебільшого дуже ситні страви. Мені здається, в Україні більше «гурманів», а в Австрії — «гурме».
— На якому терені ви реалізували б себе, якби не стали дипломатом?
— У житті мене завжди найбільше цікавили два моменти. Нові враження — країни, міста, люди. І сам процес спілкування. Отож я вибрав професію, що відповідає моїм устремлінням. Мені здається, я наділений здатністю відчувати співрозмовника, визначати його людські риси і, якщо у нас порозуміння, налаштовуватися на його думки. Очевидно, саме в «наведенні мостів» між країнами через комунікативні взаємодії окремих особистостей і полягає мета дипломатії, і багато в чому тієї місії, яку ми виконуємо в Україні.