«Кто жил и мыслил, тот не может
В душе не презирать людей;
Кто чувствовал, того тревожит
Призрак невозвратимых дней:
Тому уж нет очарований.
Того змия воспоминаний,
Того раскаянье грызет».
О.Пушкін, «Євгеній Онєгін»
Мотив каяття або його відсутності належить до вічних сюжетів людської культури. Досить пригадати біблійні історії, давньогрецькі філософські трактати, п’єси Шекспіра, романи Достоєвського... Сучасні психологи розглядають здатність переживати каяття як ключову якість людини моральної — на відміну від того, чиї мотиви поведінки визначаються виключно страхом покарання або бажанням винагороди. З іншого боку, нездатність до каяття є однією з головних ознак соціопата і психопата.
Анатомія каяття
У багатьох сучасних мовах слово «каяття» має або грецький корінь, який означає – «зміна свого способу мислення», «різкий поворот», або латинський корінь «кусати» – з префіксом, що виражає повторення, тобто «багаторазово, постійно кусати самого себе». І перший, і другий елементи — «різка зміна ставлення» і «самоїдство» — неодмінно наявні в переживанні каяття. Недаремно велика американська поетеса Емілі Дікінсон назвала це відчуття «пробудженою пам’яттю», «невиліковною хворобою» і «передчуттям пекла», а велика російська поетеса Анна Ахматова заклинала:
«Все приму я: боль и отчаянье,
Даже жалости острие —
Только пыльный свой плащ раскаянья
Не клади на лицо мое!»
Відмова від каяття буває пов’язана з боязню показати свою мниму слабкість (хоча насправді каяття нерідко потребує набагато більшої сили, ніж затята відмова від нього). Ще однією поширеною причиною відмови від каяття є захист власної гідності, який виявляється у формі заперечення і придушення (коли деякі речі просто стираються з пам’яті) або раціоналізації (винайдення переконливих причин для здійснення непорядних учинків). Здатність до каяття — якість не вроджена. Діти нерідко схильні заперечувати свою провину і готові йти на відверту брехню, тільки б не зізнатися у провині, боячись, що від зізнання буде ще гірше («якщо мама дізнається — уб’є!»). Діти не розуміють, що, взявши на себе відповідальність за помилку чи поганий вчинок та розкаявшись у скоєному, полегшиш свою совість і звільнишся від відчуття провини. Усвідомлення цього закону є невід’ємним елементом процесу дорослішання, і більше — олюднення. Цей процес належить до «внутрішніх», але і з «зовнішнього боку» спостерігається цікавий парадокс, принаймні у досить цивілізованому суспільстві: людину, котра зізналася в недостойному вчинку і розкаялася в ньому, не «добивають», а навіть починають більше поважати й цінувати за це. Звичайно, так відбувається тільки тоді, коли йдеться про «пробачні гріхи».
У каятті завжди наявний елемент добровільної капітуляції й навіть розпачу. Його обов’язковими супутниками є відчуття провини, сором і бажання змінити скоєне («якби я міг повернутися в минуле!..»). Психологи й теологи вирізняють три категорії переживань, пов’язаних із каяттям. По-перше, жаль із приводу вчиненого, докори сумління, самоосуд. По-друге, виправлення своєї поведінки і, наскільки можливо, її наслідків, а також необхідний для цього процесу самоконтроль. По-третє, самоприниження й самопожертва, які виражаються у проханні прощення, відшкодуванні шкоди й покірному прийнятті покарання. Образно кажучи, каяття дозволяє нам керувати минулим — тією мірою, якою минуле впливає на теперішнє і майбутнє — адже з допомогою каяття людина розриває причинно-наслідковий ланцюг з обставин і вчинків, які завели її у безвихідь. Важливо підкреслити, що каяття — це не моментальний порив і не окремий учинок, а відновлюване зусилля, тривалий і болісний духовний процес, у якому ми відмовляємося від усього того, що раніше здавалося нам очевидним і правильним, і шукаємо нові ідеали й цілі. Сила каяття визначається прагненням і здатністю йти цим новим шляхом, для чого іноді потрібна докорінна зміна світогляду та звичного способу життя.
Судовий аспект: сербська «залізна леді»
У законодавстві багатьох країн щиросердне зізнання є пом’якшуючою обставиною при винесенні вироку злочинцеві. Проте далеко не всі злочинці відчувають каяття і далеко не всі виражають його — бодай для того, щоб розчулити суддів. Так, наприклад, американський терорист Тімоті Маквей, який 1994 року висадив у повітря федеральний будинок в Оклахома-сіті, в результаті чого загинуло 168 людей, не проявив жодних ознак жалю з приводу скоєного навіть перед самою стратою. Особливий інтерес у цьому сенсі становлять уроки міжнародних трибуналів із військових злочинів — Нюрнберзького і Гаазького.
На сьогодні з-поміж усіх високопоставлених військових та політиків, котрі постали перед Міжнародним трибуналом з військових злочинів у Гаазі, покаялася, визнавши себе винною у злочинах проти людяності, лише єдина жінка-підсудна, екс-президент Республіки Cербія Більяна Плавшич. У міфологізованій сербській політичній свідомості вона уособлювала одночасно образи матері й цариці. Журналісти називали її сербською залізною леді і сніговою королевою, і було за що. Залишивши кар’єру вченого-біолога, професора університету, Плавшич прийшла в політику за покликом серця. У своїх полум’яних промовах вона називала боснійських мусульман «генетичним дефектом сербського населення», розцінюючи етнічні чистки як «природний феномен». Утім, заради ідеї Великої Сербії вона не жаліла і своїх «генетично чистих» побратимів — їй належить знаменита фраза: «У світі 12 мільйонів сербів, і навіть якщо шість мільйонів загинуть на полі бою, решта шість мільйонів зможуть пожинати плоди боротьби». На фотографії, опублікованій 1992 року, ця інтелігентна на вигляд жінка похилого віку тягнеться з поцілунком до одного з найжорстокіших сербських польових командирів, наступивши на тіло мертвого мусульманина. Націоналістичний запал Плавшич був настільки одіозним, що навіть подружжя Мілошевичів висловлювало сумніви в її осудності й називало її «доктором Менгелем у жіночому образі».
Душевний переворот Більяни Плавшич розпочався ще до суду в Гаазі. Спочатку вона публічно обвинуватила своїх соратників у тому, що ті наживалися на війні (схоже, лише вона, перебуваючи при владі, не поліпшила своє матеріальне становище). Потім, із ризиком для власного життя, Плавшич багато працювала для досягнення і втілення в життя Дейтонських мирних угод. У 2001 році вона добровільно здалася, а потім і визнала свою особисту відповідальність за переслідування та вбивства мусульман і хорватів, зокрема за створення концентраційних таборів, у яких ув’язнених утримували в нелюдських умовах, катували і розстрілювали. В результаті суд зняв із неї решту пунктів обвинувачення, у тому числі в геноциді, й засудив на 11 років тюрми. За описами очевидців, під час винесення вироку на обличчі Більяни Плавшич відбивалися «каяття, скорбота і людська гідність». Воістину, як тут не пригадати слова англійського філософа Томаса Гоббса, який писав ще в XVII столітті: «каяття викликається усвідомленням того, що дія, до якої ми вдалися, не привела до мети, яку ми перед собою ставили»...
Чи покаявся «хороший фашист»?
Зовнішня канва каяття Більяни Плавшич багато в чому скидається на історію так званого «хорошого фашиста» — особистого архітектора Гітлера, а потім міністра озброєнь нацистської Німеччини Альберта Шпеєра, що виявився єдиним високопоставленим підсудним Нюрнберзького трибуналу, який покаявся за злочини нацистів і активно співпрацював зі слідством. Стратегія Шпеєра, яку він виклав у книжці спогадів, написаній у в’язниці, полягала у визнанні своєї участі у військових злочинах та одночасному запереченні навіть знання про злочини проти людяності, зокрема про масові вбивства у гітлерівських таборах смерті. Багато скептиків, у тому числі й історик та філософ Ханна Арендт, яка присвятила дослідженню злочинів нацизму книжку «Банальність зла», відмовлялися йому вірити. І справді, як він міг не знати? Очевидно, що в обов’язки міністра озброєнь входила й відмінна обізнаність із ситуацією на військових заводах, де масово гинули від непосильної праці та виснаження сотні тисяч в’язнів. А як член найближчого оточення Гітлера, він не міг не знати і про плани щодо знищення євреїв. Автор його психобіографії «Альберт Шпеєр і його битва з правдою», Гітта Серені вважає, що з певного часу «хороший фашист» почав обманювати самого себе й жити на «сутінковій межі між знанням і незнанням» (термін протестантського теолога Вільяма Віссера).
На відміну від Шпеєра, що вибрав заперечення, Плавшич не відмовлялася ні від знання, ні від співучасті в жахливих злочинах. Вона змінила своє ставлення до них. Як вона сказала на суді: «У ті часи я переконала себе, що це була самооборона», а говорячи про сербів у цілому, підкреслила: «Через нав’язливу ідею не стати знову жертвами ми дозволили собі стати злочинцями». Цікава деталь: якщо Шпеєр, як і більшість підсудних Нюрнберзького трибуналу, охоче давав свідчення про діяння своїх соратників, то Плавшич відмовилася свідчити у справах інших підсудних навіть в обмін на обіцянку значно меншого терміну ув’язнення. На думку головного прокурора Гаазького суду Карли дель Понте, ця відмова якраз і доводить, що каяття Плавшич теж було нещирим...
Про рівень щирості важко судити з боку. Хай там як, очевидно одне — доля тих, хто покаявся в серйозних злочинах, незавидна: колишні «свої» вважають їх зрадниками, а колишні вороги не поспішають приймати з радісними обіймами. Занадто часто їм не довіряють і їм не вибачають, і для цього бувають цілком вагомі підстави. Проте не забуваймо: каяття — це результат суду власної совісті, а для людей релігійних ідеться ще й про суд Божий, і при такому підході суд людський неминуче відступає на другий план...
Ранньовізантійський мислитель Немесій Емеський у своєму трактаті «Про природу людини» пов’язував переживання каяття із суттю людяності: «тільки людина з усіх обдарованих розумом істот має ту перевагу, що удостоюється прощення через каяття. І як сміх є властивістю людської природи, оскільки тільки їй це властиво — і кожній, і завжди, — так властиво людині, на противагу іншим розумним тварям, звільнятися від провини за гріхи через каяття». А батько сучасної економічної теорії, філософ-етик Адам Сміт підкреслював виняткову роль каяття для безпеки суспільства.
Залишається ще запитання, як поєднуються з усім вищесказаним широко відомі й часто цитовані рядки Кобзаря: «Караюсь, мучуся... але не каюсь!..»? Відповідь проста — ніяк. Адже Шевченко говорить про інше — про непохитність у сповіданні й відстоюванні людиною високих ідеалів та принципів у ворожому оточенні, попри можливі життєві ускладнення й навіть покарання. У зв’язку з цим немає нічого сумнішого за вимушене каяття тих, кого називають революціонерами і дисидентами...
І на завершення. Каяття є найважливішою й невід’ємною складовою вибачення, соціальний аспект якого заслуговує на окремий аналіз.