Жодним чином не претендуючи на істину в останній інстанції, автори сподіваються, що проблеми, про які йтиметься, є актуальними не тільки для людей, які, ставши батьками, неминуче стикаються зі сферою медицини, але й для тих гінекологів, акушерів, неонатологів та педіатрів, до яких і звертаються батьки. Історики дитинства свідчать: те, як раніше поводилися з дітьми, тепер викликає обурення — чим далі в минуле, тим менше турботи про дітей. А що ж сьогодні? Нині саме медики є монополістами «істинного» та «авторитетного» знання про дітей, вони конструюють «норму», оцінюють ступінь відповідності їй і втручаються при наявності того, що вважається патологією. Універсум терапії характеризується великою стабільністю і слабодоступний для радикального оновлення, тому автори переконані, що порушені проблеми повинні обговорюватися і розв’язуватися не лише медичними спеціалістами, а й широким колом людей, інтереси яких насамперед і потрібно відстоювати. Саме суспільний діалог, публічне дебатування може допомогти їх вирішити.
Вагітність: історія хвороби
Спостереження за вагітністю та організація пологів сьогодні включені до сфери медицини. Медичне втручання в процес вагітності та пологів, а також в організми новонародженого і породіллі стало сприйматися як «норма», хоча народження дитини — далеко не суто медична проблема. Чого тільки варті деякі фрази з «Карти вагітної жінки» на кшталт «плід живий (мертвий) — потрібне підкреслити». Гінекологи у жіночих консультаціях часто, залякуючи вагітну, намагаються згодувати їй якомога більше вітамінів та інших медпрепаратів. Звісно, якщо внаслідок їх вживання під час чи після пологів виявляться ускладнення, це вже не буде проблемою гінеколога — жінці чи дитині треба звертатися до іншого «вузького спеціаліста». Така спроба перестрахуватися, виписавши «про всяк випадок» медичні засоби (треба чи ні — це ніхто не з’ясовує), пояснюється небажанням лікарів індивідуально підходити до кожного пацієнта і брати на себе відповідальність за медичне втручання чи невтручання. Великий спектр медпрепаратів, пропонованих сьогодні ринком, сприяє цьому. Фармацевтичне виробництво зацікавлене в такому стані речей, адже чим більше хвороб, тим більше ліків, і навпаки. В такій ситуації лікар найбільше боїться звинувачення в несвоєчасній допомозі. Але набагато складніше розібратися у тому, чи правильною була допомога, адже не таємниця, що медики нерідко є розповсюджувачами медпрепаратів. Медикалізація — це наслідок зростання не хворобливості населення, а некомпетентності лікарів.
Поширені в наших пологових будинках і приниження та образи, яким піддають жінок. Їм приписується пасивність і беззаперечна слухняність, покірне сприйняття нападок і лайки. Жінка під час пологів повинна стати безсловесним пасивним тілом — їй не дають самій діяти і відповідати за свої вчинки. Посвятителі жінок у материнство — лікарі. На намагання з’ясувати, які ліки дають, відповідають зазвичай грубо, на кшталт «на дурні запитання не відповідаю!» Агресивно лікарі реагують і тоді, коли породілля не здатна відповідати прийнятим у даній ситуації і зручним тільки для медиків, а не для неї самої стереотипам поведінки. Жінка не застрахована від насильницьких дій лікарів (стимуляція пологів, завчасна епізіотомія), оскільки лікар завжди у владній позиції, тому на будь-які претензії відповість: «Та я ж вам життя врятував». Пологи за присутності чоловіка дозволені, але часто буває, що, маючи попередній задокументований дозвіл, він не може потрапити через заборону лікарів, які не бажають присутності сторонньої людини.
Якщо дитина не народжується тоді, коли встановили медики, починає нагнітатися паніка. Лікарі ж у такому разі наполягають на стаціонарі або пропонують обрати день народження — пологи вони «влаштують». Такі штучно стимульовані пологи часто закінчуються кесаревим розтином, оскільки організми матері та дитини до пологів готовими ще не були. Немовля після народження потрапляє насамперед до рук лікарів, а не батьків: його піддають різним процедурам, доцільність яких матері не пояснюють. Тому не дивно, що дедалі більше батьків вирішують народжувати вдома.
Помри, але не сьогодні?
Тривале замовчування багатьох аспектів масового насильницького охоплення ін’єкціями призвело до того, що цей, по суті, неоголошений широкомасштабний експеримент перетворився на повсякденне явище. Проблема вакцинопрофілактики стала вже соціальною, а не тільки медичною. Міжнародна організація прав людини та Російський комітет із біоетики РАН постійно педалюють цю тему — їхні матеріали, зокрема збірки «Вакцинопрофілактика і права людини», є базовими для назрілого громадського обговорення. Адже склалось уявлення, що тільки щеплення рятують світ від інфекційних захворювань, тільки завдяки вакцинам буде «переможено та ліквідовано» всі чи майже всі вірусні і бактеріальні інфекції. Це хибне та ефемерне благополуччя. В наших пологових будинках на третю добу після народження дитині вводять БЦЖ: без будь-якого дослідження та інших «дрібниць». Батьків ніхто не запитує, робити чи не робити. При цьому відомо, що така тотальна «турбота» не привела до викоренення туберкульозу. Вакцинувати ж можна тільки після діагностики, що виявляє і відсіює тих, кого щепити не треба, а таких чимало.
Слово Гастону Рамону, автору дифтерійного анатоксину, яка входить до складу АКДС: «Я — автор вакцини, але не можу стверджувати, що вона цілком і повністю нешкідлива. Перш ніж наступати таким чином на інфекції, слід запитати людей: чи хочуть вони йти цим шляхом? Чи відомі їм усі «за» і «проти»? А я поки не знаю, що краще». Батькам не повідомляють ні про день проведення щеплення, ні про склад АКДС, ані про ту кількість протипоказань, які десятиліттями існують щодо введення БЦЖ і АКДС. А вони вводяться в перші півроку життя дитини, причому АКДС — тричі; це вакцини наймасовішого використання. Батьки погоджуються на щеплення переважно задля свого психологічного комфорту, але експериментувати на власній дитині — занадто дорога ціна за душевний спокій. За логікою, педіатри мали б давно відмовитися від такої практики проведення щеплень: без імунологів та генетиків, без індивідуального паспорта здоров’я та імунологічного статусу на кожну дитину, за відсутності необхідної апаратури. Звісно, якщо все це буде враховуватися, то лікарі не зможуть провести щеплення жодній дитині. Деякі лікарі керуються єдиним правилом — «Не нашкодь!», тому практикують відводи — інколи назавжди чи принаймні до школи або проставляють усі щеплення, пишуть довідки з переліком «щеплений» і беруть за це гроші. І засуджувати їх не треба — сьогодні в них немає іншого виходу.
Чи займалися епідеміологи, інфекціоністи, педіатри, імунологи нашої країни вакциною АКДС? Те, що ця вакцина дає найбільшу кількість ускладнень і летальності — відомо давно. В організм дитини разом із чужорідними білковими субстанціями вводяться і високотоксичні сполуки: вакцина АКДС містить ртутну сіль, мертіолят, разом із формальдегідом. Чи співмірне співвідношення між потенційною шкодою від коклюшу, дифтерії і правця, проти яких використовується АКДС, та реальною масовою шкодою для здоров’я дітей? Чи вивчалася дія мертіоляту, сильного алергену та клітинної отрути, що використовується як консервант у цій вакцині? Не враховується ні вкрай незадовільна якість вакцин, ні те, що в кінцевій продукції вони містять небезпечні токсичні речовини, ні те, що не вивчено їхній вплив на імунну систему, що вони викликають тяжкі ускладнення, які замовчуються, що безпека вакцин встановлюється на дітях… Це апогей аморальності — експерименти на здорових дітях у дитсадках, школах, інтернатах. Між тим через юридичну неграмотність батьків експерименти сприймаються як «призначені безкоштовні щеплення», тому запитань не виникає.
Не дивно, що вже до 5—6 місяців дитина стає алергіком, хоча в цьому віці у дитини ще зберігаються материнські антитіла! Не треба бути лікарем, щоб зрозуміти безглуздість і шкідливість масових профілактичних заходів. Профілактика потрібна тільки в разі необхідності. Яка ж необхідність перетворювати новонароджених на пацієнтів, яким наказано реагувати однаково? Лікар намагається змусити батьків зробити планове щеплення, а у разі відмови дитина залишається поза колективом. Вона безпідставно позбавляється права відвідувати дитсадок, їй відмовляються виписувати харчування з дитячої кухні, обслуговувати в поліклініці тощо. І всі мовчать, бо вважають, що «нагорі» знають краще. А вчені-теоретики думають про кількість наукових праць, та не про наслідки своїх пропозицій. В одній упаковці із турботою про здоров’я населення проштовхуються корпоративні інтереси розробників вакцин, виробників застарілих вакцин, тих, хто їх закуповує, а також інтереси окремих дослідників в отриманні фінансування, підготовці дисертацій і т.п.
Щепити чи ні — це повинні вирішувати тільки батьки, а не чиновники своїм безапеляційним «На щеплення кроком руш!» А діти приходять із дитсадка чи зі школи і повідомляють: «Сьогодні нам робили уколи». Грамотні батьки запасаються довідками про відводи своїх дітей від вакцинації, хоч їх і лякають «наслідками відмови». Сам відповідаю за здоров’я своєї дитини — така ініціатива набуває нині масового руху. Лікарі повинні повідомляти про існування протипоказань та ризик ускладнень, про склад вакцин, про право на відмову від щеплень, а не примушувати погрозами і залякуваннями робити профілактичні уколи, в чому їм допомагають адміністрація дитсадків та шкіл, вихователі і викладачі. Це, до речі, порушення законодавства. І за завдану шкоду здоров’ю дитини хтось повинен нести відповідальність, тоді до щеплень ставитимуться серйозно.
Легалізоване насильство
Ще до середини ХХ ст. психічне життя немовлят було закритою темою мало не для всіх наукових підходів. Більшість психологів вважали, що у дитини відсутні психічні процеси доти, доки вона не навчиться виражати їх аудіовізуально, тобто у спосіб, зрозумілий дорослим. Здавалося б, на сьогодні такі погляди вже у минулому. З одного боку, існує надмірна медична увага до дитини, але з другого — абсолютне зневажання позитивних умов, які медицина повинна для дитини створити. Медиків переважно не турбуює дитячий емоційний стан, вони орієнтовані на пошук патологій. «Усі діти плачуть» — звучить як аксіома, тому заглиблюються у причини цього, на жаль, нечасто.
Перший рік — базовий у розвитку дитини, адже в цей період закладаються матриці подальшого психічного і фізичного життя. Потужними засобами самовираження є тілесні рухи — немовля постійно здійснює фізичні зусилля, згодом сідає, встає. Це прагнення руху фактично й є психофізичним розвитком. Зовнішнє обмеження можливостей тілесного вираження знижує здатність дитини до реагування. Масове туге сповивання новонароджених порушує багато психічних та фізіологічних процесів у ще не адаптованої дитини. Силоміць скуті ручки та ніжки новонародженого, затягнуті пелюшками, — це порушення кровообігу і приглушення в дитини інстинкту свободи. Сповивання розвиває майбутню психологію підкорення, схильність бути жертвою. Тугі згортки з червоними від крику личками можна бачити насамперед у пологових будинках — установах, що відбивають офіційний погляд медичної науки. Представники старшого покоління часто теж не уявляють, як можна обійтися без сповивання, мовляв, «тоді ноги будуть криві». Виявляється, природа така недосконала, що її треба виправляти…
Зрештою, сповивання потроху відходить у минуле, ростуть покоління дітей у «памперсах». Але нині поширене інше — апарати від дисплазії тазостегнового суглоба. Сьогодні це найпоширеніший діагноз, оскільки тазостегновий суглоб у немовлят ще не сформований і утворюється протягом 8—9 місяців. Так, як і перші зуби в однієї дитини можуть з’явитися в чотири місяці, а в іншої у вісім, по-різному формуються і суглоби. Але ортопеди, керуючись затвердженою схемою розвитку, вважають: якщо до трьох місяців дитина не відповідає встановленим стандартам, їй потрібно купити (за 150—180 грн., між іншим) та одягти апарат, що фіксує ноги у максимально розведеній у боки позиції й унеможливлює рух. Ніхто не говорить про те, яку фрустрацію викликає у дитини таке обмеження, на які психічні розлади наражають її ортопеди. Хоч би яким неймовірним здавалося батькам таке насильство, їх залякають, як завжди, можливими наслідками: дитина стане калікою, потрібна буде операція і т.п. При цьому не скажуть, що лабораторія виготовлення апаратів при Інституті ортопедії працює справно, бо більшість лікарів, які їх виписують, отримують 30% від їх вартості.
Організм дитини, особливо в перший рік життя, наділений величезними адаптивними можливостями (таких він не матиме більше ніколи в житті), у цей час формується природній імунітет. Маючи різні механізми захисту, дитина долає проблеми лише за сприятливих зовнішніх умов. Зведення дитини до медичного об’єкта як теоретичних, так і практичних маніпуляцій, означає силове, насильницьке ставлення до неї. За словами російських лікарів Трунова та Кітаєва, чого можна чекати від суспільства, де характерною рисою ставлення до дітей є насильство ще до того, як дитина народилася? І якщо батьки дозволяють новому життю розвиватися, то насильство стає постійним супутником цього розвитку. І як середньовічна інквізиція, освячена церквою, сьогоднішнє насильство над дітьми освячується медичною наукою — цією новою релігією, що зводить людину до стану хронічного пацієнта.