"Деточка, все мы немножко лошади…"
В.Маяковский
Господи, як же буває важко зрозуміти іншу людину! Особливо коли йдеться про цінності. Найдорожче - у кожного своє, хай дрібне, але сокровенне, страшно важливе. І "зрозуміти" - тут абсолютно не те слово. Ми ось тепер усі намагаємося осягнути спосіб мислення наших ворогів, їхні мотиви. Ми впевнені, що саме від того, розкусимо ми їх чи ні, залежить наш над ними тріумф. Але ж розумом такого не зрозуміти, цінності стосуються не розуму, а любові й ненависті. У нинішньому конфлікті, за великим рахунком, ідеться зовсім не про переконання, а, швидше, про почуття людей. І тією мірою, якою ідея незалежної, європейської України стосується саме почуттів, будь-які докази, навіть найбільш ясні й логічні, втрачають значення.
Тепер це стало очевидним. Тепер, коли пристрасті вщухли. Вщухли, до речі, не тому, що промчали роки, не тому, що ми відійшли на історичну відстань від наших страшних ран. Ні, наші рани ще димлять, і кожен день приносить нові. А від утоми серце вигоріло, охололо. Ресурс вичерпався. Це схоже на вмирання. У глибині душі в мене завжди зберігалося архаїчне вірування, що "своєї смерті" не існує, що людина завжди помирає від насильства, від ран - не конче тілесних. Настає час, коли кожен більше не може витримувати болю існування: як накопичиться критична маса болю, у кожного - своя, так людина й відходить.
Про що це я? Та про те, що так звані ватники - це ми самі в дзеркалі. Ми, перевернені хірально. Люди, на яких ми не можемо глянути прямо, - за законами фізики. Ми ж не можемо бачити себе - тільки своє відображення. А там, у дзеркалі, - все навпаки, там праве стає лівим, а ліве - правим. Порушення симетрії. Розбіжність. Дві ваші руки однакові, але спробуйте їх сумістити - неможливо. Руки можна тільки скласти - в молитві, рукостисканні, решта - маячня.
Зрозуміти іншого можна лише через себе. Тільки якщо на себе поглянути збоку, чужим оком.
Мені Україна дорога дрібничками, дріб'язковими фактами особистої біографії: тато, який читає на пам'ять "Гайдамаків"; мама, що дивиться зверхньо на "ледачих і нехазяйновитих кацапів"; бабусина хата під соломою, маки на городі, рушники на образах, запах клуні й теплий пил під босими ногами. Нічого, як бачите, епічного. І ще, правда, мертвий, бездушний Київ часів застою, з понурим Кобзарем на перехресті алей університетського парку, повз якого завжди біглося такою собі лякливо-сором'язливою риссю, ніби ось-ось пролунає згори громове: "Славних прадідів великих правнуки погані!"
Мені здається, я тепер зрозуміла, відчула, як свою, дику впертість сепаратистів, їхню відразу, їхній страх, їхні фантоми. Ці люди ж теж жили тут, народжувалися в Херсоні, в донецьких степах, у Харкові, але були щиро впевнені, що живуть у Росії. У великій імперії. Це навіть не було для більшості з них предметом осмислення, - жодних сумнівів. Україна, у кращому разі, - порожнє слово, прикре непорозуміння, помилка безглузда, смішна, затрапезна. Окраїна. І ця пташина, мужицька мова… Все це в людей не просто притомних, а талановитих, розумних. Освічених. Ні. Освіти їм саме бракувало. Треба дітей просвіщати, якщо хочемо побудувати свою, нормальну країну.
Та чи таке вже ефективне просвітництво, і чим воно відрізняється від пропаганди? Якщо вся річ у цінностях, то жодні сумлінні роз'яснення не допоможуть. Відповідь на це запитання, здавалося б, не залишає людині альтернативи: вибір між раціо й емоціо нечасто вирішується на користь першого. У такому разі доля, звісно, вибирає за нас, адже цінності страшніші й священніші, і вони всмоктуються з молоком матері. Дорослій людині практично неможливо змінити свої смаки та пристрасті. Але те, яка доля і які цінності будуть вготовані нашим внукам, великою мірою залежить від нашого нинішнього свідомого зусилля, від вектора, який ми виберемо для країни, керуючись не тільки цінностями і традиціями, а й здоровим глуздом, якщо ми, звісно, відбулися як зріле суспільство і здатні усвідомити історичний вибір. Він зажадає від кожного з нас колосальної напруги духовних сил: самозречення, терпіння, відваги, а головне - мудрості, вміння глянути на себе збоку і зрозуміти, що вирішальна битва відбувається в нас самих.
Кожен із нас - по-своєму "ватник". У кожному з нас живе істота, котра бажає залишатися блаженним немовлям, що вірує у всемогутнього й справедливого батька, який про все подбає. Немовлям, готовим беззастережно підкорятися насильству старших в обмін на ситість та спокій. Ті, кого ми нині зневажливо називаємо "ватниками", існували завжди. Це були добрі і злі, розумні й дурні, чесні й підлі - різні люди, яких від інших відрізняла, по суті, єдина надзвичайно древня риса людської натури: преклоніння перед силою - неусвідомлене, зоологічне. Ватник - це раб у будь-якій його різновидності. А тому кожен із нас, хто сліпо йде за почуттями або авторитетами, хто дуже наляканий або безоглядно зачарований, - "ватник" рівно настільки, наскільки він у полоні у вродженої схильності стадної тварини підкорятися силі. Чим далі в глибину століть, чим ближче людина до джунглів, які її породили, - тим більше людей із психологією раба.
Концептуально часи "ватників" - уже в минулому. Найбільш здогадлива частина людства давно розкусила немудру "ватяну" парадигму, проголосивши єдино можливою свободою свободу від страху. Істина не може базуватися на авторитетах. Думати інакше - означає злякатися власного розуму й відмовитися від розуміння світу. А справжня мудрість неможлива без розуміння.
Страх, закутий у броню сліпої віри, що відчайдушно чіпляється за засвоєні в дитинстві цінності, тим і відрізняється від розуму, що претендує проголосити істину в останній інстанції, - тоді як думка безстрашна і завжди здатна визнати: зміна сьогоднішніх цінностей та істин рано чи пізно виявиться необхідною. Розум відкритий і готовий до діалогу. Віра й цінності схильні зводити себе в незаперечний ідеал.
Конфлікт між варварством і цивілізацією, який сьогодні в Україні перемістився із внутрішніх сфер духу на поля реальних боїв, - це, врешті-решт, конфлікт між авторитетом і спостереженням, між афектами і осмисленням. Дехто називає його війною світла і пітьми. Стародавня й точна метафора, тільки, як і все архаїчне, надто вже пафосна на сьогодні.