Вона живе в невеличкому мальовничому селі Стецівка, що на Черкащині. Багато чого набачилася баба Дуня, багато чого пережила на своєму віку. Комусь на все життя з горою вистачило б. Пройшла тендітна жінка і через Голодомор 1933-го, і через холодну зиму фінської війни, і через надзвичайно жорстоку бойню Великої Вітчизняної.
Але осилила й винесла на своїх тендітних плечах увесь тягар та горе страшного XX століття. Вона воістину сестра милосердя і співчуття, яка зберегла й через багато років ту доброту, що, всупереч усьому, врятувала людство.
Голод у колгоспі «Комунар»...
— Євдокіє Оксентіївно, розкажіть про своє життя.
— Народилася я в Стецівці. Батько й мати працювали в місцевому колгоспі «Комунар». Нас у батьків було троє: крім мене, дочка Оля і син Василь. Після закінчення семирічки я залишилася вдома. Була дуже кволою. І до того ж на малярію перехворіла. А потім був голод. Їли лободу, цвіт акації, кропиву. Адже в нас забрали всі продукти. Траплялися випадки людоїдства. Страшні справи тоді коїлися в Україні. Тими роками, коли був Голодомор, зник мій двоюрідний брат Мишко. Старші казали, що його вбили і з’їли.
У 1937-му я вступила у Звенигородське медичне училище. 1939-го ми отримали дипломи медсестер, і за розподілом нас послали працювати на санстанцію в Звенигородці.
— Скільки ви отримували, працюючи медсестрою?
— Скільки, кажете? 32 карбованці.
— Багато це чи мало, якщо перевести на продукти?
— Судіть самі: кіло цукру коштувало 35 копійок, буханець хліба — 12 копійок.
Грамота за зимову війну...
— А як ви опинилися у Фінляндії?
— Восени 1939-го мене призвали. Відправили до міста Петрозаводськ, де я працювала медичною сестрою. Зима тоді видалася дуже холодною. Бідні солдатики, вони прибували в госпіталь після обмороження. А ще було багато солдатів, які страждали від голоду. Привозили поранених і обморожених машинами та потягами.
— І скільки ви там пробули?
— Та весь час, доки тривала війна. Демобілізувалася у квітні 1940 року. 1 травня вже була в Києві.
— Як начальство відзначило вашу роботу у Фінляндії?
— Як звичайно, платили гроші й грамоту дали.
— Що ви робили після повернення з Петрозаводська?
— У Звенигородці боролася з малярійним комаром. Його тоді в нашій місцевості дуже багато було. Адже навколо самі болота.
«Карнавал» у Черкасах
— Ви пам’ятаєте, як дізналися про те, що розпочалася війна?
— Була неділя. Я чергувала в перев’язувальній. Усі перев’язки зробила, виходжу в кімнату, де зазвичай хворі своєї черги на прийом до лікаря чекають. Дивлюся — а люди якісь невеселі. Один із відвідувачів і каже, мовляв, а ви знаєте, що війна почалася? А ввечері бабуся, в якої я квартирувала, вручає мені повістку у військкомат і каже: «На, дитино, принесли тобі». Я помчала у військкомат і попросилася додому збігати, щоб із батьками попрощатися. Мені дозволили, тільки сказали, щоб була на місці 23 червня о дев’ятій годині ранку. А додому кілометрів двадцять, не менше. Ну, я бігом, бігом, і вдома була о першій годині ночі. Батьки знали, що війна, оскільки односельці вже отримали рознарядку копати окопи за селом. Мама приготувала мені торбинку з їжею та одяг якийсь поклала. Батько мій працював у конторі й домовився, щоб мені дали підводу доїхати до Звенигородки. А там перекличка і — на машини. Нас зі Звенигородки душ двісті було. І дівчат було багато — повна машина набралася. Відправили нас у Черкаси.
Медсестра Євдокія Мельникова та її 379-й медсамбат |
— А з Черкас куди вас відправили?
— Спочатку на Жмеринку. Приїхали, а там німецькі літаки станцію бомблять. Літають так низько над землею, що здавалося, випростаєшся — голову знесе. Добре, біля залізничної станції горох був посаджений. То ми в тих полях і ховалися. У Жмеринці повідомили, що наша дивізія розбита, і медсамбат повернули назад. Отримали ми нове призначення, рухатися на Полтаву.
Невесела Весела Долина
— Вам доводилося в дорозі подавати медичну допомогу пораненим?
— Звісно. Операції робили під час зупинок. Поранених було дуже багато, тож без роботи наш персонал не сидів. Особливо дісталося нам у містечку Весела Долина. Справді «весела». Було стільки поранених, що важко описати. Оперували й відправляли тяжких у тил машинами й літаками. Легкопоранених нашвидкуруч перев’язували, давали в руки кусень хліба з варенням та олією, і вони вже своїм ходом ішли в тил. Гарячої їжі не було, хто ж її приготує, коли такий розгардіяш? Підібрати намагалися всіх поранених.
Запам’яталися колони військ, що відступали. Їхали хто на конях, хто на возах, запряжених биками.
— На якій відстані від передової був медсанбат?
— Зазвичай п’ять кілометрів, рідше — десять. Бувало інколи, що ми стояли попереду, а за нами артилерія обстрілювала німців.
Був у мене один поранений. Молоденький такий солдатик. Куля йому в живіт поцілила, все всередині перемішала. Ніколи не забуду, як він помирав і плакав: «Тьотю, я ж хочу жити, врятуйте мене!» Чим йому допоможеш? Молоденький же зовсім! Так на руках у мене й помер. Смертність серед поранених була висока. Гинули більше молоді. Лягали, як солома під косаркою. Бувалі солдати гинули рідше.
— По скільки годин ви працювали на фронті?
— Інколи по дві-три доби не лягали спати, так багато поранених і операцій було. Впадеш на голу дошку й відключаєшся. Не знаю, як і витримали. Напевно, завдяки молодості своїй.
— А з медикаментами як було?
— Слава Богу, вистачало і препаратів, і бинтів. Хоча інколи доводилося й бинти прати. Коли ввійшли на територію Німеччини, різну тканину шукали в будинках, наволочки, рушники, серветки. Все могло знадобитися. Простерилізуєш та й пускаєш на перев’язувальний матеріал. Спирт пораненим давали на операційному столі, щоб притупити біль. Коли робили операції, то місце рани обколювали новокаїном або морфієм. Коли не вистачало лікарів, нескладні операції доводилося робити й нам. Береш пінцет, витягнеш осколок або кулю, та й перев’яжеш солдатика. А що робити?
— Доводилося подавати першу медичну допомогу німцям?
— Якщо до нас вони потрапляли — звісно, подавали допомогу. Аякже, теж люди, хоч і вороги.
— У Бога вірили?
— Не знаю. Напевно, ніколи було вірити. Треба було працювати. Стільки поранених за своє життя набачилася, що й тепер страшно!
Про нагороди і стягнення
— Вам довелося пройти Сталінград...
— Під Сталінградом я надовго вибула зі строю. Наша частина під час переправи через Дон потрапила під страшне бомбування. Поруч розірвалася бомба, і я отримала поранення в руку, ногу та бік. Посадили мене з іншими пораненими спочатку в машину, а потім у потяг — і на лікування в Оренбурзьку область. Правда, після того, як вийшла з госпіталю, мене ще НКВС перевіряло. Адже я в оточенні побувала. Проте перевірку пройшла благополучно. Довелося мені ще чотири місяці працювати в госпіталі. Але дуже хотілося повернутися на фронт, до своїх. Довго я впрошувала начальство, поки воно погодилося. Виписали мені з подругою проїзні, і ми вирушили в рідну частину.
— А яка особиста зброя була у вас?
— Карабін, але він медсестрі не потрібен, оскільки медпрацівник насамперед повинен подавати першу допомогу пораненим, а не воювати.
— Вас під час війни нагородили і орденом, і медаллю. Як відбувалося нагородження? Чи носили ви на фронті нагороди?
— Першою моєю нагородою був значок «Відмінник санітарної служби». Нагороди вручав нам комбат. Відбувалося це перед строєм. Вийдеш, отримаєш нагороду і скажеш: «Служу Радянському Союзу!» Ордени та медалі носили, але вже наприкінці війни.
— Стягнення мали під час війни?
— Ні, під час війни такого не було. А ось після Перемоги була затримана патрулем...
— І що ж за історія з вами приключилася?
— Молоді були, хотіли приодягтися. Ось і пішла на чорний ринок. Там мені й зіпсували червоноармійську книжку. Написали: «Була затримана патрулем за перебування на чорному ринку і в’їзд у місто Відень без командировочного розпорядження. 18.03.46 р.» Ось така історія.
— «Особісти» до вас не приходили, перевірок не влаштовували?
— А чого їм до нас ходити? У нас же снаряди рвуться й кулі літають. Вони більше в тилу «працювали».
— Як ви зустріли звістку про те, що війна закінчилася?
— Це була велика радість. І тепер День Перемоги для мене — найголовніше свято. Тієї ночі були за п’ятнадцять кілометрів від Дрездена. Ми спали, коли в наше розташування вривається комбат і як закричить: «Е, бісові душі, війна закінчилася, а ви спите!» Ми після цих слів кинулися до комбата з обіймами, душ п’ятнадцять дівчат! Як він нас утримав, не знаю! Всі раділи. Потім був бенкет. Там у Німеччині в підвалах і вина, й інших напоїв не бракувало. Приготували святковий обід.
З досьє «ДТ»:
МЕЛЬНИКОВА Євдокія Оксентіївна народилася 1 березня 1921 року в селі Стецівка Звенигородського району Черкаської області. Українка. Старшина медичної служби. Проходила службу в 379-му медичному батальйоні 212-ї стрілецької дивізії. Учасниця радянсько-фінської війни. На фронтах Другої світової війни з червня 1941 року. Була кілька разів поранена. Нагороджена орденом Червоної Зірки, Вітчизняної війни 2-го ступеня, медалями «За бойові заслуги», «За оборону Сталінграда», «За визволення Праги», «За перемогу над Німеччиною». Війну пройшла від Жмеринки Вінницької області до Дрездена. Демобілізувалася в 1946 році.