Схоже на те, що декому було б вигідно перетворити медіа у своєрідного офірного цапа і покласти на нього відповідальність за всі наші біди, передусім за моральний занепад суспільства, збільшення кількості кримінальних злочинів тощо. Президент України якось висловився про необхідність створити щось на кшталт Національного комітету захисту моралі. Правда, як з’ясувалося, назва буде іншою — Національна комісія України з питань захисту суспільної моралі. Головні повноваження щодо підбору комісарів, згідно з підписаним Президентом наприкінці минулого року Законом «Про захист суспільної моралі», належать Кабмінові України.
Що ж тут поганого? — запитає читач. Здійснюється побажання лідера парламентської більшості Степана Гавриша «очистити українські медіа від скверни».
Звісно, ніхто не проти правил моралі і тим паче не заперечуватиме проти зусиль трохи поліпшити українські медіа. Відповідно до нового закону, такі видання, як, скажімо, «Факти», «Столичка», «Бульвар», мали би або прибрати зі своїх сторінок еротичні елементи, або розповсюджуватися у непрозорій герметичній упаковці. Однак можна стверджувати з великою мірою вірогідності, що цього не станеться. А непряма цензура з допомогою «темників», телефонних вказівок і податково-каральних акцій доповниться дуже вибірковою псевдоборотьбою за високу мораль.
Окрім еротики і порнографії, згаданий закон наголошує на забороні виробництва і розповсюдження на території України продукції, яка пропагує війну, національну та релігійну ворожнечу, фашизм і неофашизм, культ насильства.
До речі, чи не найбільше дискусій з-поміж перелічених тем викликає останнім часом екранне насильство. Чи справді воно таке небезпечне?
Патогенні аспекти медіа-розваг
На одній із конференцій Інституту медіаеколології виступала Ольга Петрунько, соціальний психолог із Києва. Вона виклала «за» насильство:
— За Хайдеггером, «усвідомлення смерті як межі існування дає людині можливість трансформувати енергію екзистенціального страху в потяг до самовизначення і самореалізації. Усвідомлення реальності смерті означає усвідомлення власної абсолютної свободи, абсолютної відповідальності перед собою за вибір своєї долі».
— «...Мерці, чудовиська й монстри завжди впливають на людську уяву... Забороняючи перегляд фільмів жахів, ...дітей позбавляють частки життєво важливих інтересів та функцій, і це істотно збіднює їхнє емоційне життя, призводить до ранньої й однобічної інтелектуалізації психіки».
— «Дитячі страхи мають бути прожиті і раціоналізовані саме в дитинстві», інакше можуть виникнути психологічні проблеми в дорослому житті.
— «Страшилки» актуальні практично для всіх дітей», більше того, дорослі й самі у своїх оповідях дітям завжди з охотою послуговувались жахами.
Отож, хай живуть жахи! І геть рішення Нацради з питань телебачення і радіомовлення, яке заборонило показ фільмів зі сценами насильства до 22 години (тим паче що ця рекомендація і так не виконується).
Проте є й інший бік. Більшість дослідників-психологів справді схиляються до ймовірності існування прямого зв’язку між екранним насильством і насильством реальним, вважаючи, що екран стимулює і культивує відповідну поведінку молоді, ніби заряджає її агресією.
Можна було б вважати випадковістю, що кількаразове зростання підліткової злочинності йшло майже паралельно з наступом телебачення. Проте дослідження тих районів (у Південній Африці та Канаді), які з політичних чи технічних причин не мали телебачення аж до початку 70-х років ХХ ст., підтвердили побоювання дослідників. Через три-вісім років після запровадження телебачення відбувалося різке (удвічі-втричі) зростання підліткової злочинності і в цих «заповідниках». У нашій країні вплив телебачення поєднується з несприятливим психологічним тлом, певним психічним напруженням, пов’язаним із затяжною соціально-економічною та політичною кризою. Ця напруга, на мій погляд, посилюється впливом реклами. Реклама формує цінності й запити, що їх більшість до краю зубожілого населення не може задовольнити. Маємо свого роду «ножиці», які ще більше підсилюють негативний вплив екранного насильства.
Здавалося б, агресія реального життя — однозначно первинна, а екран є лише її відображенням. Ця первісна агресія була задовго до появи будь-яких засобів масової комунікації. Проте феномен сучасного суспільства, коли телевізор увімкнено в пересічному помешканні упродовж п’яти-семи годин щодня, створює зовсім іншу комунікативно-психологічну конфігурацію. Телевізор стає для дитини або підлітка основним джерелом інформації. Він розповідає чи показує дитині більше «оповідок», ніж батьки, друзі або вчителі. Ці оповідки зазвичай далекі від поглядів батьків і вчителів. Більше того, вони можуть бути дуже далекими навіть від країни проживання підлітка з її неповторною культурно-психологічною атмосферою. По суті, ці телеоповіді формуються відносно невеликими конгломератами, які мають щось для продажу. І телекартинки підбираються так, щоб цей продаж (реклама) йшов якомога успішніше.
Насильницькі та еротичні сюжети виявилися найефективнішими в сенсі приваблювання уваги широкої публіки. Тому ми й дійшли до такого стану, коли пересічна дитина, починаючи з двох і до вісімнадцяти років споглядає на екрані понад 18 тисяч вбивств та близько 200 тисяч інших насильницьких сцен. У результаті маємо звикання до цих сцен, уявлення, що основний шлях вирішення більшості проблем — насильницький, та формування вельми дивних ідеалів чи взірців для наслідування (позитивний герой бойовика, на загал, стріляє або вбиває учетверо більше, ніж герой негативний). Happy end, як правило, досягається через насильство, причому насильство якесь легке, навіть веселе — happy violence, як його називають американські психологи.
А втім, є свідчення, які заперечують прямий і пропорційний зв’язок між екранним та реальним насильством.
Упродовж останніх семи років у США, попри велику кількість насильницької екранної продукції, в загальному явно поменшало кримінальних злочинів. Окрім того, психологічні експерименти свідчать, що принаймні частині аудиторії кінобойовики приносять щось на кшталт катарсису, емоційної розрядки.
Вже не згадуємо популярності насильницьких епізодів у світовій літературі.
Не можна оминути увагою патологічну цікавість людини до «негативу». У львівської поетеси Галини Гордасевич є такі рядки: «В той год не було на Русі ні мору, ні гладу, і домовилися князі усі хоч до якогось ладу... І знак біди не звисав з темного неба нічного, І чернець в манускрипт записав: «Сей год не було нічого».
Умовно можна припустити, що чернець уособлює журналістику, а манускрипт — медіа.
Неоднозначно оцінюють психологи і вплив еротики. Щонайменше варто відділяти її від порнографії. Якщо у поняття еротики вкладають позитивний сенс (етимологічно тут ми бачимо зв’язок із йменням грецького бога кохання Ерота), то порнографія (від грецького «порне» — проститутка, секс-рабиня) може підлягати забороні.
Трохи історії «офірного цапа»
Власне, критика медіа така ж давня, як і самі медіа. Особливо популярні медіа, майже завжди зорієнтовані на розваги, які навіть новини намагаються подавати як своєрідну розвагу (в англійській це породило поняття infotainment — від information та entertainment — розваги).
Між іншим, Джозеф Пулітцер вважається одним із батьків-засновників масових, популярних медіа, орієнтованих великою мірою на сенсації і розваги. А втім, це зовсім не шкодить репутації Пулітцерівської премії як однієї з найпрестижніших у журналістському середовищі. У 1883 р. він придбав New York World, наповнивши його сторінки крикливими заголовками та оповідями про катастрофи, скандали, злочини і сенсаційні викриття зловживань у владному чи бізнесовому середовищі. Матеріали зумисне подавалися в драматичному, скандальному ключі. Коли ж траплялося, що справді цікавих новин бракувало, то їх успішно заміняли новинами спорту. Комікси, які друкували в цій газеті жовтою фарбою, породили дещо зневажливе прізвисько — «жовта преса». Зате наклад газети стрімко зростав, сягнувши наприкінці 90-х мільйона екземплярів (від початкових 20 000).
Цим самим шляхом пішов Вільям Рандольф Херст, який придбав 1895 р. New York Journal і навіть похвалявся, що американо-іспанська війна — це «його війна», тобто інспірована й підігріта його журналістами.
Обидві газети вдавались до скандальних антикорупційних кампаній та викриттів. З нашого погляду, це варто зарахувати до позитиву згаданих видань. Як і запровадження спортивних секцій, жіночих сторінок (там ішлося про діяльність жіночих клубів, моду, кулінарію, психологічні поради). Саме масові видання допомогли зробити спорт тим, чим він є сьогодні, — масовим захопленням і популярним шоу. Врешті якісні видання, хоч і вважаються антиподом вищезгаданих масових, успішно запозичили в них чимало прийомів і рубрик, серед них спортивну.
Зростання тиражів і процвітання популярних медіа, як і належить, супроводжувалися наростанням критики з боку освіченої еліти. Причому робилося це в контексті загальної критики нових індустріальних технологій, які зруйнували мирний сільський уклад і перетворили населення у міських жителів — зручну форму робочої сили для нових фабрик і заводів. Для багатьох соціальних мислителів медіа символізували все погане, що було у ХІХ ст. Пресу вже тоді робили офірним цапом відпущення і шалено критикували за потурання низьким смакам, нехтування важливими культурними нормами і підбурення до політичного неспокою.
Як бачимо, критичне ставлення до медіа має давню історію. Причому найбільшої критики зазнають найбільш популярні медіа. Згідно з цим правилом, у другій половині ХХ століття головним об’єктом критики стало телебачення, яке виявляє тенденцію до перетворення всього, зокрема політики, у розвагу. Саме через таку особливість телебачення, як дотепно зауважує послідовник Маклюена, нью-йоркський вчений Ніл Постмен, огрядна чи негарна людина сьогодні не може розраховувати на успіх у виборчих змаганнях на найвищі державні посади. Ніксон одну зі своїх передвиборних невдач цілком серйозно пояснював саботажем фахівця, котрий відповідав за макіяж. Косметика поступово витісняє ідеологію.
Проте якщо не вдається змінити медіа, то треба змінити їхню аудиторію.
Так можуть ставити питання лише ті, хто остаточно розчарувався у здатності мас-медіа до змін етичного плану. Хоча насправді йдеться, швидше, про намагання зробити аудиторію вимогливішою до продукту медіа. Цим, власне, й займається медіа освіта (є такий популярний напрям у Європі та Північній Америці — Media Education, в Україні схожою справою займається Інститут медіаекології у Львівському національному університеті імені Івана Франка). Це — як інструкція з користування праскою, в якій обов’язково є розділ про техніку безпеки. Тобто описується, за яких умов цей корисний інструмент стає небезпечним. Медіа освіта — це «інструкція» з користування масмедіа для найширшого кола споживачів, зокрема і дітей. Небезпеки, які несе цей корисний інструмент, пов’язані з фальсифікацією і пропагандою, надміром екранного насильства, порнографією та рекламою. Мета — прищепити свого роду психологічний імунітет до згаданих «інфекцій».
Сказаного, здається, досить, щоб збагнути складність проблеми патогенного впливу медіа. Її вирішення передбачає комплексні й наполегливі зусилля, зокрема на ниві медіа освіти. А намагання поліпшити медіа кавалерійським наскоком, як і багато що в нашій країні, легко може бути доведене до абсурду, точніше — до ще одного інструменту придушення свободи слова.