Журналісти подібні до зайців на снігу. Попереду - засніжений степ. І здається, що, побігши до обрію, туди, де сонце, залишиш по собі правильний слід, яким, можливо, підуть інші. Нам кортить не просто писати «про...». Ми тішимо себе надією, що можемо впливати «на...». Але зайців багато, і обрій у кожного свій - на снігу химерний малюнок від заячих лапок. Чи залишаться сліди, коли зійде сніг, чи виявиться, що ми просто описували бездушний білосніжний простір, якому немає до цього ніякого діла?..
Нехитра американська офісно-мотиваційна комедія «Ранковий підйом» з Харрісоном Фордом у ролі в’їдливої легенди журналістики на пенсії змушує замислитися: чи справді серйозна журналістика віджила своє, і все, що залишається старим акулам пера, - це вчити домогосподарок готувати фетучіні. За всієї простоти і невигадливості історії в ній передано дві головні рушійні сили сучасних медіа: кар’єра і рейтинг, які іноді перетворюють серйозний інформаційний ресурс на сенсаційно-розважальну нісенітницю з кольоровими бантиками. Рівень вулиці перемагає. Саме це відбувається з головними телеканалами нашої країни, які працюють переважно на копіювання російського, теж вторинного продукту, і залучають на роль провідних журналістів заїжджих зірок, бо ми не спроможні підготувати своїх. Авторська журналістика вимирає, тому що журналісти не є фахівцями у темах, на які пишуть. А незбіжність цікавих людям тем і тих, що висвітлюються ЗМІ, часто вражає.
Про те, які смисли сьогодні продукує українська журналістика, чому співгромадян мало цікавлять міжнародні новини, про майбутнє друкованих ЗМІ, феномен соціальних медіа і багато іншого кореспондент DT.UA розмовляла з Георгієм ПОЧЕПЦОВИМ, доктором філологічних наук, професором Маріупольського державного університету і Національної академії державного управління при президентові України, котрий пише книжку про медіа, що складається з двох частин: «Метажурналистика» і «От Фейсбука и гламура до Викиликс: новые медиафеномены».
- Георгію Георгійовичу, що таке метажурналістика, якій ви присвячуєте половину своєї книжки? У чому її принципова відмінність від журналістики і які українські приклади?
- Це ті процеси, які починаються після власне журналістського процесу. Наприклад, отримувані ефекти. До речі, і реклама, і паблік рилейшнз перебувають у цій сфері, оскільки використовують об’єкти журналістики для своїх цілей. У метажурналістику потраплять люди як медіа, наприклад шістдесятники, які мали свої смисли і намагалися їх поширити.
Продакт плейсмент як новий тип впливу також буде тут, оскільки це теж «паразитування» на наявних інформаційних потоках. До речі, виші вчать журналістиці, а основною сферою застосування зусиль випускників стала, навпаки, метажурналістика. Сьогодні є структури, які просто виробляють контент, навіть не замислюючись над тим, як його можуть використати. Вони, звичайно, замислюються, але функціонують у відриві від процесів передачі споживачеві.
- У назві другої частини вашої книжки поєдналися, на мій погляд, непоєднувані речі: Фейсбук, гламур і Вікілікс. Чому? У чому їхня феноменальність? Який вплив кожен тип цих медіа має на суспільство і навпаки?
- Усе це нове використання інформаційних потоків, якого до цього не було. Проти них людська свідомість ще не виробила захисту, тому саме тут буде сплеск нового інструментарію з впливу на свідомість. Наприклад, мильні опери з’явилися спочатку як радіосеріали, коли виникло радіо.
Масове виробництво може виробляти тільки єдиний продукт. А тут ця аксіома руйнується, починається демасифіковане виробництво у вигляді журналістики громадян, яка характерна, приміром, для Твіттера. Просто виявилося, що сьогодні інформаційні м’язи стали такими сильними, що навіть невеликі «збурення/відхилення» можуть породжувати сильні впливи. Раніше цього не було. А тепер буде дедалі частіше й частіше.
- Журналістика громадян, громадянська журналістика... Ви вважаєте ці поняття різними? І чи сприятиме те, що ви називаєте журналістикою громадян, розвитку в Україні громадянського суспільства? Чи це, швидше, відгомін якихось інших, глобальніших змін?
- Я якраз вживаю такий термін, щоб не йшов повтор-підказка від терміна громадянське суспільство. Поки в нас немає гідного рівня життя, не буде і громадянського суспільства. Етика теж залежить від рівня зарплати. Тим більше що один із класиків цього напряму, котрого не надто люблять і на Заході теж, виділив три типи свобод: громадянські, де серед іншого і буде свобода слова; політичні, де буде свобода голосування тощо. Але в нього є ще третій тип, який ми (а точніше, всі) не хочемо визнавати, - соціальні права. Сюди потрапляють і освіта, і медицина, й інші соціальні послуги, які повинна забезпечувати держава. А держава сьогодні - і в нас, і в них - скидає з себе всі обов’язки. Вона каже: ви захворіли, але ж це ваша провина. Вона каже: ваша дитина хоче вчитися, що ж ви не заробили на її навчання? Це сьогодні відбувається в усіх країнах. Але тоді виникає законне запитання: а навіщо нам така держава?
- На ваш погляд, які смисли сьогодні продукує українська журналістика і наскільки вітчизняний інформаційний простір відображає фізичний?
- Завжди і скрізь є, з одного боку, розбіжність тем, які цікаві людям і які висвітлює газета. Нас втягують в інтереси політичні, а нам важливіші ціни на хліб, електрику, освіту для дітей тощо. Наше локальне життя нам важливіше життя універсального. З іншого боку, є перекіс у висвітленні життя низки професій і подій, що також не відповідає реальному відсотку цих професій у житті. Герой серіалу - міліціонер - зустрічається на екрані частіше, ніж у житті. Герой газетної статті - чиновник - більше представлений у ЗМІ, ніж у житті. Таке викривлення присутнє у всьому світі.
Журналістика також утримує домінуючу модель світу, якій відповідає поділ влади. Тому перші особи повинні мати там більш позитивне і більш зважене висвітлення. Від них у країні залежить більше. Тому газета швидше опублікує інтерв’ю з генеральним прокурором, ніж з районним.
Що стосується власне наших смислів, то мені здається, що вони більш критичні, ніж це є у світі, оскільки ми не задоволені станом справ у країні. Додатково до цього журналісти з часів становлення країни і революцій забули, що вони все ж таки посередники (інформаційні), а не провісники. У журналіста немає права виступати в ролі істини в останній інстанції, оскільки роль посередника не дозволяє йому цього.
- Думаю, з вами погодяться далеко на всі. Журналісти сьогодні хочуть не просто писати «про…», а впливати «на…». І багато людей чекають від них саме останнього.
- Звичайно, кожен солдат хоче бути генералом. Але солдатську службу хтось повинен виконувати? Не може бути армії з самих генералів. Треба вирости до такого рівня. До речі, подивіться, що всі тижневі телепрограми частіше повторюють свій попередній вихід переказом, ніж зайняті аналітикою.
- Часто кажуть, що в останні десятиліття журналістика стала «жіночою», насамперед маючи на увазі зміщення акцентів з сухих фактів у бік більшої емоційності. Хоча і кількісно, як мені здається, сьогодні жінок у журналістиці більше, ніж чоловіків. Чи згодні ви із цим? І якщо так, то з чим, на ваш погляд, пов’язана нинішня популярність жіночої журналістики?
- У нас спочатку з’явилася жіноча журналістика в чистому вигляді - жіночі журнали, в яких принципово свої інтереси. Що стосується жіночої журналістики взагалі, то це загальна тенденція всіх гуманітарних професій: жінок більше в житті і більше в цих професіях. З приводу ж емоційності, то, як не мене, в нас померли ті жанри, які її потребували і які були на плаву в радянський час. А зміщення від фактів до емоцій - загальносвітовий процес, який називають породженням м’яких новин. Це подача інформації в неновинних телепрограмах на кшталт ток-шоу. Тобто це спроба вибудувати людський вимір новин, що, природно, цікавіше для людини.
- Говорячи про жанри, які потребували емоційності і були на плаву в радянський час, ви маєте на увазі насамперед фейлетони і нариси? Вони, до речі, померли остаточно?
- Нічого остаточно не вмирає. Круговорот жанрів колись знову поверне їх на місце. Вчорашнє маргінальне стає сьогоднішнім головним.
- У зв’язку із затребуваністю локальних новин і дефіцитом уваги через великі потоки інформації, чи не вважаєте ви, що авторська журналістика поступово залишиться в минулому? Чи актуальна вона сьогодні?
- Вона дійсно йде в минуле, але навряд чи ми знайдемо одну чітку причину цього. Сьогодні журналістам треба писати більше матеріалів, сьогодні з’явилося безліч видань, раніше їх було значно менше, тому конкуренція була більшою.
І для мене основне полягає в тому, що в нинішнього журналіста по суті немає права на авторську точку зору. Він її, грубо кажучи, не заслужив. Він «середній». За ним нічого немає, що змусило б мене прислухатися до його думки. По суті він не є фахівцем у тій сфері, про яку збирається писати. Він навіть спеціалізувався завдяки самоосвіті. Німці в цьому плані готують журналістів краще: вони беруть людей, які вже мають одну освіту. Там журналістика може бути тільки другою освітою. І людина, яка отримала диплом, наприклад, по квантовій фізиці, буде набагато кращим науковим коментатором, ніж наш студент-журналіст, котрий і свої лекції прогуляв.
До речі, гуманітарні і негуманітарні мізки (як жартували, є науки «естественные» і «неестественные») по-різному структурують світ. Гуманітарні мізки тяжіють до хаосу, якщо спрощувати ситуацію, а природничі - до впорядкованості.
- На прикладі вітчизняних ЗМІ ми бачимо, як поступово стирається різниця між новинами, інформацією і розвагами. Чи не призводить ця тенденція в результаті до поверховості знань, отримуваних суспільством, і до поступового вимирання професіоналів? Кулінарні шоу ведуть зірки кіно та естради, вони ж розмірковують про політику тощо. Затребувані селебритиз, а професіонали і фахівці - значно менше.
- Суспільство не особливо зацікавлене в «завищенні себе». Про це свідчить і падіння інтересу до книжки. Зірки шоу-бізнесу цілком задовольняють суспільство у всіх ролях: від кулінарії до політики. Сьогодні на узбіччя інтересів витіснено і високе мистецтво, і високу літературу. Рівень вулиці переміг усіх.
До речі, як наслідок, щось треба робити з підготовкою людей для управління країною, бодай двом відсоткам людей треба давати нормальну освіту, адже і ця сфера теж «пішла під воду». Є серйозна розбіжність з престижними університетами Заходу як у наборі предметів, так і, особливо, з якістю викладання й тими людьми, які викладають і здійснюють наукові дослідження. Частково це пов’язано з тим, що наші сучасні студенти вже не витримали б такого рівня викладання. Вони просто чекають диплома.
- Українці мало цікавляться міжнародними новинами. Мабуть, більше, ніж раніше, їх цікавлять новини локальні. Приміром, події в Єгипті цікавили середнього українця переважно з погляду того, чи подешевшає там відпочинок? Чому, на ваш погляд?
- Це природна реакція. Але в країні все одно має бути п’ять-десять відсотків людей з інтересами за межами свого району, своєї професії, своєї сім’ї.
Усе це трошки поламала універсалізація моделі успіху, яку ми запозичили. Сьогодні єдине мірило успіху - це гроші, а раніше були варіанти, які, умовно кажучи, можна назвати «безгрошовими». Науковий пошук, наприклад, не супроводжувався грошима, але був цікавим.
Проте є ще одне пояснення, що стосується того ж таки Єгипту. Всі наші новини і не могли бути цікавими хоча б тому, що ми не показували власних кадрів і не писали репортажів з місця подій. Це був сухий переказ чужих новин. А в цьому разі завжди і принципово відсутня своя точка зору, без якої не може виникати інтерес.
Загалом міжнародна журналістика - це реалізація глобальних соціальних комунікацій, де людина є відображенням певних глобальних структур, офіційних і неофіційних. З цієї причини там і «відрізані» певною мірою «побутові» характеристики нашого існування. Там має подаватися структурна точка зору на шкоду людській. Це на іншому рівні і веде до зниження читацького інтересу.
- Дедалі більшого розвитку в усьому світі і в Україні набувають електронні ЗМІ. Що буде зі ЗМІ друкованими?
- Усі тенденції працюють проти паперової преси. Статистика продажів уже зрівняла на початку року кількість книжок у м’якій обкладинці, проданих у книжковому ітернет-магазині «Амазон», з кількістю проданих електронних книжок. Щомісяця скорочується кількість передплатників паперових газет. У певних сегментах суспільства газета має не більше п’яти відсотків охоплення. Але це зовсім не свідчить про скорочення читання, воно може і зростати, але в інших формах.
У нас тільки починається цей процес, а там, де він відбувся, з’явилися і нехороші результати. Наприклад, людина з екрана читає не більше двох сторінок, а потім переключається на наступний матеріал. Звідси виникло правило: усе найважливіше має бути викладене на перших двох сторінках. Далі: студенти втратили здатність переказувати текст, виділяти головне, відкидати другорядне, по суті, втрачено здатність розуміння, яка була характерною для часу розквіту книжки. І тут на людство чекають страшні наслідки.
- Які? Втрата вже набутих людством знань? Їхня мозаїчність?
- Університети не можуть передавати знання не тільки тому, що не виробляють їх, а тому, що ці форми (лекції, семінари) застаріли. Це форми з середніх віків, коли одна книжка була у викладача, а в студентів книжок не було зовсім. І викладач переказував книжку.
Навчання формує мислення. Сьогодні ми крок за кроком втрачаємо цю здатність. Додайте до цього цілком інші методи аналізу і планування, які, приміром, виникли у США. Ми скоро вже не будемо їх розуміти, оскільки американці це роблять ніби на основі іншої «таблиці множення». Нам здається, що ми розуміємо, але це не так.
Те саме відбувається і з новинами. Як показує соціологія, люди їх не розуміють. Їм потрібна історія події, причини і наслідки, - усе це для того, щоб новина стала зрозумілою.
- Яке майбутнє очікує медіа соціальні? Фейсбук називають експериментом у сфері глобальних маніпуляцій. Чи не створює дедалі більша присутність спецслужб в інформаційному просторі загрозу глобального тоталітаризму?
- Це якийсь цілком можливий, але наступний крок. Сьогодні спецслужби не мають ресурсів для такої тотальної роботи. У них просто з’явився додатковий слід, який залишає людина, як заєць на снігу. Раніше цей слід був у фізичному просторі, тепер він є в просторі інформаційному - до того ж він легко піддається автоматичному моніторингу.
А соціальні медіа все одно зростатимуть. Єдине, що з Фейсбуком зараз виявилася ще одна історія, крім прив’язки до ЦРУ. Дослідження Стенфордського університету продемонстрували, що спілкування у Фейсбуці породжує в людини сум... Виявилося, що, оскільки всі демонструють там успіхи, людина починає відчувати свою неповноцінність. Вже знайдено суто психологічне пояснення цього, але користувач цього не знає. Людина в горі, як правило, сама, а щастям вона прагне поділитися з іншими. Тому людина в горі думає, що вона така єдина. Насправді горе і радість бувають у кожного. Тому правилом для користувача Фейсбуку має бути рядок з пісні «не надо печалиться, вся жизнь впереди».