UA / RU
Підтримати ZN.ua

Міфи і тиранії української політики та суспільства

Чи є в Україні політика? Можна з цього приводу сперечатися. Але якщо виходити з думки Д.Коннора і Д.Сеймора про те, що політика — це мистецтво рефреймінгу змісту, то немає...

Автор: Валентина Гурієвська

Чи є в Україні політика? Можна з цього приводу сперечатися. Але якщо виходити з думки Д.Коннора і Д.Сеймора про те, що політика — це мистецтво рефреймінгу змісту, то немає. Важко зрозуміти і розібратися, що ж саме відбувається в політичному полі. Бракує інформації та пояснень змісту подій, що вони означають у контексті нинішньої політичної та економічної ситуації розвитку держави, що із цим можна робити далі і чи є в країні для цього ресурси. Ми вже звикли до слів «криза», «нестабільність», «невизначеність», «непрогнозованість», «непередбачуваність». Самі учасники політичного процесу, з одного боку, ініціюють зміни, а з іншого — самі ж їх і гальмують. У свою чергу, це впливає на систему управління в цілому, що як спадок від соціалістичного минулого вичерпала свої ресурси і переживає етап депресії та пошуку нових форм існування.

Політичне поле схоже на двох символічних риб, що пливуть у протилежних напрямках, але з’єднані між собою мотузкою. Його внутрішня подвійність позбавляє учасників єдності та спрямованості на досягнення мети.

Криза ідентичності є на сьогодні характерним явищем для українського суспільства, політичних систем, державного управління, суспільних формацій та особистості зокрема. Така ситуація породжує негативні прояви, а саме: тиранію влади, під якою розуміємо систему впливів (інформаційних, законодавчих), тиранію політиків, тиранію рамок і тиранію суспільства, що спрямована на політичне поле.

Тиранія влади. В українському політичному полі немає єдиного сформованого спільного поля, а також спільної ідеї, яка б об’єднала різні інтереси та різні частини суспільства. До цього часу відбувається обстоювання лише окремих інтересів окремих груп політиків.

Чи може з’явитися в Україні новий мета-сюжет, що міг би бути об’єднуючим фактором у політичному полі? Чи може бути таким фактором спрямування зусиль на визначення бренда країни, унікального продукту, конкурентоспроможного у світовому співтоваристві, — суто українського, ресурсного і такого, яким ми могли б із гордістю за себе поділитися?

Шлях у політику складний і вимагає жертв від тих, хто в неї прагне. Політичне поле змінює цінності, установки тих, хто на нього приходить, і лише незначною мірою змінюється само. Найбільша жертва — індивідуальність, натомість — PR-стратегія і модний образ. Політик потрапляє в коло очікувань, які треба задовольняти. Шкіра носорога як атрибут політика, з одного боку, захищає, а з іншого — робить його нечутливим. Тому носій влади байдужий до реальних потреб більшості населення, бізнесу, економіки, науки, культури та інших рівноцінно важливих сфер суспільного життя.

Тиранія політиків. Поки що поле політики є майданчиком для «гри» аж ніяк не найкращих політичних акторів, навчених як діяти, коли на них дивляться. Спокуса використовувати це поле для рубання «капусти» дуже велика.

Суспільство отримує обіцянки політиків і спроби знайти «чарівний» рецепт, який би задовольнив усіх, викривлення ними ситуації і перебільшення власної спроможності. Поки що важко дається відверта розмова про реальні можливості, і в результаті маємо прикривання «голих місць» пустими обіцянками.

Тиранія рамки. Під нею розуміємо тиранію системи бюрократії, формалізму. Система державного управління давно вже втратила свою толерантність, гнучкість, погано адаптується до змін. Спотворюється суть того, заради чого вона функціонує, відтак зникає здатність забезпечувати потреби і запити суспільства.

Тиранія рамки породжує явища, які гальмують процес розвитку. Ці дві «символічні риби» поширюють свій вплив на всі сфери суспільного життя. У психології такий феномен визначається як подвійне послання. Суть його полягає в поєднанні непоєднуваного. Іншими словами, одночасно віддається наказ реалізувати неможливе, але при цьому — без права реалізовувати. В більшості випадків система органів державної влади в цілому не здатна забезпечувати стабільний розвиток і відповідати вимогам часу. І тому на керівника покладається завідомо більше обов’язків і відповідальності, ніж він спроможний виконати. А на рівні підсвідомості це послання звучить як «зміни так, щоб усе залишилося без змін». Або ж — «усе залежить від тебе, при тому, що все вже вирішено без твоєї участі і згоди».

Ця подвійність увійшла в життя і практику і добре розуміється державними службовцями. У кожного з керівників є власні приклади таких подвійних послань.

Директори шкіл отримують наказ відремонтувати приміщення без виділення відповідного фінансування і водночас — наказ про неприпустимість збирання коштів з батьків.

Ще одна з головних проблем державного управління сьогодні полягає в тому, що тиранія рамки зумовила місце людини в системі державного управління як обслуговувача паперів. Відбувається боротьба за папери, папери рухаються, а керівники мають забезпечити їхній безперервний рух. За таких умов вилучається ланка передавання інформації через «слухача», втрачається її зміст, суть і призначення, відбувається підміна сенсу завдань, діяльності і мети формальними процедурами. Акценти уваги зміщуються на форму. Замість взаємодії людей відбувається кругообіг паперів.

Таке знецінення особистості керівника призводить до багатьох негативних явищ — професійного вигорання, втомлюваності, репресивності. Це лише деякі з постійних факторів, що супроводжують процес здійснення державно-владних повноважень. А в цілому вони сприяють зміцненню бюрократії і тиранії рамки.

Ще один негативний фактор, досить поширений у державному управлінні, — хабарництво. Подивимось на це явище з точки зору системного підходу.

Будь-яку проблему в системі можна визначити як симптом, який має місце, виконує свої функції, має значення. Найчастіше симптом є системостабілізуючим фактором і, найголовніше, він містить певну вигоду. Тобто з погляду системного підходу, вирішити проблему — означає знайти, в чому її вигода для системи.

За даними дослідження Інституту соціальної і політичної психології АПН України, в 2007 році майже кожен другий українець давав хабарі. Ці дані отримано після всеукраїнського репрезентативного опитування.

Чому так відбувається? Фахівець у державному управлінні переважно знецінений у своїх професійних, інтелектуальних та інших можливостях. Через певний проміжок часу йому присвоюється ранг державного службовця, але не надається визнання. Що відбувається, коли чиновникові пропонують хабар? У цей момент звертаються саме до нього, визнають його спроможність і владу вирішити питання, підтримують його компетенцію, фаховість і посаду. Тобто компенсується потреба у визнанні, і фігура керівника виходить із паперового руху на перший план. Разом із тим чиновник бере на себе відповідальність за власний вплив, за те, щоб бажані чи визначені зміни відбулися. Система у такий деструктивний спосіб забезпечила реалізацію потреби, а також одночасно знайшла і створила спосіб самозбереження. Таким чином негативне явище відіграє позитивну роль для учасників системи державного управління. Система, зберігаючи свій гомеостаз і самовідтворення, продукує повторні патерни аж ніяк не кращого сценарію. І поки що, на жаль, безсильна вийти на якісно інший рівень розвитку.

Тиранія суспільства проявляється у знеціненні діяльності та реального внеску політиків. Оцінка зробленого відбувається з точки зору подобається—не подобається, хороші—погані. Тобто власний емоційний стан переноситься на оцінку політиків. Здебільшого відповідальність за нинішній стан речей перекладається на них.

Сучасне суспільне поле політичної невизначеності і хаосу породжує багато «міфів», які заважають адекватно оцінити ситуацію. Наприклад: про «ідеального» героя, позбавленого «людських рис», який визволить або забезпечить «рай» для всіх; про надвпливи — «російські», «європейські», «американські», яких неможливо уникнути; про долю нації як страдницьку; про поле політики як про «всеосяжну необмежену» владу; про «безпорадність» суспільства; про єдино «правильний вибір» суспільного розвитку країни; про всесильність міфу тощо.

Для того, щоб такі вірування втрачали свою владу в суспільстві, потрібно, по-перше, визнати їх існування; по-друге, усвідомити, які потреби вони задовольняють; по-третє, використати їх як опору для подальшого переформулювання та розвитку інших сюжетів і значень.

Діалектика соціальних змін у нашому суспільстві передбачає переорієнтацію мислення особистості управлінця, формування в нових умовах умінь і навичок його взаємодії із соціумом, а також зумовлює необхідність зміни ролі політиків.

Втрачає свою актуальність роль «стратега», яку на сьогодні виконує політик і яка передбачає з його боку ініціативність, здатність визначати коло суспільних проблем, цілі та шляхи їх досягнення; вміння аналізувати реакції та оцінювати ефективність здійснюваного впливу, коли політик часто оцінює за «все» суспільство.

Натомість необхідне зміщення уваги та ініціативи політиків на створення механізмів дієвої взаємодії всередині системи, налагодження зв’язків та зворотної дії, розподіл відповідальності, тлумачення та роз’яснення існуючого стану політичних подій та сценаріїв. Тобто перехід з ролі стратега до ролі фасилітатора, що передбачає сприяння змінам, поглиблення усвідомлення існуючої ситуації, знаходження ресурсів і має стійку мотивацію для подолання політичних, бюрократичних і ресурсних бар’єрів.

Сучасні політики в більшості орієнтуються на кращі європейські та інші зразки, явно розраховуючи: те, що вже працює у світі, буде добрим і для нас. Це ще один міф, який слід подолати. Бо хто ж нам підкаже, що може бути для нас краще і що кращого в нас уже є. Тим більше що будь-яке краще може бути відтворене лише виходячи з наявних ресурсів на даний час і в даному контексті. Тож, можливо, варто спрямувати більше уваги та енергії на вивчення власних добрих чи життєспроможних моделей взаємозв’язків і комунікацій.

Навіть найкращий, добре зарекомендований імплантат чи донорський внесок сприймається соціальним організмом як загрозливий для його розвитку і прагне бути відторгнутим. Зусилля системи соціуму спрямовуються на боротьбу з імплантатом, а зусилля влади — на боротьбу зі спротивом. У результаті на рівні суспільства ми боремося самі з собою. Ми вже пересвідчилися, що за таких умов донорські вливання спрацьовують лише на короткий термін і зумовлюють стійку залежність від них. Спроможність політиків визначається здебільшого вміннями дістати чергову порцію «дози», для підтримання узалежненого організму, що сам перестає виробляти власні захисти та імунітет. Система втрачає свою фертильну функцію.

Важливо не забувати, що поле українського суспільства — це складна система взаємозв’язків чи комунікацій, що розвивається як єдиний організм взаємообумовлених і взаємозалежних складових. Недооцінювання якоїсь із частин, так само як і перебільшення її значення, призводить до перевантаження або збою в системі. Погляд на управління як на систему впливів, що зумовлюють перехід системи з одного стану в інший, відкриває нові можливості для дослідження причин, що гальмують такий перехід і розвиток. А саме — постановка питання: «Хто сприяє тому, щоб усе залишилося так, як є?» передбачає не пошук винних, а служить скоріше способом віддзеркалення ситуації, маючи на меті розширення інтерпретації, за якої будь-яка подія несе в собі позитивний смисл. Бо є лише матеріалом, що ми його обираємо для побудови сьогодення.