Завжди довіряй своїй долі.
Так говорив вуйко Дезьо
Починався дощ. Я спершу сховався під катальпу на лавочку. Дощ не вщухав, а, навпаки, посилився, і я змушений був посунутися на ще сухий краєчок лавочки, бо решта її вже стала мокра.
Я почав думати про дощ і шукати його визначення, природу - метрику. Просто переді мною був мокрий кущ, за ним мокрий газон, далі - мокрий світлофор. За світлофором дощ перетворювався на суцільну мряку з предметами непевних обрисів. Звідти, з-за пішохідного переходу, часом виринали мокрі тролейбуси і машини.
Визначення дощу як мряки мені не подобалося, і я почав дивитися на голубів, що сховалися під дашок магазину. Дощ вперіщив по-справжньому. Катальпа мене вже не рятувала. І я подумав, що голуби розглядають мене, мокрого чоловіка, який свого часу не втік під магазин, із більшою цікавістю, ніж я їх.
Це були справді зухвалі й зверхні, в усіх сенсах, погляди. Я подивився на бульки в калюжах, потім, ще раз на голубів. Чомусь подумав про псів, яких ніде не було видно, і про курей десь на Перевалі. Та й пішов прямо до свого під'їзду, вже не зважаючи на мокрі туфлі, воду, що потекла з потилиці за комір, і мокрі вище колін джинси.
Я зрозумів метрику дощу: справжній дощ - це коли вже все одно.
Дивна думка прохопилася в мене тієї ж миті - що під дощем час людини належить лише самій людині. На відміну від інших ситуацій, коли вона "завжди йде кудись у справах".
Спомин про курей на Перевалі нагадав мені слова вуйка Дезя: "Завжди довіряй своїй долі".
Коли ж я тоді спробував йому заперечити, що від долі можна чекати таких вибриків, від яких так просто не відбудешся, - він пояснив мені сенс своєї настанови.
"Довіра - це основа любові. Сама по собі любов - це беззастережна і повна довіра". Далі Дезийдерій Васильович зітхнув: "А, якщо довіри немає, то це не любов, це - контракт".
Поки я починав переосмислювати його слова, вуйко Дезьо пояснив: "Біда не тоді, коли ніхто тебе не любить, бо це тобі може лише здаватися. Біда тоді, коли нікого не любиш ти, бо тоді справді тебе ніхто не любитиме".
Вже в під'їзді, коли я, мокрий як хлющ, підіймався східцями, раптом зрозумів сенс слів Дезийдерія Васильовича, і його підказав мені дощ: ми закриваємося парасолями не від дощу, не від вітру, не від сонця. Ми "розкриваємо свої парасолі", щоб сховатися від долі, замість довіритися їй.
Я озирнувся на прочинене вікно сходового майданчику, чи не натекло часом у під'їзд дощової води. За вікном сяяло сонце, а у дворі в траві кіт полював на голуба, який саме купався в калюжі серед бульбашок після дощу. Кіт і лягав, і присідав, і вдавав, що голуб його не цікавить.
Але… Хвіст виказував усі його очікування.
І я забув про мокрі туфлі, джинси й сорочку. Чудеса: дощ, який мене намочив, - він же мене й розрадив. Може, така ж "механіка" і в долі, коли ми їй довіряємо?