Події останнього часу довели, що в умовах існування протилежних історичних концепцій, яких дотримуються представники різних політичних сил України, стало неможливо з’ясувати, які події є знаковими в нашій історії, а які — ні; які ювілеї святкувати доречно, а які — неприпустимо.
Традиційні методи дослідження та підходи, що їх зазвичай використовують історики, не дають відповіді на питання, які хвилюють суспільство. Бо на певну кількість аргументів «за» знаходиться рівно стільки ж аргументів «проти». Ця проста аксіома ставить під сумнів можливість порозумітися й адекватно вирішити питання з відзначенням/святкуванням подій 300-літньої давності.
Для того, щоб зрозуміти, яким чином ми завели себе в глухий кут і як із нього можна вийти, слід звернутися до таких категорій, як «історична пам’ять», «історичний міф», та до особливостей їхнього функціонування.
Історична пам’ять — це спільна пам’ять і знання про минуле певної спільноти. У даному випадку — народу, нації. Історична пам’ять формується, зберігається і передається в основному завдяки «історичній реконструкції» та «ритуалам» (певним діям спеціального значення, що не обмежуються часовими рамками і обов’язково є повторюваними).
Рівень відтворення подій Північної війни (1700 — 1721) та Полтавської епопеї 1709 року на основі джерел нині є таким, що будь-яке фактографічне дослідження із цієї тематики може лише поглибити наші знання, але не вплинути на загальні висновки. Водночас не менш важливим є вивчення подій, тісно пов’язаних із Полтавською битвою та здобутою Петром І перемогою над Карлом ХІІ, які відбувалися відповідно у 1808 — 1809 рр., 1908 — 1909 рр., 1939 р., 1959 р. (або ж мають відбутися у 2009 році). Ці дати є знаковими віхами процесу міфотворення та скеровування історичної пам’яті в тому напрямі, який був вигідний політичним режимам Російської імперії, Радянського Союзу або є вигідним сучасним політичним силам України, Росії та Білорусі.
На початку XVIII століття, коли Московська держава перетворювалася на Російську імперію, вона поступово поглинала всі менші державні утворення, позбавляючи їх автономії чи суверенітету і замінюючи статус цих територій із васально-залежних на провінційно-колоніальні. Водночас відбувався процес позбавлення населення цих територій національної свідомості. Для цього держава використовувала метод організованого забуття. Саме цій меті слугували всі каральні акції Петра І проти населення Гетьманщини протягом 1708 — 1709 років. Українці мали забути, що в них був колись гетьман Іван Мазепа, який упродовж 21 року утримував Гетьманщину від Руїни та громадянської війни, розбудовував храми та заклади освіти, підтримував духовенство, зміцнював матеріальне становище старшини, утримував баланс між різними верствами населення, сприяв розвитку культури тощо. Вони також мали забути про те, що гетьмана в його прагненні звільнити вітчизну від небажаного й чимдалі більш небезпечного протектора підтримали представники старшини і запорожці. Цій меті якнайкраще прислужилися театралізована вистава покарання опудала Мазепи, його церковне прокляття та знищення всіх можливих зображень і портретів; розправи над «мазепинцями», що з особливою жорстокістю чинилися в Глухові та Лебедині, де закатованих ховали у братських могилах, згодом зрівняних із землею; знищення Запорізької Січі та переслідування прибічників Мазепи далеко за межами імперії.
Після такої «зачистки території» постало питання про формування нової історичної пам’яті місцевого населення, яке в Російській імперії було позбавлене традиційних етнонімів/самоназв і дістало «універсальну» назву «малороси».
До процесу формування «спільної історичної пам’яті» населення, без чого важко було забезпечити ідеологічну єдність численних народів, що населяли імперію, підходили з кількох сторін одночасно. По-перше, була представлена російська імперська версія подій 1708 — 1709 років. Важлива роль тут відводилася таким творам російської історіографії, як «История Императора Петра Великого: от рождения до Полтавской баталии» Ф.Прокоповича, «Деяния Петра Великого, мудрого преобразователя России» І.Голикова, «Сокращенное уведомление о Малой России», «О начале и происхождении казаков», «Известия о казаках Запорожских» и «Исторические сочинения о Малороссии и малороссиянах» Г.Мілера, в яких І.Мазепу було офіційно подано як зрадника та кривоприсяжника, а Петра І, відповідно, як мудрого перетворювача, великого полководця та стратега.
У подальшому ці визначення неодноразово повторювалися й тиражувалися як у творах загального характеру, так і в спеціалізованих, особливо ювілейних, виданнях. Зокрема таких, як праця І.Павловського «Полтавская битва 27 июня 1709 г.» (1908), чи в ювілейному виданні Імператорського російського військово-історичного товариства, присвяченому 200-літтю Полтавської битви «Петр и Полтава» (1909).
Слід особливо наголосити, що саме з 1908 — 1909 років у Російській імперії, з метою сформувати «правильну» з ідеологічного погляду історичну пам’ять, починають застосовувати численні «ритуали», до яких відносилися церемонії вшанування пам’яті загиблих (часто через упорядкування «братських могил»), встановлення та урочисті відкриття пам’ятників, будівництво численних архітектурних споруд (зокрема церков) на місцях «важливих і переможних» битв, урочисті святкування річниць перемог та обов’язкове задокументовування цих ритуалів не лише хроністами, істориками, публіцистами, а й з допомогою фото- та кінотехніки.
Показовими в цьому сенсі є 1808 — 1809 та 1908 — 1909 роки (звернімо увагу на схожість дій імперського уряду на території України та Білорусі). Згодом такими ж показовими, але вже в історії Радянського Союзу, стануть 1939 та 1959 роки, а в історії сучасної Білорусі і незалежної України — відповідно 2008-й та 2009-й. Важливість цих циклів полягає саме в повторюваності ритуалів, їх сценаріїв та тих меседжів, які зазначеними заходами влада посилала в суспільство. Отже, саме так, спільними зусиллями різних держав із різними, на перший погляд, ідеологіями Полтава, яка за прожектами губернського архітектора В.Амвросимова мала стати в архітектурному сенсі «малым подобием Петербурга», увійшла в історію «городом славы русского оружия».
Не останню роль у цьому процесі міфотворення відіграв народжений наприкінці ХІХ століття кінематограф. Лише за один 1909 рік було відзнято дев’ять стрічок кінохроніки, які зафіксували урочистості в Полтаві з нагоди святкування 200-ї річниці перемоги Петра І. Цензура, як засіб державного контролю над ідейним змістом фільмів, відігравала в них помітну роль. Одним із тематичних видів хроніки, що його вельми вітала влада, була так звана царська та урядова хроніка, яка відтворювала царські прийоми, військові огляди, церемонії відкриття пам’ятників тощо. Прикладом царської хроніки є сюжети таких стрічок, як «Торжества в Полтаве в честь приезда Николая ІІ», «Полтава», «Полтавские торжества (Полтава)», «Полтавские юбилейные торжества», «Полтавские торжества (200-летний юбилей в г. Полтаве в присутствии государя императора, великих князей, министров, членов Государственной Думы и др. высокопоставленных лиц)», «Полтавские торжества в память 200-летия Полтавской победы» та ін.
Завдяки тому, що деякі фільми, як, наприклад, «200-летний юбилей Полтавского боя», збереглися, ми можемо на власні очі побачити, в який спосіб відбувалося перетворення Полтави на «город славы русского оружия»: «Император Николай ІІ, Великий князь Михаил Александрович, В.Б.Фредерикс, В.А.Сухомлинов, Н.И.Иванов обходят строй почетного караула в Ставке под Полтавой. Полтавский голова Черненко преподносит Николаю ІІ хлеб-соль; среди присутствующих П.А.Столыпин, принц П.А.Ольденбургский. Представители духовенства служат молебен на «Братской могиле» героев Полтавской битвы. Николай беседует с митрополитом Киевским и Галицким Флавианом. Николай и его свита присутствуют на открытии памятника коменданту Полтавы Келину; кинооператор ведет съемку камерой. Николай и его свита беседуют с крестьянами Полтавской губернии, размещенными на время торжеств в бараках за городом. По площади города Полтавы проходят войска церемониальным маршем. Делегации военных возлагают венки к памятнику Славы в Александровском саду».
Враховуючи той факт, що місцева кінохроніка користувалася у глядачів великим успіхом, ідеологічний вплив таких кінострічок був вражаючим.
Натомість у протилежному таборі, на території українських земель, що перебували на той час під владою Австро-Угорської імперії (а згодом у країнах, де українці заснували діаспору), у колах національно свідомої української інтелігенції ситуація з формуванням історичної пам’яті українців розвивалася з точністю до навпаки. Тобто ці «мазепинці» досліджували якраз ті історичні документи, що їх не бажала оприлюднювати російська влада. Вони публікували кожне щойно знайдене джерело, яке стосувалося І.Мазепи та часу його гетьманства, проводили польові дослідження, спрямовані на пошук могили гетьмана, організовували церемонії вшанування пам’яті І.Мазепи й урочисто відзначали річниці виступу гетьмана проти Петра І, річниці з дня народження чи смерті гетьмана, вживали заходів, спрямованих на доведення неправомірності та нечинності накладеної на нього анафеми, формували новий візуальний образ цієї історичної постаті, а також відкрито виступали із засудженням дій офіційної російської (а згодом і радянської) влади, яка всіма доступними їй засобами намагалася сформувати «нову» історичну пам’ять українців.
Досить показовими в цьому сенсі є публікації в тогочасній українській пресі, що виходила за межами Російської імперії. Так, 14 липня 1909 року у львівській газеті «Діло» була опублікована редакційна стаття «Полтавське свято». У ній, зокрема, повідомлялося, що офіційна Росія відсвяткувала 200-ту
річницю Полтавського бою. Найбільш урочисто це святкування відбулося в самій Полтаві, «куди зволів і відважився приїхати навіть сам цар Микола ІІ». Описавши, як саме був обставлений приїзд імператора та які заходи на нього чекали, редакція далі зазначила: «А пополудні цар і великі князі і вся свита від’їхали на короткий час до Києва. Аж тоді почалася більша воля в Полтаві, почалися народні забави, гуляння, грали оркестри, ілюміновано місто, палено феєрверки, влаштовано каруселі, стовпи з нагородами…
Дивний характер мало те ціле «національне свято», — пише газета. — Тісна звязь всього населення «со своим Государєм» проявилась в той спосіб, що шпалери військ по всіх вулицях і дорогах добре пильнували, аби хто не наблизився до царя. «Союз русского народа» і козацькі полки обступили Полтаву і не пускали на свято нікого, хто не мав окремого дозволення. Поїзди з Полтави не від’їздили і не приїздили до Полтави. На вулиці, близькі до місць святкування, не пускано загалом нікого, багато місця обгороджено дротом».
Як зазначали далі автори цього повідомлення, цар дуже боявся заворушень, через що було вжито превентивних заходів. Цілком очевидно, що насаджування нової пам’яті відбувалося далеко не так однозначно і з явним спротивом населення. Це яскраво доводить хоч би й текст «Протесту українців Бельгії», опублікований у пресі того ж таки 1909 року. В ньому, зокрема, сказано: «Минуло двісті літ від останнього удару московського правительства, виміреного проти наших народних прав. Двісті літ стогне Україна під ярмом московського самодержавного уряду. (…) Сей момент, річницю нашого національного погрому московський уряд, вкупі з реакційною частиною московської суспільності освячує історично обходом цієї події. Відпадки московської суспільності радо йдуть йому назустріч, викладаючи величезні гроші, висмоктані з українського народу. Вони йдуть ще далі, вони втручаються з безличною нахабністю у саме серце України, і власне в Полтаві відбудеться це свято!.. Почуваючи наш великий і святий обов’язок супроти нашого народу, висловлюємо наше презирство і ганьбу тим, хто освячує наші національні кривди… Ми звертаємо увагу всіх несвідомих учасників свята, які втягнені туди урядом, що цей ювілей є ще однією наругою з наших національних почувань, бо святкування ювілею полтавського бою є санкціонуванням і узаконенням гніту над Україною з боку московського уряду».
Як відомо, ця боротьба за українське суспільство і пристрасті довкола того, як маємо відзначати історичні події в поточному та наступному році, тривають. Причому нині навіть більш завзято, ніж раніше. Залишаючись одним народом, який живе в ніби суверенній державі, котра сама повинна визначати й відстоювати свої інтереси та пріоритети, свої національні святині й важливі історичні події, українці уподібнюються безсловесній масі, яку продовжують годувати міфами, у тому числі й «полтавським». Отже, висновки щодо особливостей функціонування міфу та його застосування в сучасних умовах, можуть бути такими:
1. Хоч би якими насправді були історичні події, кожна держава і народ, причетні до них, будуть зацікавлені у власній версії подій.
2. Існування міфу є обов’язковим складником будь-якої ідеології, тому до нього має бути особливе ставлення й розуміння його справжньої суті.
3. Історичний міф відігравав і відіграватиме істотну роль у процесі формування та передачі історичної пам’яті народів, зокрема українського.
4. У сучасних умовах політичної нестабільності, відсутності чіткого бачення представниками українського політикуму — незалежно від партійної належності — національних інтересів українців, відсутності національної ідеології, в умовах численних міжнародних та глобальних інтеграційних процесів, українському суспільству важливо знати:
а) 1708 року гетьман Мазепа та його оточення здійснили військово-політичну акцію, спрямовану на звільнення від московського протекторату. Засобом досягнення мети мало стати використання іноземної військової сили — армії шведського короля Карла ХІІ. Акція зазнала поразки, але вона гідна вшанування, бо спричинила появу ідеології «мазепинства», без якої не було б спроб здобути незалежність у 1918 та 1919 роках, а також 1991 році;
б) Росія має право святкувати цю подію (перемогу Петра І над Карлом ХІІ під Полтавою), але не на нашій території. Україна має надати право всім країнам — учасницям тодішнього конфлікту відзначати цю подію шляхом ушанування пам’яті загиблих, але без військових парадів, феєрверків, гучних заходів (ярмарків, забав, концертів тощо). Ми маємо пам’ятати, що для українців ця перемога стала фатальною і її наслідки даються взнаки й дотепер;
в) ми маємо розуміти, як функціонує наша історична пам’ять і як її можуть скеровувати політичні сили та офіційна влада в тому чи іншому напрямку. Розуміючи це, можна убезпечити себе від численних політичних впливів, утриматися на власних позиціях і адекватно, зберігаючи власну гідність та з повагою до шведів, росіян, калмиків, латишів, фінів, поляків, відзначити ювілейні дати у 2008 та 2009 роках.