Володимир Путін, мабуть, - найбільш міфологізована постать сучасної Росії: воно й зрозуміло, адже міфологізація - головне заняття наших друзів, ворогів і політологів (правда нікому не потрібна й навіть небезпечна), а Путін, хочеш не хочеш, згадується найчастіше. Головна неправда цього багатоликого міфу в тому, що спільну відповідальність скидають на конкретну особу. Від Путіна залежить дуже небагато. Роль особи в російській історії мізерно мала - Толстой це добре розумів і марно прагнув поширити на історію всесвітню. Рішення про напад на Росію приймає Наполеон, але опір Наполеонові чинить не особисто Кутузов, а російський характер і російський простір. Російська історія наочно циклічна, рух речей тут визначений, і хоч би хто опинився на місці Путіна - він приречений був би робити приблизно те ж саме. Путін через петербурзьке походження й явну симпатію до Європи, де він устиг пожити й попрацювати в часи застою, робить це більш-менш акуратно. Розмови про те, що він уводить цензуру, безглузді: я бачу, як цензура наростає знизу, як до невпізнанності змінюються люди, ті, хто ще позавчора захищали свободу, всі ці менеджери середньої ланки, котрі панічно бояться будь-якого виразного аналізу, не кажучи вже про сенсаційну інформацію.
Найцікавіше - саме спостерігати, як історія вишиковує людей: так магнітне поле розташовує ошурки правильними дугами. Путін, як і Ленін, і Сталін - заручник історії: Ленін хотів зруйнувати імперію - а натомість реставрував; Сталін хотів прорідити оточення в типово східному стилі, прибравши старих більшовиків, - а спровокував вакханалію самознищення, яка поставила країну на межу виживання. Зрозуміло, щось залежить і від особи: якби на місці Сталіна був Троцький - СРСР більше нагадував би не Російську імперію, а Камбоджу; проте якби на місці, припустімо, Хрущова рулював хтось інший, доля «відлиги» залишилася б такою ж. Макроісторичні закономірності особистостями не регулюються. Якби на місці Путіна був Лужков або Примаков (а вони збиралися), - зі свободами було б покінчено значно скоріше, а культ особи набрав би масштабів воістину гомеричних. Що ж до зовнішньої політики - думаю, тут узяли б гору методи часів очаківських й підкорення Криму, і навряд чи Україна - добре знаючи лужковські ескапади в Севастополі - зраділа б такому розвиткові подій.
Якщо ж повернутися до Володимира Путіна, то міф про нього, як і все в Росії, бінарний, тобто двоголовий; він розвивається в рамках давно застарілої опозиції «почвенников» і «западников». Одні вважають Путіна наскрізь лібералом, надто м’яким, недостатньо націоналістичним; другі думають, що це закінчений кагебешник, сатрап, душитель, холоднокровний садист тощо. І те й інше неправильно: Путін - класичний менеджер, яким він був і за Собчака, коли працював у суто ліберальній петербурзькій мерії, й за радянської влади, коли здійснював нагляд за радянською колонією в НДР.
Загальна жага третього терміну базується саме на таємному побоюванні (властивому й ліберальному крилу), що такий лідер уже не буде мати ні радянського, ні собчаківського досвіду - а тому кинеться закручувати гайки з потроєною енергією, хоч вони спокійно закручуються самі. Не раз Путін припускався серйозних і навіть катастрофічних помилок - такою помилкою був Беслан, коли ситуацію в перші години після захоплення ніхто, загалом, не контролював; раніше такою помилкою був «Норд-Ост», але тоді катастрофа виявилася не такою очевидною. Два поздоровлення необраному Януковичу й попередню грубувату агітацію за нього всі пам’ятають. Не виключено, що помилкою була й ставка на клан Кадирових у Чечні - адже згодом ми можемо одержати там гнояк ще гірший від масхадовсько-басаєвського; але іншої ставки, боюся, не було.
Узагалі міф про професіоналізм КДБ-ФСБ давно не витримує критики, чого варта остання історія з Андрієм Луговим, із шифровками по книжці Гришковця й іншими недолугими відмазками; а «британський булижник», нібито нафарширований розвідувальною апаратурою; а генетична суперзброя, що нібито вражатиме тільки росіян - і тому ми не повинні відправляти за кордон свої біологічні зразки? Якщо Путін і розумний (а він розумний), то не завдяки, а всупереч досвіду роботи в держбезпеці. Йому доводиться працювати з надзвичайно обмеженим контингентом, даруйте за мимовільний каламбур. На цьому тлі й Сергій Іванов має вигляд європейського інтелектуала - він принаймні вміє поводитися на людях.
Поряд з усіма цими помилками в Путіна були й перемоги, забезпечені аж ніяк не тільки нафтою й адміністративним ресурсом. Він видалив із Росії Гусинського й Березовського, щиро переконаних у своєму всевладді; він обмежив самодурство, а то й прямий сепаратизм місцевої влади, ввівши інститут кремлівських намісників; він повернув головні російські ресурси під контроль держави, не слухаючи демагогію про те, що це антиринково. Інша річ, що й це визначено рухом речей, і його особиста роль тільки в тому, що все це було зроблено стримано, без крові.
Мені можуть нагадати про Ходорковського, але я у відповідь нагадаю про Тухачевського, з яким - в аналогічній ситуації - обійшлися набагато огидніше. Загалом, Путін здатен оптимально діяти на коротких історичних дистанціях - із стратегією в нього, як у всякого менеджера, гірше; але деяким його відповідям я аплодував від душі, й узагалі за його поведінку на міжнародній арені принаймні не соромно. Репліка про те, що ми не хочемо іракської демократії, - відмінний експромт.
Головну ж помилку Володимира Путіна не згадує майже ніхто: відповідно до свого бекграунду він щиро думає, що країні найбільш потрібна стабільність. Це не так: у п’єсі Леоніда Зоріна «Царське полювання» ще 1975 року було сказано: «Для великої держави застій небезпечніший за поразку». Під кіркою стабільності в Росії бурхливо відбуваються не тільки процеси гниття, але й зростання; зростанню ця штучна «стабільність» заважає, а для гниття вона - ідеальна. Для першого терміну (2000-2004) Путін був оптимальною постаттю, але для другого - уже недостатньою. Для післяопераційного хворого штучний сон благотворний, але він може перейти й у кому. Путінська Росія інтелектуально бідна, повна наростаючої й зухвалої показухи, хитка перед серйозними стресами - країні явно потрібен інший. Але іншого немає. І це головна причина живучості путінського міфу - міфу про те, що Путін ідеально відповідає масштабові завдань, які стоять перед ним. Це не так. І сам він це знає ліпше за інших.
Утім, коли я чую його зарубіжних критиків - зокрема й українських обивателів, - навіть у такого критика влади як я бувають пароксизми гордості за свого президента.