Із 2000 року в П’ятихатках під Харковом існує польське військове кладовище. Тут спочивають 3494 польські офіцери з 21 тисячі полонених у вересні 1939 року і розстріляних НКВС весною 1940-го. Пізніше цей злочин дістав назву катинського, оскільки перші масові поховання польських військовополонених було знайдено саме в Катині під Смоленськом. Перші, але, як з’ясувалося майже через півстоліття, не єдині...
Кладовище у П’ятихатках аж ніяк не виглядає забутим і занедбаним. Сюди приїжджають родичі загиблих, котрих, як правило, зустрічають представники польського консульства і члени місцевої полонії. Останні — остільки, оскільки почувають себе причетними до історії та долі історичної батьківщини. Улітку навідуються школярі. Уважно читають напис при вході на кладовище, задумливо проходять головною алеєю, щиро намагаючись щось зрозуміти. Це не дуже-то виходить, і вони тихо, намагаючись не порушувати кладовищенської тиші, ідуть звідти. За всієї поваги до катинських жертв польська трагедія у свідомості харків’ян залишається суто польською; польський біль — чужим болем...
Провести чітку межу між «своїми» і «чужими» у реальному житті неможливо. Ми всі в одному човні й пов’язані один з одним міцніше, ніж можна собі уявити. Герметичні посудини державних кордонів, національностей, класів, у які люди так завзято себе утрамбовували, вже в середині минулого сторіччя тріскалися, дуже ранячи осколками...
Коли 17 вересня 1939 року радянські війська перейшли кордон Польщі, зрозуміло, що в їхніх лавах були й українці, громадяни СРСР. Неважко припустити, що в бій вони рвалися навіть із подвоєним ентузіазмом. Адже відповідно до заяви Молотова, зробленої ним по радіо того ж дня, вони йшли захистити відданих на поталу братів — українців і білорусів. Ішли, щоб ціною власного життя «встановити в Польщі лад і спокій, порушені внаслідок розпаду Польської держави», виконуючи спільне для рад і вермахту завдання.
Над Польщею, яка вже 17-й день билася з переважаючими силами противника, кружляли листівки. «Солдати польської армії! Міністри і генерали схопили награбоване ними золото, боягузливо втекли, залишаючи армію і весь народ Польщі напризволяще... У ці важкі для вас дні могутній Радянський Союз простягає вам руку братерської допомоги... Велика й непереможна Червона Армія несе на своїх стягах трудящим братерство й щасливе життя».
До кінця не розгадана загадка комуністичної пропаганди полягає в тому, що радянські солдати, які вже сьорбнули «щасливого життя», щиро вірили у святість своєї визвольної місії.
На цей час 15-тисячний гарнізон дев’ятий день героїчно утримував Львів. Місто, рідне для людей різних національностей — поляків, українців, вірменів, євреїв... Багато хто з них народився в Австро-Угорській імперії, ріс громадянином Другої Речі Посполитої. Але так само розкішно, майже нереально гарним був Львів, образ якого формували різні культурні традиції. Львів вирізнявся серед міст Європи своєю толерантністю; єдине місто у світі, де одночасно були резиденції відразу трьох архієпископів і три кафедри — латинська, вірменська і грецька.
До передмість Львова 18 вересня підійшли загони Червоної армії. Головнокомандувач польської армії маршал Едвард Ридз-Смігли віддав наказ: «З Радами в бої не вступати, чинити опір тільки у разі спроб з їхньої сторони роззброїти наші частини... Із німцями продовжувати боротьбу. Оточені міста повинні боротися. У разі, якщо підійдуть радянські війська, вести з ними переговори з метою домогтися виведення наших гарнізонів у Румунію та Угорщину».
Не всі виконали цей наказ; насамперед тому, що не всі його вчасно отримали, до того ж тривали бої. І багатьом із тих, хто чинив опір радянським частинам, удалося пробитися через Карпати на територію Румунії та Угорщини й уцілити. Командувач Львівського гарнізону генерал Владислав Лангнер наказ головнокомандувача виконав.
22 вересня о 8 год. 40 хв., як повідомляли Тимошенко і Хрущов Сталіну, було підписано акт про капітуляцію, відповідно до якого солдатам і офіцерам гарнізону гарантувалися свобода пересування і можливість безперешкодно перейти на територію суміжних держав.
У жовтні генерал Сікорський писав командувачу Українського фронту командарму 1-го рангу С.Тимошенку:
«...Ми, маючи письмові пропозиції німецького командування найбільш вигідних для нас умов капітуляції, не поступилися ні перед їхніми атаками, ні перед погрозами остаточного штурму 4-х дивізій, супроводжуваними сильним бомбардуванням міста...
Ви переконалися, що ми до кінця виконали наш солдатський обов’язок боротися з німецьким агресором і, у свій час і у відповідній формі, виконали наказ Польського Верховного командування, не вважати Червону Армію за воюючу сторону.
Свою справедливу оцінку Ви підкреслили, підтверджуючи укладений договір про нашу капітуляцію.
У зв’язку з цим вважаю своїм обов’язком викласти Вам наше теперішнє фактичне становище.
Я перебуваю в м. Старобєльську, куди направлено всіх офіцерів, які, згідно з наказом Польського Верховного командування, здали зброю Червоній Армії...»
Так, захисники Львова, які залишилися в живих — дві тисячі людей, — незабаром опинилися в Старобєльську, маленькому містечку Ворошиловградської (нині Луганської) області, де колишній жіночий православний монастир було завчасно перетворено на табір для військовополонених. І не тільки вони.
За всю історію цього містечка його жодного разу не вшанувала своєю присутністю така кількість славетних, іменитих осіб, хоч і в «ранзі» ув’язнених. Вісім генералів, кілька вчених зі світовим ім’ям, серед яких: усесвітньо відомий педіатр Казимеж Дадей, професор ботаніки Познанського університету Едвард Ральський. Буквально до останніх хвилин життя Ральський із любов’ю і подивом вивчав не знайомі йому трави українських степів. Тут був і начальник штабу Новогрудської кавалерійської бригади Владислав Андерс, один із небагатьох старобєльських в’язнів, яким удалося вижити й очолити згодом 1-шу Польську армію, зібрану з полонених у 1939-му польських солдат і офіцерів. Вони 1942 року були переправлені через Середню Азію і Близький Схід на Захід і взяли участь у багатьох найважливіших операціях союзників проти нацистів. Старобєльським в’язнем був і граф Юзеф Чапський, відомий художник і літератор, якому Бог судив залишити пронизливе свідчення «комуністичного щастя» у книжці «На нелюдській землі». Усього на 14 жовтня 1939 року в Старобєльському таборі перебувало 7045 людей.
Тих, хто, на думку НКВС, становив найбільшу загрозу для радянської влади, незабаром було переведено в табори Крайньої Півночі, Сибіру і на Луб’янку (приміром, за особистим розпорядженням Берії на Луб’янку було вивезено дев’ять священиків). Таким чином, вони (хто міг це знати!) уникли долі катинських жертв. Хтось помер у таборі від недоїдання і хвороб. 15 березня 1940 року в Старобєльську залишалося 3885 людей — 3494 з них нині спочивають у П’ятихатках.
Старобєльський табір, як уже сказано, був одним із трьох, в’язні яких підлягали практично поголовному винищенню. В іншому, Козельському (Росія), — на 3 жовтня 1939 року було 8843 людей; через Осташківський табір за весь час його функціонування пройшла 15 991 особа. А були ще й інші табори — Путивльський, Козельщанський, Южський, Юхновський, Вологодський, Грязовецький, Оранський. Чи можливо, щоб усі їх в’язні були чистокровними поляками, щоб ні в кого не було українських коренів, родинних чи приятельських зв’язків з українцями? Щоб жодна українська дівчина не оплакала їхньої долі?
Правдою є те, що 3 жовтня прямим проводом Берія віддав директиву наркомам Української та Білоруської РСР: «Військовополонених солдатів українців, білорусів та інших національностей, жителів Станіславовського, Львівського, Тернопольського і Луцького воєводств Західної України і Новогрудського, Віленського, Білостоцького і Поліського воєводств Західної Білорусії розпустити по домівках». Проте вже за десять днів у Москві схаменулися й віддали інший наказ: «Із числа військовополонених із Західної України і Білорусії, яких відпускають, відібрати добре одягнених, фізично здорових 1700 осіб і підготувати до відправки на роботи в Кривий Ріг ешелоном 16 жовтня. Конвой посилити...». Це не єдине таке розпорядження. Ще 25 вересня, тобто заздалегідь, Берія підписав наказ, відповідно до якого в будівництві дороги Новоград-Волинський — Рівне — Дубно — Львів мають брати участь 25 тисяч військовополонених. Безплатна робоча сила була потрібна на будівництві шахт Кузбасу, і мало ще де!..
Політбюро ЦК ВКП(б) 3 жовтня 1939 року ухвалило рішення, відповідно до якого Військовим радам Українського і Білоруського фронтів давалося право «затверджувати вироки трибуналів щодо вищої міри покарання за контрреволюційні злочини цивільних осіб Західної України і Західної Білорусії та військових колишньої польської армії». Раптом стало цілком байдуже, хто ти і що вчинив, щоб тебе зарахували до табору «контрреволюціонерів». Можна було опинитися в засніженому Казахстані тільки тому, що Хрущов запропонував очистити (саме так — очистити, як від ящуру) від місцевого населення 800-метрову смугу вздовж кордону, і Берія цю пропозицію схвалив. Не тільки належність до тієї чи іншої національності, а й членство в Комуністичній партії не могло бути надійним захистом.
У великому листі до Йосипа Сталіна від 5 березня 1940 року Лаврентій Берія запропонував розстріляти 14 700 осіб із трьох таборів для військовополонених (Осташківського, Козельського і Старобєльського). А разом із ними — 11 тисяч заарештованих, що перебували у в’язницях західних областей України і Білорусії. Пропозицію Берії було оформлено рішенням Політбюро ЦК ВКП(б) того ж дня — 5 березня 1940 року.
Чи не дивно, що з усього, пережитого разом, ми пам’ятаємо насамперед запеклі бої Армії Крайової та Української Повстанської армії? І чи тільки в порочності людської натури тут річ?
Чому всі тоталітарні системи потребують ненависті як незамінного засобу, задав собі якось питання відомий польський філософ Лєшек Колаковський. І відповів на нього так: «Тоталітарні системи і рухи всіх відтінків потребують ненависті, спрямованої не стільки проти зовнішніх ворогів і загроз, скільки проти свого ж суспільства; не стільки для того, щоб підтримати готовність до боротьби, скільки для того, щоб тих, кого виховують у ненависті й закликають до неї, внутрішньо спустошити, духовно обеззброїти і тим самим зробити не здатними до опору».
Педагогіка радянської школи ненависті гідна окремого серйозного дослідження. Поки ж обмежимося констатацією її ефективності. Випускники цієї школи, ми і з комунізмом боролися суто комуністичними методами, свято вірячи, що нищівна перемога одних і беззастережна капітуляція інших у змозі вирішити якусь проблему, а не породити чортову дюжину нових. Ми щиро не розуміли, що якщо не залишити на землі жодного комуніста, а продовжувати вважати ненависть нормальним засобом боротьби зі злом, усе може повторитися спочатку.
Що робити? Усі ми вийшли з однієї шинелі — не гоголівської, а червоноармійської. І незалежне життя, нові відносини між націями і державами почали будувати, не розправивши натертих її жорстким сукном плечей. І нині дехто, зокрема й новоспечені християни, помітили б іронію у фразі Колаковського: «Хто ненавидить того, хто ненавидить святе, сам святий».
Ну а той, хто любить те, що любимо ми, — древній Львів, схили Карпатських гір, свободу, — нехай по-своєму, не так, як ми, нехай помиляючись, можливо фатально? Чи не гідний він якщо не братерської любові, то, щонайменше, розуміння?
Михайло Салтиков-Щедрін, із властивим йому сарказмом пародіюючи взірець імперської свідомості, міркував, з якого моменту слід спалахнути патріотичною любов’ю до земель, які приєднані у результаті військових дій і які таким чином стали батьківщиною. А якщо раптом перемога у війні дістанеться противнику, з якого моменту слід зненавидіти землі, які відійшли до противника і стали тепер його батьківщиною?
Паризький часопис «Культура» вже в 50-ті роки минулого століття демонструє новий підхід до проблеми зміни державних кордонів: намагається переконати поляків не ставитися до Західної України як до своєї втраченої території. І далі любити цю землю як частину своєї історії, назавжди залишити для неї особливе, почесне місце в народній пам’яті і без болю сприймати факт, що тепер її віддано турботам українців.
Це був рішучий, а головне, правильний крок до примирення. Чи не час зробити крок у відповідь і зрозуміти, що багато чого з того, що ми звикли вважати частиною суто польської історії та культури, українцям також не чуже?
Відповідно до рішення компетентних органів у Катині й Мідному поруч із польськими військовими кладовищами того ж дня мали відкрити кладовища радянських жертв тоталітаризму. Так у Росії з’явилися перші кладовища репресованих. У Харкові відкрити два окремі кладовища — одне проти одного — тут поляки, тут українці, — виявилося фізично неможливо: ями смерті вздовж «чорної дороги», куди скидали останки польських офіцерів і місцевих «контрреволюціонерів», так близько одна від одної, що розділити їх просто неможливо. Могутній символ!..