Відомий (на жаль, переважно у діаспорі, а не в Україні) етнопсихолог Володимир Янів ще у минулому столітті, досліджуючи межовість, підкреслював, що в майбутньому вона може стати для нас, українців, нашою силою, але поки що, на жаль, є нашою слабкістю. Свого часу турбувалися нею і поляки, однак тоді, коли Річ Посполита володіла великою часткою українських земель.
Чому ж нині нас не цікавить наша межовість, навіть не ставиться питання: предметом чиїх досліджень вона мала б бути, тим паче — як її перетворити у нашу силу, а не винуватити її в усіх наших невдачах, помилках та невикористаних можливостях. Адже саме тепер ця межовість як у ментальному, мовно-інформаційному, культурно-релігійному, так і в геополітичному аспектах, зокрема стосовно економічних, військово-політичних союзів, посутньо впливає, а в майбутньому впливатиме ще потужніше на націоцентричність українців, на наші державо- й націотворчі змагання: як зберегти свою національну ідентичність і стати самостійною клітиною світового організму.
Не вдаючись у подробиці взаємодії всієї системи чинників, які тією чи іншою мірою впливають нині на Україну, ми мали б передусім цікавитися межовістю як фактором, який найбільш явно і неявно, прямо чи опосередковано застосовують наші сусіди регіонально (а глобально — не тільки вони) для впливу на суспільний загал і політиків, а відтак на формування вигідних для себе різних векторів внутрішньої та зовнішньої політики України. І парламентська роздвоєність між «паном» та «товаришем» через брак знань з історії, української літератури, мови, зрештою — культурних традицій, яку нещодавно продемонстрували (переважно більшовики) щодо звернень в армії, чи прийняття ВР постанови щодо святкувань 85-річчя створення комсомолу і неприйняття аналогічного документа з нагоди відзначення 190-ї річниці від дня народження Шевченка — цьому доказ.
Чи не тому впродовж майже тринадцяти років Україна є полігоном для впровадження ідей наших близьких і не дуже сусідів у різні сегменти своєї, нібито національної, а насправді далеко не української політики — економічної, соціальної, науково-освітньої, культурно-релігійної, військової, екологічної тощо. Чого гріха таїти, часто ці ідеї та рекомендації дорогих консультантів не мають нічого спільного ні з традиціями українців, ні з перспективами інноваційного розвитку економіки, ні з побудовою задекларованого інформаційного суспільства, ні з цивілізаційним поступом взагалі.
Попри те, подальшу актуалізацію межовості спричинять, на наш погляд, не так зовнішні впливи, зміни на західних кордонах держави та зарубіжні консалтингові фірми, як глибоке і давнє внутрішнє укорінення межовості в нашій ментальності як соціопсихологічного феномена, який характеризується ставленням нації до навколишньої дійсності, її світосприйняттям та оцінкою існуючих реалій — культурних традицій, звичаїв, власності, державного устрою, реформ суспільних систем, в т. ч. і виборчих. До речі, зовнішні чинники завжди діють саме через внутрішні.
У цьому сенсі межовість ще довго впливатиме на ментальне, ідейно-консолідуюче поле нації, її поведінку, самоідентифікацію, зрештою — українськість та відчуття національної гордості, принаймні на ставлення до процесів збагачення багатих на тлі загального національного зубожіння, образ українського народу перебігом відзначень волинських подій, Переяславських угод, ювілею Щербицького і т. ін.
Водночас не завжди цей невидимий феномен сприяє усвідомленню та адекватній оцінці очевидних наших меж, посеред яких ми опинилися (чи можемо опинитися), зокрема — соціально-економічних (ЄС і ЄЕП), військово-політичних (НАТО і оборонний союз СНД), культурно-релігійних (католицизм і православ’я — західна, латинська й візантійсько-слов’янська культури), соціально-психологічних — ринковий прагматизм (індивідуалізм) та ідеалізм колективізму, мовно-інформаційних (сусідство зон глобалізаційного й асиміляційного впливу двох міжнародних мов — англійської і російської) тощо.
Така байдужість до межовості частково зумовлена сучасним впливом глобалізаційних процесів, які є наскрізними, не завжди видимими і не знають кордонів, а їх прояв здійснюється через змішане проникнення в інформаційний простір України негативів як постіндустріального, так і залишкового колоніально-асиміляційного світу. Почасти (якщо не великою мірою) негативний вияв межовості зумовлений відмінностями між європейською і євразійською культурою, між оцінками історичного минулого України та баченням перспектив майбутнього, між історичною пам’яттю та її впливами на формування свідомості сучасників, їх виховання, цінності, ставлення до інновацій, традицій, еліти нації, підприємництва, власності, потреби змінити старе і т.ін. Почасти негативність також проявляється й у виборі векторів та швидкості руху (до Європи чи Росії), стратегії політики так званої багатовекторності, способів реагування на неї чи на інші міжнародні події.
Отже, межовість — це не так санітарна зона або заяложена метафора (міст чи буфер), як етнопсихологія, світогляд і філософія життя, в силу яких часто і діємо регіонально, і думаємо не глобально, а українська національна ідея не працює на соборність ні нації, ні держави, на творення вітчизняної наукомісткої економіки та інноваційної спільноти загалом. Водночас сутнісна межовість українців не може мати ментального розриву, навіть якщо вони живуть, скажімо, на Кубані. Дедалі виразніше бачимо: певні нинішні невідповідності у цьому плані зумовлені тим, що українці як корінний етнос імперськими зусиллями сусідів були винищені або витіснені з теренів південно-східної України, на крайньому Заході депортовані, розпорошені, а обжиті ними місця спеціально заселені масами іншого етносу.
Сьогодні, як ніколи, стає зрозуміло: аби позбутися межовості, вичавити її як психологічний залишок колонізації України сусідами, принцип «немежовості» на ментальному рівні має стати нормою як нашої поведінки в майбутньому, так і оцінки минулого, особливо цього «загальноімперського», яке нівелювало й нівелює національне, однак і далі навіюється як спільне, загальноколискове.
Насамперед це стосується лідерів української нації, їхньої культури, діянь. Добре, коли вони намагаються ввести у загальноєвропейський і світовий контекст дискурс «Україна — не Росія», але прикро, що спочатку текст, внаслідок цього ж загальноімперського тягаря, пишеться російською мовою. А відтак, очевидно, з допомогою машинного перекладу нас, українців, ощасливлюють рідним викладом. Бо яким же іншим способом в українському варіанті могли з’явитися певні неясності? Йдеться, зокрема, про книгу Президента України Леоніда Кучми, зокрема сторінки 302—303, на яких аналізується доленосна для формування інтелекту нації тема — створення ВУАН та наукова діяльність її президентів (В. Вернадського, В.Липського, Д.Заболотного). «На жаль, президентство Заболотного виявилося недовгим: у грудні 1929 року він помер. На початку 1930 року на його місце було обрано великого фізіолога Олександра Олександровича Прочанина». Ви знаєте такого президента ВУАН?
Я також. Однак уже знаю. Допомогли мої винахідливі друзі, яким я захоплено розказував, як вечорами по дротовому радію слухаю О.Биструшкіна, що гарно читає окремі і дуже цікаві розділи з цієї книги. Вони, як кажуть, «скинулися» і купили її мені на день народження. Я заніс книгу на роботу, аби ознайомити з нею співробітників, а заодно, звісно, похвалитися дорогим і оригінальним подарунком. І як же я був здивований, коли в наступні дні мої колеги почали надто наполегливо у мене з’ясовувати, коли ж Олександр Прочанин був президентом УАН. І тільки разом, методом дедукції дійшли висновку: йдеться насправді про Олександра, але, вочевидь, Богомольця. Оскільки комп’ютерний російсько-український словник «богомолець» перекладає як «прочанин» і «пілігрим», то, слава Богу, мене «допікали» лише першим.
Проте чи обмежується наша межовість лише технічною помилкою щодо реального Богомольця і віртуального Прочанина? Я не писав би про неї, якби мене не турбував ширший аспект: чи доведено головне, що Україна справді — не Росія? І чи можна це довести, керуючись, скажімо, настановою: «треба, щоб ми всі чітко уявили, що таке загальноімперська культура», без свідомого, рішучого й повноправного використання для нашого відродження українських складників цієї культури? Прецеденти є. Євреї також брали і беруть участь у створенні культур різних народів світу, в т.ч. й різних імперій — капіталістичних, комуністичних, однак критерій національності є достатнім, аби того чи іншого діяча науки, культури, незалежно від часу, сфери знань, території, країни чи виду його діяльності, якщо він на те заслуговує, вважати таким, що належить єврейському народові. І «чистота єврейського» їх не турбує. А нас дуже хвилює, що «якби ми захотіли (власне, може, час і хотіти! — С.В.) відокремити «чисто українську» науку до 1917 року, це було б дуже складно зробити» (с.302).
Звісно, що легше позиціювати як переконливі «пропозиції: коли вже загальноімперська культура поділу не піддається, історично справедливим, розумним і просто рятуючим (?) ситуацію став би заключений (русизми — це також наслідок машинного перекладу чи межовості? — С.В.) прилюдно й урочисто культурний пакт, відповідно до якого Україна і Росія (і Білорусія!) визнали б усі духовні цінності, створені протягом століть під одним державним дахом, спільною і не підлягаючою (?) поділу спадщиною» (с.310).
Отже, для «порятунку» і «розвитку» української мови, культури, заколисаних у спільній колисці толочкізму під неусипний спів М. Поповича та його переспів «про роль для України російської мови і російської культури», якраз бракує, аби їх ще й накрити «одним державним дахом». Мовляв, «все одно нам не поділити Іллю Муромця і Юрія Довгорукого, ігумена Данила і Панаса Нікітіна, Франциска Скорину й Івана Федорова, Феофана Прокоповича і Ломоносова, Пушкіна і Шевченка, Рилєєва і Кибальчича, Костомарова і Ключевського, Мечнікова і Вернадського, Софійський собор і храм Покрова на Нерлі» (с.311).
А хто, власне, хоче їх ділити: тут вже давно все націоналізовано державою, яка спадково вважає себе великою, переважно по-імперському, шовіністично і монопольно. І на те немає ради, окрім того, що кожен з українців може когось із великих собі «приватизувати» осібно й вербально, бо неможливо поділити непоєднане, приміром, Софійський собор і храм Покрови на Нерлі. Не ділити, а віддати загальноімперське, тоталітарне і повернути істинно своє — для початку Почаївську і Києво-Печерську лаври. І той, хто це зробить, заслужить повагу усього українського народу — від Луганська до Львова.
Як пише письменник з Луганщини Іван Шкурай, «не треба нам чуже на Нерлі — хоч своє на Дніпрі собі назад повернути. Те, за що Московський патріархат, як реп’ях за кожуха, тримається, — від далекого Сходу України до Чернечої гори в Закарпатті». На слушну думку луганчанина, «було б доцільніше, якби до Ярослава Мудрого ви (пане Президенте. — С.В.) притулили Андрія Боголюбського, який дощенту зруйнував Ярославів Київ. Пушкін, якщо висловлюватись сучасною термінологією, закликав генерала Єрмолова «мочіть» народи Кавказу, Шевченко зовсім іншою мовою закликав горців до боротьби: «Борітеся — поборете...» Наш земляк із Коропщини Микола Кибальчич належить світові як винахідник космічного апарата, на якому людині летіти до зірок, а Кіндрат Рилєєв як волелюбний поет — Росії. Але ми залюбки беремо його і до свого коша. Хоча б лише за оці його слова:
«Мне ад —
Украину зреть в неволе,
Ее свободной видеть — рай».
Отже, відповідно до рівня національної свідомості, людської гідності і культури, кожен вважає когось із великих «своїм» без офіційного укладення «пакту». І, як на мене, проблема в іншому, точніше, в інших: як приватно чи на державному рівні віддати росіянам (чи білорусам, полякам, євреям — хто швидше візьме) Кірова, Дзержинського, Свердлова — усіх будівничих цього важкого державного даху, що по-імперському криваво придушував духовне, національне відродження України. Віддати разом з їх уцілілими незграбними пам’ятниками й відповідними тоталітарними назвами наших міст і вулиць на нашій землі. Це сприяло б вичавлюванню з психології українців їхньої межовості — і О.Богомолець був би сам собою, і портрет І.Котляревського був би його власним (с.208). А президенти М. Василенко, Ор. Левицький були б в основному тексті, а не винесені в коментарії та нотатки на 532 сторінку книги. Однак віддаймо належне: це вже прогрес, бо за часів тоталітарного панування загальноімперської культури в Україні на їхні прізвища було накладено жорстоке табу.
Чесно визнаймо, що традиційно всі ми межовість України часто пов’язуємо з нещастям транзитивності України, але тільки не з нашим невмінням цю транзитивність використовувати. З покоління в покоління передається, що гетьман Іван Мазепа дуже полюбляв співати пісню, яка відтак стала народною, — «Ой, горе тій чайці-небозі, що вивела діток при битій дорозі». Буцімто Марія Заньковецька її теж часто наспівувала українцю з Таганрога Чехову, предки якого навряд чи самі, з власної волі, русифікували своє питоме прізвище. Заньковецька так сумно й гарно її виконувала, аж навіяла Антонові Павловичу назву «Чайка» для його знаменитої п’єси.
Лише державна самостійність України засвідчила, що транзитивність — це важливий ресурс для розвитку національної економіки та активної комунікації з Європою і Азією, а наше географічне розташування може відіграти в сучасному світі серйозну геополітичну роль. Проте навіть за таких умов, як засвідчила епопея навколо газопроводу Одеса—Броди, межовість українців тільки сприяє рецидиву роздвоєності, скажімо, щодо прямого чи реверсного його використання, або появі такої новації, як подвійні написи на вуличних табличках (вгорі — Л.Українки, а знизу — К. Ворошилова), що недавно транслювалися центральними телеканалами.
Питання межовості актуальне ще й тому, що ми не лише будуємо Українську державу, а й водночас творимо соборну націю, цілісну людину — патріотичну, високоосвічену і кваліфіковану, духовно багату. І у книзі Президента слушно зазначається, що відоме гасло «Ми здобули Італію, а тепер творімо італійців» не усунуло економічних сучасних протистоянь Півдня та Півночі Італії. Тому, якщо прем’єр-міністру України більше потрібні економічні знання, скажімо, з технології сталеваріння, вуглевидобутку чи інших регіональних, навіть дуже бюджетоутворюючих, як каже п. Янукович, галузей, то Президент має володіти ще й більш тонкими структурами знань, доленосними для нації взагалі, її етнічної, мовно-культурної, релігійної ідентичності, духовної екзистенції як самобутньої світової одиниці, заодно як чинника збереження розмаїття Землі.
Настав час не лише вчитися жити в ринкових умовах, перехідній економіці тощо, а й чесно працювати на своїй самобутній «межі», яка неперехідна і на якій можна мати межівний сумнів пізнання, філософію сумніву щодо пропонованих новацій, але не сум’ятну душу, національну гордість, віру і синівську любов. Час кожному думати, «що на тобі Міліонів стан стоїть» і вважати себе центром якщо не Всесвіту, то принаймні своєї нації (держави), яка в Європі споконвіків. Прикро, що світові треба доводити нашу ідентичність через протиставлення її тотожності сусідам, але той, хто це сміливо започаткував, увійде в історію України, яка ще не написана.
Незаперечно, що більш доказово не декларувати, а інтенсивно і впевнено впроваджувати ефективну державну політику та стратегію національного розвитку без роздвоєності «бути буфером чи мостом, у ЄС чи знову до Росії?». Ні буфер, ні міст не мають своєї землі і не є самодостатніми. Поняття ж межі дає нам підгрунтя бути її господарями, активними суб’єктами власної історії і перспективи, свого національного життя і суспільного поступу, стати посередником зв’язку різних світових культур, а не тільки співучасником «поділу» однієї загальноімперської, яка заради свого двоголового орла зганяла із захованого гнізда Чайку-Україну. Перетворімо історичне зло межі в позитив мислення, ідей та інновацій майбутнього, у добро від вигідності спілкування та взаємозбагачення культур, прикордонної співпраці, в одвічну мудрість «середини» при толерантному використанні геополітичного потенціалу для формування і проведення української, а не проросійської, пронатовської чи ще чиєїсь політики, для реалізації національної ідеї України та її духовно-інтелектуального наповнення.
Скільки нам, українцям, треба ще часу, трагедій, голодоморів, зрад, випробувань та провокацій давніх і недавніх, схожих на «тузлівську» (хоча хочеться вірити: вона — в історії й остання), аби досягнути того рівня національної свідомості, гордості і консолідації, щоб твердим немежовим голосом поета-патріота сказати всім стратегічним і нестратегічним партнерам, близьким і неблизьким сусідам України:
Хай мовчать Америки й Росії,
Коли я з тобою говорю!