Міф про хронічне, невиліковне, повальне, запійне, радісне, трагічне російське пияцтво, мабуть, належить до тих небагатьох, які насаджуються не самими росіянами, а їхніми гостями й сусідами, причому насаджуються, слід зауважити, цілком доброзичливо. З усіх легенд про нас ця - найменш образлива. Росіянам приписується стільки вад, у тому числі як прагнення до світового панування, так і потяг до самознищення, «і все це одночасно і в темпі» (М.Веллер), що якимось пияцтвом нас справді не скомпрометуєш. Як гетевський Мефістофель здавався Господу ще найприйнятнішим із пекельних жителів - «Из духов отрицанья ты всех менее бывал мне в тягость, плут и весельчак», - так і пияцтво найбільш затишний, милий і простимий із наших пороків. Я навіть поділив би всіх, хто бреше про Росію, на дві категорії: одні приписують нам імперськість, грубість, позамежний цинізм; інші фіксуються на чомусь такому милому, порівняно простимому, на кшталт пияцтва, балакучості, побутової неакуратності, схильності до нічних задушевних розмов на шкоду діловій активності тощо. Коротше, для одних ми - підступні вороги, для інших - безневинні й не дуже щасливі диваки, і не дивно, що самі росіяни найохочіше підтримують саме репутацію дуже питущих, жахливо залюблених у це діло, винятково витривалих у пиятиці й зовсім нездатних без неї обходитися. Це добре розуміли уже в стародавній, дохристиянській Русі, коли князь Володимир, вибираючи державну релігію, відкинув магометанство за надто суворе ставлення до алкоголю: «Веселие Руси есть пити, не можем без того быти». Як бачимо, вже й тоді це було чистим піаром для зовнішнього вжитку - у даному разі під цим надуманим приводом відкинули надто радикальне й нелюдяне магометанство. Пияцтво в Росії акцентується і, висловлюючись сучасною мовою, піариться лише для того, щоб списувати на нього наслідки інших, значно серйозніших вад: адже з алкаша серйозно не спитаєш, він начебто хворий, при цьому він трохи художник, свого роду артист, і ставитися до нього треба як до творця, не надто схильного піклуватися про потреби низького життя. Та ще беручи до уваги ту культуру застілля, яка склалася на Русі, розмаїтість легенд, тостів, ритуалів, що не поступаються грузинським... Поблажливе ставлення до пиття - етична норма і в Європі, і в Штатах, і серед аборигенів Австралії. Ми чіпляємося за міф про свій побутовий алкоголізм так само, як євреї - за свої анекдоти: краще ми висміємо себе самі і за щось порівняно безневинне, ніж дозволимо критикувати себе іншим, і за серйозне. Такі само, до речі, справи і в жителів щирої України, які охоче підсміюються над своєю любов’ю до сала, - хоча жодної особливої салозалежності я в Україні зроду не спостерігав, салоголізму не зустрічав і салофілів набагато частіше бачив у Сибіру. Але, замість зізнаватися у власних жадібності, чи мстивості, чи інтелектуальній і політичній несамостійності, значно краще посміятися над салофілією, чи не так? Замість дозволяти іншим будувати жахливі здогади про свій потяг до світового панування і всесвітню іудейську змову, значно простіше самим розповісти два-три єврейських анекдоти про милу жадібність і симпатичне боягузтво. Замість зізнаватися привселюдно в дикості, звірстві, невтримності, необов’язковості й елементарному хамстві - значно вигідніше зайвий раз попіарити своє пияцтво, списавши всі згадані риси свого характеру на його рахунок.
Тим часом побутове російське пияцтво - навіть у глибинці, в найбільш депресивних регіонах - перебільшується вперто й багатократно; правда, п’ють безліч погані, що призводить щорічно до приблизно однакового відсотка отруєнь (утім, від них гине набагато менше народу, ніж від безтурботної їзди). Але споживання алкоголю в російському селі цілком порівнянне - принаймні кількісно - з його ж споживанням у грузинській, абхазькій та й французькій глибинці; у провінції Коньяк я особисто спостерігав побут виноробів, дегустаторів і пересічних громадян, не причетних до виноградарства, - п’ють, як у Тамбові, і хоч би що. Втім, і в Тамбові п’ють цілком помірковано - порівняно з питтям літературних і кінематографічних росіян, що є якимись бездонними манекенами, насосами, резервуарами. Цей міф експлуатується в безлічі фільмів, спектаклів та надривних пісень - отож міг би й насторожити розумного споживача: якщо вам так настирливо щось «впарюють» - саме час засумніватися.
Реально ж справи такі: російському характерові дійсно властиві якісь риси, які зазвичай пов’язуються із підвищеним споживанням алкоголю, але які не мають до нього жодного стосунку. Якщо ти хамиш, б’єш дружину, забуваєш про призначене побачення, погрожуєш закидати всіх шапками, не в міру гордишся собою й гидливо сторонишся систематичної рутинної праці - простіше сказати, що ти «був випимши», відповідно до традиційної російської формули. «Був п’яний, нічого не пам’ятаю» - універсальна відмазка: до п’яного зазвичай виявлять поблажливість. Тим часом жодного особливого пияцтва немає - це нормальна занижена самокритичність, яка завжди супроводжує непомірне вживання алкоголю, але цілком можлива і без нього. Якщо росіяни часто поводяться як п’яні, то це зовсім не означає, що вони багато п’ють. Це всього лише означає, що вони дуже багато чого собі прощають і дуже себе поважають - саме за те, за що інші схильні їх ненавидіти. Це нормальна поведінка людини, котра живе в обстановці тотальної недоброзичливості й ризикованого землеробства. Але зводити її до алкоголізму, слово честі, не варто.